Вже не один історик писав про походження звичаю генералів-найманців брати з собою скриню-скарбницю на поле битви. Та оповідь, яку ви зараз прочитаєте, належить перу Курта Брайзенбофа з Нульна.
Як усім вам, шановні читачі, відомо, серед найманих армій є звичай тримати скриню-скарбницю на возі, прямо поміж солдат. У скрині цій – міцній, оббитій залізом та бронзою – зберігаються усі коштовності, гроші та захоплене трофеєм золото, які наймач чи генерал розподілять між своїми бійцями після перемоги. Саме так, більша частина коштовностей лишається солдатам, бо їх, переважно, настільки багато, що витрати на забезпечення армії майже непомітні.
Скриня втілює собою дві речі: по-перше, відданість воїнів своєму командирові та їхній справі, а по-друге – порядне ставлення самого командира, чи представленої ним держави, до підлеглих, готових проливати заради нього кров.
Деякі, надміру пихаті воєводи, нерідко насміхаються з цієї традиції, але при цьому забувають, що хоругви вже їхніх армій – дешеве дрантя, яке того й робить, що підіймає бойовий дух, граючи на примітивних честі та гордості. Якщо таку втратять, то просто знайдуть чи виткуть іншу! Ба більше, навіть згубивши хоругву, солдати все одно лишаються в теплі та при грошах! Втрата скарбниці ж це не просто удар по гідності, а й повне розорення генерала! Без неї воїнам-найманцям не бачити ані провіанту, ані зарплатні. І саме тому її присутність на полі битви, прямо на очах ворогів, немов демонструє усім навколо абсолютну рішучість Псів Війни!
Ця чудова традиція сягає корінням аж найдавніших часів. Кажуть, ніби першим генералом, який узяв скриню з собою на війну, був Юстинтін Вареннський – трапилося це ще тоді, коли зеленошкірі вільно ходили землями людей. Діло було так: зачувши, що землетрус зруйнував мури багатого міста на ймення Варенна, жадібні орки спорядили могутнє воїнство та вирушили на беззахисне місто походом. Юстинтін чудово знав, що втримати Варенну не вийде, але заприсягнувся не дозволити її коштовностям втрапити до лап зеленошкірих. Він вивів усіх жителів з міста та вирушив світ за очі, сподіваючись заснувати нове поселення деінде. Із собою очолені ним люди котили воза з велетенською скринею, по вінця заповненою вареннськими скарбами.
На жаль, жадібність зеленошкірих виявилася безмежною, і всюди вони переслідували військо Юстинтіна. Але люди рухалися швидко, перетинали ріку за рікою, не один місяць вдало уникаючи оркських атак. Тим часом, зелена орда усе більшала й більшала, ані на мить не полишаючи гонитву. Незабаром, коли туди влилися усі навколишні племена орків та ґоблінів, було обрано вождя – владаря Уґварґа.
Так палко жадали орки тих коштовностей, що навіть припинили свої звичні набіги – кожен зеленошкірий переслідував армію Юстинтіна. Аж от, одного дня, перед тікаючими вареннянами постало море. Вони втомилися від довгого маршу, та вирішили прийняти смертний бій прямо на березі, незважаючи на усю міць зібраних Уґварґом сил. Але, маючи в запасі трохи часу, Юстинтін закликав на допомогу. Він пообіцяв поділитися золотом з кожним, хто стане до нього пліч-о-пліч – головне, аби скарб не дістався оркам. Не минуло й кількох діб, як ця звістка облетіла увесь Старий Світ, і до його табору почали прибувати солдати, без монети у кишені, зате з добрим мечем у руці. Хтось приходив морем, а хтось днями та ночами спішив з далеких країв...
Довге полювання скінчилося. Уґварґ таки наздогнав свою здобич, але вигляд її неприємно вразив орка, змусивши його темне серце на мить здригнутися. Тисячі солдат вишикувались навпроти, наїжачившись списами. Коли ж підлеглі уґварґові орчиська помітили на березі щогли кораблів, то заходилися підбурювати вождя особисто очолити атаку, щоб захопити коштовності перш ніж люди втечуть водою. Але зеленошкірі навіть не здогадувалися, що ворог їхній не збирається відступати!
Час настав. Орки та ґобліни кинулися у бій, керовані чистою жадібністю та войовничими інстинктами. Однак вони неначе билися у непохитну стіну гострої сталі – піхотинці Юстинтіна не відступали ані на метр. Посеред людських порядків знаходилася заповітна скриня. На її віку височіла фігура Гурціо, справжнісінького велета, що зі спорядження мав лише міцну палицю та левову шкуру. Хвилі зеленошкірих накривали його з головою, але жодна тварюка не дісталася скарбниці живою.
Подейкують, ніби так багато орків та ґоблінів ізгинуло того дня, що навколишніми землями на довгих десять років запанував мир. Але й людської крові пролилося немало – тож коли Юстинтін виконав обіцянку та розділив багатства між вцілілими воїнами, кожен отримав стільки золота, скільки вистачало на купівлю власного уділу. Не дивно, що нині стільки вельмож Старого Світу кличуть себе нащадками тодішніх тріумфаторів!
Усі герої, які билися під знаменами Юстинтіна, та бачили, що він зробив зі скарбницею, узяли цей вчинок звичкою – і відтоді завжди перемагали у боях супроти орків, варварів, або інших найманців!
Втім, де саме відбулася тая січа з зеленою ордою, достеменно невідомо. Луччиніани стверджують, що поблизу їхнього міста, а жителі Ремаса – навпаки, що трохи південніше від їхнього. Навіть імені належного вона не має й зветься у легендах просто "Перемога Юстинтіна". Не знайти й жодних свідчень про існування поселення, яке на тому березі нібито заснував генерал. Щодо ж руїн Варенни... Вони справді лежать поблизу Трантіо, і виглядають дуже старими.
