У першій частині ми поговорили про те, як сформувалася сучасна етнічна, мовна і релігійна мапа Індії. І дуже коротко про те, як британське колоніальне домінування допомогло народити проєкти індійської індуїстської й ісламської ідентичності. І внаслідок цього довгого шляху 1947 року Британська Індія розділилась на Пакистан і Республіку Індію, яка і є об'єктом нашого дослідження. Продовжуємо.
Глава 1. 1947 рік. Формування держави. Індійська єдність.
Перед вами — найбільша статуя у світі. Понад 180 метрів. На ній, імовірно, людина, яку ви не знаєте. Ні, це не Ґанді. Ні, це не Джавахарлал Неру. Не Чандрагупта і не Ашока. І навіть не якийсь вчитель індуїзму. Це — Валлаббхаї Патель. Він був “лише” міністром внутрішніх справ Індії з 1947 до 1950, поки не помер у віці 75 років.
Патель був одним з провідних лідерів Індійського національного конгресу (далі — ІНК), і хоча він ніколи не займав першої позиції в ієрархії, саме він отримав прізвисько Сардар, що на мовах індоарійської групи означає дуже просте — “Головний”. Коли Ґанді почав свою кампанію ненасильницького спротиву (який теж заслуговує на окрему розповідь), саме Патель був організатором руху на заході країни, на території сучасного штату Гуджарат. При впровадженні самоврядування в Індії та при вирішальному стрибку до незалежності був одним з тих, хто штовхав до рішучих дій.
Але цінують його в Індії й до найвеличніших діячів 3000-річної історії зараховують не за стільки за його діяльність до 1947 року, скільки за те, що він зробив після 1947. Настільки цінують, що зараз він є божественним покровителем держслужбовців. Такі справи. Але чому?
Дуже парадоксальна відповідь: Патель відстояв і здійснив (хоч і далеко не один) розділення заради єдності. Тому історію перших років незалежності я хочу розповісти через призму цієї людини.
Ми згадували, що коли британці вирішили з Індії йти, вони умовно розділили Радж на мусульманську й індуїстську частини не за профілем населення, а за релігією правителя. І формально після розділення Індії на два домініони — Індію і Пакистан — ще 565 (п'ятсот шістдесят п'ять) самоврядних князівств могли самі обирати, чи доєднуватися до однієї з держав, чи зберігати незалежність.
Хоча і в ІНК, і серед радикальних націоналістів вистачало прихильників збереження “єдиної Індії”, Патель був першим з великих лідерів ІНК, хто визнав доречність розділення Британської Індії на дві частини.
Мухаммед Алі Джинна, лідер індійських мусульман, був прихильником насильницького усунення британського режиму (навіть більш радикальний, ніж “радикал” Патель) і тому сам Патель був переконаний, що якщо владу доведеться ділити з Мусульманською лігою, з Індії вийде дуже нестійка і нестабільна конфедерація, яка швидко розвалиться. Тим більше, що й в індуїстських землях приводів для сепаратизму вистачало.
Поки Ґанді, майбутній прем'єр-міністр Неру, світські мусульмани (більшість з яких залишилась в Індії) та соціалісти критикували його за ідею розділити єдиний простір на частини, Патель тиснув свою лінію і домігся розділення Бенгалії на індуїстську і мусульманську частину, а потім те саме вдалося зробити з Пенджабом. Мусульманський Пенджаб став ядром сучасного Пакистану.
Патель зібрав навколо себе прихильників, які розділяли його страх, що в разі збереження єдності Індії країну чекає “не один поділ, а багато поділів”. А замість формування двох країн весь субконтинент чекає громадянська війна. “У нас є від 75 до 80 відсотків Індії, яку ми можемо зробити сильною за допомогою власного генія. Ліга може розвивати решту країни”, — так казав Патель. Махатма Ґанді заперечував, але ІНК невеликою більшістю схвалив план і делегував Пателя в Раду розділу.
У процесі розділення не вдалося уникнути погромів в обох частинах колишньої Британської Індії. Коли мусульманська меншість (а це десятки мільйонів людей вже тоді) страждала в індуїстських регіонах і навпаки. Також запалав конфлікт навколо князівства Джамму і Кашмір, де правила індуїстська меншість мусульманською більшістю.
Про Джамму і Кашмір буде нижче, поки залишимося в Індії. В центральних районах Індії вже організована індійська армія встановила порядок, а тих, хто чинив насилля, жорстоко карали. Комендантська година і розстріли (так, суворі 40-і на вулиці) свою справу зробили.
А ось у прикордонні в Бенгалії та Пенджабі коївся “обмін населенням”. І хоча і Патель з товаришами, і пакистанські лідери особисто їздили по прикордонню, закликаючи припинити насилля, внаслідок напівхаотичного розділення загинуло до 1 млн людей, орієнтовна кількість біженців перевищила 30 млн людей (з 600 млн населення Британської Індії), приблизно рівна кількість мусульман і індуїстів.
Ексцеси траплялися весь 1947. Патель особисто переконав лідерів сикхів і індуїстів Пенджабу не влаштовувати різанину цивільним мусульманам, які тікали до Пакистану. Патель чудово усвідомлював, що раз через дії британців і складну історичну спадщину маховик насилля запустився, кожен ексцес буде його тільки посилювати. Під час цих подій Патель звернувся до 200-тисячного натовпу, де було багато біженців з Пакистану, і пояснив їм свою позицію. Ситуація більш-менш заспокоїлася
Тепер час повернутися до 565 самоврядних князівств. Інтеграція всіх територій, і особливо самоврядних князівств в індійську державу — це було те надзавдання, яке теж доручили вирішити Пателю. Йому, на хвилинку, 1947 було 72 роки, за які були й тюрми, і поранення, і дуже інтенсивне життя.
Патель став батьком індійського федералізму. І тут вже його Ґанді підтримав. «Проблема Штатів (трансформації князівств у штати, — ред.) настільки складна, що тільки ти можеш її вирішити». Патель впорався за пів року — з березня до серпня 1947, з найскладнішими випадками працюючи особисто.
Якщо спрощувати, князі отримували таку пропозицію: по-перше, ви патріоти, тому приєднуйтесь добровільно; по-друге, для ваших нащадків будуть таємні банківські рахунки та можливість зберегти значну частку вашого майна; по-третє, якщо ви не погодитесь ми всіх вас вб'ємо. В підсумку тільки три території — Хайдарабад (80% індуїстського населення, але правитель — мусульманин), Джунагадх (мусульманська частина сучасного штату Гуджарат, рідного для Пателя і Ґанді), а також Джамму і Кашмір не доєдналися до Індії відразу.
Джамму і Кашмір. Але повернімося до суперечок з Пакистаном. Князівством Джамму і Кашмір правила індуїстська еліта, але більш як 80% населення сповідувало іслам. Тому після коротких коливань між Індією і Пакистаном правитель регіону вирішив оголосити незалежність, а вже восени 1947 у Джамму і Кашмір зайшли — ні, не пакистанські війська — а пуштунські ополченці.
Коли князівство, під тиском цих обставин, швидко оголосило про вступ до Індії, Пакистан заперечив це. Неру мав намір звернутися до арбітражу ООН, а Патель був проти, щоб у двосторонній суперечці не з'явилися треті сторони. Натомість почалася війна, яка призведе до розділення території князівства на дві частини.
Зіткнення Пателя і Неру призвели до звинувачень з боку останнього, що Патель занадто багато рішень ухвалює самостійно. Патель хотів піти у відставку і залишити політику, але Ґанді вмовляв його залишитися. Бо був переконаний, що країні потрібні обидва генії політики — і Неру, і Патель. На початку 1948 року Ґанді загинув, його вбив індійський радикальний націоналіст. Це призвело до рішення Пателя заборонити цілий перелік радикальних націоналістичних організацій, які хотіли побудови монорелігійної й монокультурної Індії. Що могло довести країну до громадянської війни.
Після смерті Ґанді 1948 Неру і Патель помирилися. Хоча для початку Патель написав листа, де мав намір заявити про власну відставку. Його помічники переконали його відмовитись від цієї ідеї, бо вона могла розколоти країну. Після цього Неру написав Пателю зворушливого листа, де заперечував намір усунути останнього і нагадував про 30 років спільної боротьби за незалежність. Патель відповів публічним зверненням, де підтримав політичне лідерство Неру і спростував наміри обійняти посаду прем'єра.
Після стабілізації ситуації з 1948 до 1950 країною правило тріо Неру (політичний лідер, який відповідав за політичний, економічний і зовнішньополітичний контекст), Патель (адміністративний геній і дипломат) і генерал-губернатор Раджагопалачарі (ще один блискучий адміністратор, прізвище читайте складами, іншого вибору немає). Патель продовжив розрулювати міжетнічні та релігійні суперечки, врегульовував права племен (читайте першу частину), постійно вів складні перемовини з мусульманськими лідерами (10% населення Індії, що залишилися в країні), обмежував права губернаторів відносно місцевого самоврядування, був головним відповідальним за створення корпусу індійської бюрократії, а також єдиної стандартизованої поліції, які стали каркасом єдиної країни.
Саме завдяки йому в індійських законах з'явилися норми, які розділяють бюрократію і політику, роблячи державний апарат більш захищеним від політичної кон'юнктури. «Державний службовець не може дозволити собі й не повинен брати участь у політиці. Він також не повинен брати участь у громадських чварах. Зійти зі шляху чесності в будь-якому з цих аспектів означає принизити державну службу та принизити її гідність».
1948 прийшов час приєднувати Гайдарабад і Джунагадх, які, нагадаю, не відразу доєдналися до Індії. Джунагадх приєднали на початку 1948. А потім прийшов час Гайдарабада.
З Гайдарабадом було взагалі цікаво. Тут Патель вже вирішив діяти жорстко, бо територія знаходилася в центрі Індії, і він вважав великим ризиком для стабільності лишати незалежний анклав посеред країни. Але враховуючи складний релігійний склад території, Неру побоювався, що збройна агресія може призвести до різанини між мусульманами й індуїстами. Патель переконував його, що якщо ситуація підвисне, різанина більш імовірна. Ситуацію вирішили з цікавою підступністю. Коли Неру поїхав в Європу з турне, він залишив Пателя виконувачем обов'язків прем'єра і за час відсутності Неру Патель наказав окупувати Гайдарабад. А після окупації провів з його правителем номінальні перемовини, щоб приєднання до Індії було добровільним :) Різанини теж не сталося. Жорстокі покарання для тих, хто намагався різати мусульман, спрацювали. На обох територіях того ж року організували референдум, де 99% мешканців проголосували за приєднання до Індії.
Апогеєм цього періоду можна вважати ухвалення Конституції Індії в листопаді 1949 року, яку написав Бхімрао Амбедкар, лідер індійських недоторканих, тієї саме більшості, яка знаходиться на самому дні системи варн. І, відповідно, цей документ юридично закріпляв неможливість релігійної, етнічної та — що для Індії дуже важливо — соціальної дискримінації. При цьому, розуміючи що навіть за небажання центрального уряду на місцях можливі ексцеси, в Конституції було передбачено можливість змінювати рівень підпорядкованості територій уряду і, за потреби, наводить там порядок. Все таки завжди треба тримати в голові, що маленький індійський штат - це, зазвичай, доволі значна за розмірами і населенням країна.
Хоча шлях від декларації до реальності виявився набагато складнішим, ніж навіть можна було собі уявити з 1949, Конституція 1949 року закріпила ту систему управління, яка дозволила Індії втриматися у наступні роки. І в першу чергу завдяки своїй гнучкості.
Щоб не навантажувати вас непотрібним контентом, скажу на завершення цієї глави наступне — завдяки політичному таланту Неру й адміністративному Пателя на 1950 рік Індія стабілізувалася. Були побудовані інституції, які забезпечують єдність держави донині. В грудні 1950 року Патель помре, на його похорон прийде мільйон людей, а вже у наші часи — 2014 — 31 жовтня, день його народження, буде оголошено державним святом — Днем національної єдності. Так, ми сьогодні мало говоримо про Неру, але він нам буде важливий в наступній частині.
Глава 2. Сучасний індійський сепаратизм. Північний захід.
Лідери індійської боротьби за незалежність героїчними надзусиллями зуміли склеїти країну. Їм в цьому дуже допомогли британці, які своїм дуже суперечливим пануванням і створили єдину індійську інтелігенцію і національну еліту, і об'єднали проти себе переважну більшість суспільства, і на виході трохи допомогли з утриманням цього всього разом. А ще допоміг релігійний антагонізм індуїзму й ісламу. На короткий час на більшій частині території Індії відійшли на другий план етнічні та мовні розбіжності (тим більше у Конституцію було вписано мовне різноманіття), соціальні суперечності (бо колоніальний режим зробив нерівними відносно колоніальної адміністрації всіх від брахманів до недоторканих), і навіть релігійні розбіжності між індуїстами, поміркованими мусульманами, сикхами та християнами.
Але ж складність Індії та складність її проблем нікуди не поділися. Злидні й економічні складності, наприклад, подолання економічного застою тривалістю у 350 років — це тема наступної, 3 частини. А зараз ми поговоримо про ті точки, які можуть розірвати Індію на шматки, навіть всупереч усім зусиллям Пателя і його спільників. Тож, індійський сепаратизм.
Джамму і Кашмір. Про цей регіон я вже писав у статті про точки напруги в Азії, але давайте більш докладно. Після війни 1947-1949 рр. ця територія була розділена приблизно навпіл між Індією і Пакистаном. А ще частину історичного Джамму і Кашмір, за версією Індії, окуповує Китай. Крім того, Пакистан, який шукав собі союзників у протистоянні з Індією, знайшов його у Китаї та 1963 року передав Китаю частину території, яку Китай вважає своєю.
У підконтрольній Індії частині — тепер вже штаті Джамму і Кашмір — Пакистан 1965 намагався підняти повстання проти Індії, спираючись на мусульманську більшість. Але ніяких успіхів Пакистан не мав.
1971 року Пакистан, який тоді ще охоплював Східний Пакистан (сучасний Бангладеш) занурився у громадянську війну, Індія втрутилась, підтримала уряд Східного Пакистану, завдала Пакистану нищівної поразки та забезпечила незалежність Бангладеш. Ці події були дуже гострим епізодом Холодної війни, США ввели в Індійський океан свій флот, планували підтримати Пакистан, але СРСР кількома маневрами заблокував спробу США. Індія завдала Пакистану нищівної поразки. Але на баланс сил у Джамму і Кашмірі ситуація не вплинула.
Після тієї війни Індія добігла свій проєкт ядерної зброї (і отримала її 1974 року), а Пакистан обклався додатковими гарантіями від США і 1998 року теж отримав свою ядерну бомбу. Останнє актуальне зіткнення у Кашмірі сталося 1999 року, хоча обидві країни діяли через своїх проксі.
Індія реформувала територію, щоб зробити її більш керованою і лояльною. Спочатку Джамму і Кашмір отримав статус союзної території замість статусу штату, що передбачає меншу самостійність як суб'єкта федерації. 2019 виокремила з Джамму і Кашмір союзну територію Ладакх, який населений переважно тибетцями й іноді називається “Малим Тибетом”. На цю територію претендує Китай, але це вже трохи інша проблема і тут рівень лояльності до Індії шалений.
Основна ж територія Кашміру залишається однією з двох, де більшість населення складають мусульмани. Тому тиск Пакистану і Китаю буде продовжуватися. Бо якщо в 60-х і 70-х протистояння тут було битвою жебраків за кілька гірських перевалів, то зараз протистояння Китаю та Індії це конкуренція 2-ої та 5-ої економіки світу. Причому крім нагнітання військового протистояння, країни змагаються й у, наприклад, спробах впливати на доступ до водних ресурсів. І хоча поки Індія продовжує укріпляти свої позиції тут, ризик удару з двох боків зберігається, а те може стригерити сепаратистсько-релігійний рух в регіоні.
Халістан. Халістан — “чиста земля” — це сикхська назва індійського штату Пенджаб. Де, власне, сикхи складають 60% населення. Історія сикхів сама по собі дуже цікава. Але якщо коротко, це — реформаторський рух, який, з властивим індійській культурі синкретизмом, поєднував елементи індуїзму, буддизму та ісламу, проголошуючи рівність усіх людей перед єдиним Богом, заперечуючи варни, джаті та будь-яку іншу стратифікацію і дискримінацію. З'явився рух у 15 столітті.
Хоча перші політичні організації сикхів, що вимагали незалежності, з'явилися ще у 20-х роках 20 століття, 1947 сикхи підтримали уряд у Делі, бо для пакистанської влади вони були сектою і в ісламську державу не вписувались. Всі 50-і — 60-і сикхи продовжували боротися за широку автономію. Але коли 1971 року, під час війни з Пакистаном, у Пенджабі ввели пряме правління федерального центру, вперше публічно висувається гасло незалежності вже від Індії.
1984 року відбулося велике повстання сикхів проти влади Індії. Індійська влада звинуватила в усьому США, які були союзником Пакистану і де проживала велика індійська діаспора, а також суворо покарала сикхів — наприклад, було зруйновано їхній головний храм. У відповідь на це сикхський терорист-смертник вбив прем'єр-міністра Індіру Ґанді.
1997 року лідером національного руху сикхів став Харділ Нінджара, громадянин Канади, який був вбитий 2023 року. Це призвело до дипломатичного скандалу — Трюдо звинуватив у вбивстві уряд Індії, а США доклали надзусиль, щоб трохи заспокоїти конфлікт між своїм старим і новим союзником.
Особливу пікантність ситуації додає те, що Пенджаб — це дуже важливий штат, який забезпечує приблизно 20% загальноіндійського виробництва пшениці та бавовни, дуже важливих елементів аграрного сектору, а також має в цілому вищий рівень розвитку, ніж більшість інших північних штатів і територій. Хоча у Штаті живе трохи більше ніж 2% населення країни, 30 млн, з яких ⅔ — сикхи.
Глава 3. Сепаратизм “семи сестер”.
На північному сході Індії знаходяться 7 територій, які відділені від основної частини Індії коридором Сілігурі. Це штати з переважно дуже складними кліматичними умовами, унікально складним етнічним складом і унікальним для Індії впливом християнства. Ця частина країни ніколи не була частиною індійського історичного ареалу, хоча сюди й доходила індуїстська культура, і опинилася в Індії завдяки британській експансії.
І майже кожна територія тут — гіпотетично ризикована. Що ще додатково посилюється економічною відсталістю цього регіону у порівнянні з усією іншою територією Індії.
На більшість території штату Аруначал-Прадеш, який виник через прикордонну війну з Китаєм, цей саме Китай і претендує. А в 6 інших є різні за ступенем адекватності й успішності рухи сепаратистів. Спробуймо коротко.
Ассам. Центральний штат регіону, 30+ млн населення, супер складний національний склад — з бенгалі й ассамців, а також народу бодо. Бенгалі (бенгальці) — це один з індоарійських народів, носії мови бенгалі, основне населення Бангладеш і Східної Індії. Асамці — теж індоарійський народ, близький до бенгалі, але з яким має великі історичні та часто релігійні розбіжності (значна частина бенгалі — мусульмани). Бодо — споріднений з тибетцями та бірманцями невеликий народ.
Сучасний Ассам менше за той, що був утворений 1947, бо від нього відкололися окремі частини, які стануть пізніше іншими штатами та союзними територіями “семи сестер”. Майже для всіх них статус штату став результатом збройної боротьби з центральним урядом. І навіть на території вже сучасного Ассаму відбувалося кілька ітерацій політичної, терористичної та регулярної збройної боротьби.
Після напливу біженців з Бангладеш (внаслідок війни 1971) асамська більшість, яка переживала за свій статус, власне, більшості, почала боротьбу за витіснення бенгальців на південь штату під лозунгом “Ассам для асамців”. Частину біженців запроторили назад у Бангладеш, але згодом федеральний уряд втрутився, щоб захистити вже корінних для штату бенгальців і дискримінація припинилася. Ну хоча б тому, що бенгальці (тільки вже бенгальці-індуїсти) населяють не тільки Бангладеш, але й ключовий для Індії штат Західна Бенгалія (яка може бути вам відома завдяки місту Калькутта).
На цьому фоні активізувалися вже сепаратисти-асами, чий Об'єднаний фронт звільнення Ассаму вів війну з урядом з 1979 до 2003 року. В тому числі за підтримки уряду Пакистану. Але наразі індійська армія переважно контролює ситуацію. Ще один фронт проти й уряду, й асамців відкрив народ бодо. Але його боротьба виявилася більш успішною — того ж 2003 народ отримав власну автономію у складі Ассаму — Бодоланд, після того, як погодився скласти зброю.
Боротьба за Ассам, до речі, йде не просто так. Тут зосереджено приблизно 40% індійських запасів нафти, а також виробляється приблизно 60% всього чаю. Так, чай сорту асам — звідси.
Нагаленд. Народ нага — основне населення Нагаленду (всього тут живе 2 млн людей) — не родичі ані дравідійським, ані індоарійським індійцям. Вони близькі до бірманців і народів сино-тибетської групи. А ще вони — переважно у містах — американські баптисти-протестанти. Національну ідентичність нага подарувала участь у Першій світовій (воювали за британців), а з 1947 нага послідовно борються за свою автономію.
Коли в 60-х і 70-х роках ситуація максимально загострювалася, зброю нага-сепаратистам постачали пакистанці та китайці. Провідною партією сепаратистів Нагаленду є Націонал-соціалістична партія Нагаленду. Такі справи. Останні років 30 боротьба йде переважно у полі цивілізованої політики, але ситуація завжди може змінитися.
Маніпур. Маніпур, який ніколи не був частиною історичної Індії та до британської увійшов тільки в кінці 19 століття, був включений у склад Індії 1949 року, одним з останніх. І навіть зі своїм маленьким населенням у 3 млн людей залишається однією з найскладніших територій, де за своє самовизначення борються як мінімум 4 народи, які крім уряду воюють ще й між собою. Тут бойові дії не вщухають з 70-х років, і тільки зіткнення в травні 2023 року між народами кукі та маніпурі забрали 60 життів.
Мізорам. Маленький штат, де вирішальну роль в ідентифікації знову зіграло християнство. Завдяки діяльності місіонерів, ще коли територія сьогоднішнього Мізораму була частиною Ассаму, тут утворилося спільнота християн — мізо. Які сформували власну ідентичність, засновану на релігії. І після голоду 1959 року (так, текст про економіку буде) тут почалося велике й доволі успішне повстання.
Хоча урядові сили й зуміли стабілізувати ситуацію (їм на це знадобилося приблизно 30 років), 1987 року Мізорам отримав широку автономію і статус повноцінного штату. І з того часу почуває себе доволі непогано. До речі, ось вам прапор Мізораму — він не дуже вписується у традиційні уявлення про індійську ідентичність.
Так, і зараз 90% населення штату — християни.
Тріпура. Маленький, але густонаселений штат, де конкурують один з одним народи тріпура і бенгалі. Основні загострення сепаратизму тут припали на 60-і роки, але зараз ситуація більш-менш контрольована.
Всі штати цього регіону наділені достатньо широкою автономією, що знижує запит на відділення. А індійська армія гарантує, що ситуація найближчим часом не зміниться.
Глава 4. Дравід Наду.
Нагадаю вам цю карту з першої частини.
На ній ви бачите розділення на зону дравідійських мов і зону індоєвропейських мов Індії. Дравідійські народи — в тому числі велика четвірка (телугу, таміли, каннада, малаялам) — складають чверть індійського населення. Це якщо по основній мові рахувати. Дравідійські мови ж відрізняються від індоарійських приблизно так само, як українська від турецької (або навіть більше).
І хоча південних індійців об'єднує з північними спільна культурно-релігійна традиція, політична історія півдня і півночі дуже відрізнялися. Поки на півночі до 16-17 століття був постійний движняк народів, культур і цивілізацій, на Півдні виникали та щезали власні держави й цілі імперії. У єдиний простір — вперше з часів індоарійських міграцій — цю територію об'єднали британці.
Коли доба британського панування завершилася, більшість ортодоксальних мусульман опинилася у Пакистані (і Бангладеш), прийшов час згадати про відмінності.
Найсильніші настрої на автономію (а потім і на незалежність) були у Тамілнаді. Коли ми тут будували імперію Чола і з імперією Сун торгували (тією самою, якій ми завдячуємо за порох і яка ледь не здійснила промислову революцію в 10 столітті), ви там мусульманам свої землі здавали! Та і взагалі багато хто згадав, що Індійський національний конгрес (відносно поміркованих Ґанді, Неру і Пателя) все одно “надто прихильні” брахманізму, який сприймається як символ старої системи варн (яка вигідна переважно індоарійським елітам). Багато хто згадав, що крім ІНК є ще більш радикальні хінді — націоналісти, які взагалі хочуть будувати індійську ідентичність навколо мови хінді (індоарійської).
Ще однією відмінністю між дравідійськими (і локально тамільськими) й арійськими уявленнями про прекрасне є розуміння ролі жінки. Якщо в індоаріїв жінка надихає чоловіка, але без нього її хіба що спалити можна (як мінімум раніше), то у дравідів жінка має незрівнянно вищий соціальний статус. А інфантицид дівчаток ніколи не вітався. Як мінімум так говорять самі дравіди.
Коротше, в Тамілнаді поступово сформувався антиарійський націоналізм. Поміркований і не дуже. І хоча почали тамільці (їх понад 70 мільйонів тільки в Індії) з власного штату, у найсміливіших ідеях було об'єднання всього дравідійського простору. Включно зі Шрі-Ланкою, де таміли складають більшість на півночі країни.
1968 року Дравідійська федерація спробувала відділити штат від Індії, але зазнала невдачі. Більшість перейшла до політичної боротьби, але була й озброєна опозиція. Індійський уряд настільки боявся загрози тамілів, що наважився втрутитися у громадянську війну на Шрі-Ланці. Де індоарійська більшість воювала донедавна з тамільською меншістю. Для Індії, щоправда, втручання завершилося вкрай погано — 1987 року індійська армія зазнала принизливої поразки, а прем'єр-міністра Раджива Ґанді 1991 року вбила одна з бійців Тигрів звільнення Таміл Ілама. Так, мати вбив сикх-сепаратист, сина — тамільська сепаратистка.
Зараз прямої загрози сепаратизму Тамілнаду немає, як і сепаратизму інших великих дравідійських штатів. Але спроби поточного уряду індуїстських націоналістів уніфікувати країну на основі хінді, а також активна допомога Китаю і Пакистану можуть дравідійський сепаратизм розпалити. Тим більше у Тамілнаді у політиці домінують локальні партії — Федерація дравідійського прогресу і Всеіндійська федерація дравідійського прогресу імені Аннадураі. Саме цього боїться опозиційний нині Індійський національний конгрес, який на виборах 2024 року планує повернути собі владу. Тому саме ІНК активно кооперується з місцевими партіями, щоб забезпечити взаємодію таміліві й уряду в Делі. Особливо це важливо, враховуючи що в цілому південна Індія більш економічно стабільна, ніж північ.
Глава 5. Короткі висновки.
Давайте ще згадаю про системний китайський слід. З кінця 60-х однією з актуальних загроз для країни був індійський маоїзм, направлений проти кастової системи. Рух індійських маоїстів — так званих наксалітів — був поширений по всій східній Індії з 60-х, фінансувався китайцями та досі іноді нагадує про себе. Маоїзм як варіація селянського азійського марксизму особливо популярний там, де існує бідне і пригнічене сільске населення. Але завдяки аграрним реформам і послабленню кастової системи маоїсти в цілому втратили колишню популярність. Хоча терористичні групи маоїстів продовжують періодично вбивати чиновників чи поліціянтів, актуальна загроза організованої боротьби наразі незначна. Проте в Індії постійно живе параноя навколо того, що одного разу китайці активізують свою мережу терористів.
Загалом, що сепаратизм у Кашмірі чи Пенджабі, що рухи у “семи сестрах”, що націоналізм Тамілнаду хоч і зберігають життєздатність і навіть дратують уряд терактами чи діяльністю опозиції в екзилі, наразі є загрозою, що спить. Але можуть прокинутися будь-якої миті, якщо Індія зіштовхнеться з екзистенційною загрозою. Наприклад, війною з Китаєм і Пакистаном.
Попри величезні зусилля по побудові збалансованої федерації, Індія досі є однією з найбільш ризикованих з точки зору сепаратизму держав. Загрозу становлять гібридні зусилля Китаю і Пакистану, загрозу створює спроба уніфікувати всю Індію по індуїзму (що провокує сепаратизм мусульман і сикхів), нарешті — дравідійський (в першу чергу тамільський) націоналізм нікуди не дівся. І на це все накладається травма від колоніалізму і тисячолітньої системи дискримінації й обмежень.
І ці ризики відомі уряду Індії, ворогам Індії та друзям Індії. І крім експериментів з уніфікацією, головним джерелом боротьби за стабільність є соціальні й економічні зміни, які Індія в кілька ітерацій теж переживає останні 75 років. А ось про це — у третій частині.
Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.
