Я її припильнував у її саду. Вона сиділа на білій дерев’яній лавці з червоно-рожевуватим шліфованим гранітом, яких декілька розкинулось біля фонтану. Фонтан все ще не був готовий. Я бачив її розвернуту до мене боком. Вона ж не бачила мене та й і не догадувалась про мою близьку присутність.
А. Федорівна сиділа дивлячись прямо перед собою і трохи вниз і чуть згорбившись. На ній було біле, з якимись світло-голубими і темно-синіми візерунками літнє плаття. На плачах лежала дещо недбало накинута велика світло-зелена, з червоними маками хустина. Каштанове волосся її м’яко стелилось на щоки, шию і ледь колихалось на вітрі. Задумливо й нерухомо вона сиділа і дивилась в одну точку, так ніби не могла відірвати свій погляд від неї. Про що їй думалось тоді ? Може про ніщо, приємно деколи просто посидіти і ні про що не думати, а може думалось їй то, що вже давно її тяготить, і ниє в ній. Особливо це відчувається коли людина на природі. Коли бачиш красивий захід сонця, чи милуючі око пейзажі природи, і тут же хочеш поділитись цією красою з кимось, показати комусь, а поруч нікого нема. І здається тобі що якось не справедливо, що момент такий красивий, не будденний, особливий, а розділити його нема з ким. І від цього самотність відчувається ще виразніше. Не кожна жінка, в молодому віці, втримається щоб не пустити сльозу в такі красиві і тяжкі моменти самотності одночасно. Але А. Федорівна не плакала, я був здалеку, метрів 15 від неї, очей і виразу лиця її не було видно, але вона не втиралась.
І якою високою для мене вона стала в той момент, на фоні цього фонтану, граніту, декількох величезних каменів, порослих мохом, не зрізаної ніким м’яти що вже виросла майже по пояс і почала схилятись під своєю вагою і каплями літнього дощу, що почався несподівано і несподівано недавно закінчився і кущів барбарису різних відтінків, які розкинулись недбало по всюди кругом. Високих лип і кленів, які темно-зеленою високою стіною закривали її від усього світу і сонця що вже от-от зайшло за них, та коли верхівки дерев качались від вітру, промені сонця пробивались через дерева, скользили по землі і де не де раптово покривали її золотим своїм сяйвом і так же раптово зникали і появлялись десь у другому місті. Такі сонячні острівці в тінистому саду появлялись раптово і зникали, перебігаючи кудись в інше місце на траву, або на великі круглі камені порослі мохом і плющом.
І як же велика і висока вона мені здавалась тоді. Не природа її прикрашала, а вона своєю присутністю все кругом прикрашала і освячувала простір кругом себе й надавала усьому сенс. Так мені тоді здавалось і здавалось що так би вічність простояв біля неї, біля цих кущів барбарису і тих золотистих вогнів сонця що виблискували і скользили то тут, то там.
Я знав, що в такі моменти, коли маєш щось сказати людині важливе, але боїшся, питаєш себе чи це потрібно, хоча всю ніч до цього знав що це потрібно, але коли до людини два метри, то вся колишня рішучість зникає і появляються сумніви і бажання заговорити про все, лиш не про головне, то в такі моменти, ти або відразу перейдеш до діла, як би не було тяжко переломити момент через коліно, або весь вечір будеш нести всяку чепуху, сушити зуби без причини, а головного так і не скажеш.
Трохи так постоявши і подумавши, я твердим кроком рушив у її бік. І за кілька кроків наступив на якусь гілку, гілка голосно трісла, Анна швидко і стривожено оглянулась на мене, а я трохи зашпортавшись і одночасно глянувши на неї, зробив на лиці своєму таку дурацьку міну й безпричинно ідіотську посмішку, що вона пристально і здивовано розглядала мене і очевидно догадалась що я розглядав її тут деякий час, а я подумав, що після такого конфузу говорити про щось серйозне буде майже неможливо.
Не пам’ятаю, друг мій, як я підійшов до неї, і яка була її реакція. Здавалось я всю дорогу йдучи до неї, дивився в землю і був певен що зараз знову необережно наткнусь на якусь гіляку або провалюсь крізь землю.
Коли ж уже я сидів біля неї, то не можу точно згадати з чого почав розмову, а може й вона перша почала. Здається я тоді думав, що якщо сьогодні не покажу їй свої карти, то знов буду ніч не спати, винити себе в нерішучості і обіцяти собі, що зранку ж побіжу одразу до неї щоб все обговорити. А вона, здається, уже відчувала, що тут має відбутись от-от щось не буденне і особливе, що змінить до тепер привичний і розмірений круг життя. І в усій її натурі я замітив якусь приреченість. Якась смиренна приреченість була в її стані, рухах, погляді.
-Рідко я сюди приходжу, а сьогодні прийшла посидіти і тут ви появились - сказала вона, і після деякої паузи добавила - І замітьте яке повітря після грози і дощу, так що глибше дихати одне задоволення !
-Я все знаю А.Федорівна і прийшов щоб як кажуть поставити крапки над і - сухо відказав я і тут же подумав, що ця фраза “крапки над і “ сказана не в тему і надто офіційно й напищено і подумав що треба говорити просто, від серця, якщо я хочу і від неї щирості.
-Я Анна Федорівна сьогодні майже не спав і про вас думав. А потім думаю що толку думати і не спати, коли треба об’яснитись з вами. Може коли об’яснюсь з вами то і спати нормально почну і все якось простіше і краще стане. Я знаю А. Федорівна, точніше я догадуюсь що ви, краще сказати, давайте я так скажу, я вас майже люблю. Майже, тому що ви заміжня. Я не знаю, не уявляю, чому так сталось, я думав ми будем тільки дружити. Я думав дружба між чоловіком і жінкою можлива і навіть колись спорив про це з одним поручиком. Пам’ятаю ця дуже молода, але серйозна не на свій вік і нещасна в той час людина, доказувала мені, що дружба між чоловіком і жінкою можлива лиш у тому випадку, коли один з них святий. А потім цей чоловік поправив себе і додав : Навіть коли один святий, а інший нє, то і тоді дружба не можлива. Дружба між чоловіком і жінкою тільки тоді можлива, за умови, що вони обоє святі ! Бо коли тільки один, то нічого не вийде. Не можна розкладати вогонь біля сіна і надіятись що нічого не відбудеться. Навіть якщо вогник маленький , а сіно мокре і сире. Якщо вогник маленький, то він розгориться, непомітно розгориться у більший, а потім у великий, а сіно тим часом від жару його підсохне і буде пожар. Буде пожар ! Все погорить ! А що вціліє, то обпалиться на все життя.
Тоді ми обоє спорили і кожен з нас лишився при своїй думці, але зараз я б його розцілував, як же він був правий ! І ви мучитесь через мене Анна Федорівна, і я бачу що і вам складно. Ви можете зараз сказати що я все видумую, що я не правильно догадуюсь про вас, але я бачу, тут не треба великого розуму, я бачу як ви міняєтесь біля мене. З іншими ви одна і таж, а зі мною то надто спокійна, що ні слова не скажете, то говорите без умовку, а простою ви біля мене майже не буваєте. Особливо це помітно коли ми одні, бо на людях ви ще якось володієте собою, а на одинці коли ми одні, ви тут же гаснете і погляд опускаєте, або смієтесь без причини постійно.
Лиш після тих слів я глянув на неї. І не правда що жінка найкрасивіша до 18-19- цять років, а потім лиш повільно відцвітає. Їй було майже 29 і ніколи я не бачив її такою як зараз. Губи її були чуть привідкриті і по всьому її смуглому лиці і на тонкій шиї її, навіть через смуглість шкіри, виднівся червоний рум’янець. І хоть вона мовчали і не рухалась, та очі її одночасно і про щось благали, і запитували, і дивувались, і не вірили, і довірливо віддавались.
Але це тривало недовго, вона різко обернулась, встала з лавки, пройшла декілька раз мовчки туди сюди і боком, через плече сказала мені :
-І що ж ви намірені робити тепер, коли все знаєте ?
-Я ? - вирвалось у мене.
-Ви ! - здивовано, але тихо і ствердно сказала вона.
-Як кожен порядний чоловік, Анна Федорівна, я можу зробити в цьому випадку тільки одне,- якнайшвидше поїхати звідси !
Вона повністю відвернулась від мене і різко відійшла ще на пару кроків.
-Але ж я не хочу щоб ви їхали, я не вимагаю цього, не тому що, в першу чергу не тому що ви могли подумати, а тому що я знаю про вас. Тітка ваша говорила мені про вас, що вас потрібно рятувати. Так і сказала - “рятувати”. Я всіх деталей не знаю, але з її слів ясно розумію, що там де ви були у вас були дуже стиснені, дуже худі обставини, навіть небезпечні для вас. Що в достатку вашім у вас було багато тих хто клянувся бути з вами в бідності й горі, а коли прийшла бідність то всі розбіглись, ніхто руки не подав, а дехто з тих хто клялись навіть раділи вашому упадку. Що з усіх лишився тільки один якийсь єдиний друг ваш. Тому нащо таке лицарство з вашого боку, нащо вам туди їхати коли тільки от-от вас покинула ця гріховна азартна страсть, ви от-от почали трудитись на роботі і чесно їсти хліб свій, а тут, через мене, ви знову прийметесь за старе, і прийметесь, я підозрюю, з іще більшим ( вона не могла підібрати потрібного слова ) А я ? Як же мені буде коли одного разу, я випадково дізнаюсь, що з вами щось сталось жахливе, або ви глибоко нещасні і доля ваша склалась особливо трагічно. Хіба я буду щаслива знаючи це ? Ви поїдете, вам це завжди вдається, а що буде далі з вами ? а через те і зі мною ? Такі справи не вирішуються бігством. Бути разом ми не можем, ні явно, законно, ні навіть тайно, бо це лиш принижує жінку і чоловіка, хоча ні один, ні інший, не достойний уже називатись так. Що ж до мене, то я не можу лишити його, він любить мене так як уміє, по-дивному любить, по-странному, не так як би мені хотілось, але ж любить ! Любить він і нашу дитину і піклується про нас. Не так як би мені хотілось піклується, але як получається у нього, так і піклується, у інших і гірше буває і нічого, живуть. Лишити його - згрішити проти нашої дитини, проти нього і Бог накаже. Ви читали Анну Кареніну ? І я б на місці Бога теж її наказала. Тільки Він довго терпить і чекає, а я б одразу ! Хоча вона була зовсім не дурна і не погана жінка і ніякого пороку не було в ній. Поки обставини не склались так, що вона не змогла в потрібний момент переломити їх. Як великий красивий птах вільно і щасливо літає в небі, та варто цьому птаху, цій пташці лиш одним коготком своїм зачепитись за сітку, як через один коготок свій вся пташка запутається в сітці птахолова. Так і вона, тільки допустила один помисл, допустила один помисл в ще чистій душі своїй, так і той помисл став тим коготком, запнувшимся у сітці, через який вся птаха пропала. Їхати вам не можна, ви себе погубите ! Це якщо роздумувати тверезо. Але я, Іван Сергійович, завжди роздумую тверезо, а потім візьму і зроблю щось що сама не вірю, що я це зробила. Мені здається в свої 17-цять я була якась послідовніша ніж зараз в 28. Здається що чим я старша, тим менше можу себе себе усмирити. Це ужасно, але вже сил нема після стількох тривог, сліз, нервів, відчаю і болю всю себе постійно контролювати і направляти. Добре коли є хтось хто наставить, опам’ятає. А коли жінка сама собі віддана, то до обіду думаєш так, а після обіду вже протилежне думаєш, і страшно за себе що ж можеш подумати завтра. Важко бути жінкою Іван Сергійович, у всі часи було важко бути жінкою, а порядною жінкою, ще й у наш час бути, це Голгофа. Треба щодня себе в чомусь розпинати. І якби хтось цінував, а то всі вже звикли, що так і бути має.
Тоді А. Федорівна, після німої і напруженої паузи в словах між нами і після очевидно якихось своїх тяжких і похмурих дум, вся раптово оживилась, встривожилась і підійшла в притул до мене, взявши мій один гудзик на сорочці і почала крутити його. Думаю вона цього і не замітила, і згадалось мені як у юності нашій, вона деколи так робила, коли хотіла щось упросити, ублагати, і при цьому на заплакати.
-Ви вот що, ви добре зробили, ви молодець що все сказали, тільки ви не так мали це сказати, не так, але хай буде так вже як сказали, і я напевне не спроста вийшла сьогодні в сад. І не даремно цей день настав і зовсім не просто то що є зараз. В цьому є велика суть, є великий подвиг, можливо це найбільше що ми можем зробити в житті. А може бути, що це найнижче до чого ми можем опуститись. Час покаже, хто ми і що з нас вийшло. Ви дайте мені тиждень. Один лиш тиждень. І ви взнаєте мою відповідь. Ви будете задоволені. Всі будуть задоволені. Біди не буде ! Позору не буде ! Тільки прошу вас, цей тиждень не приходьте до мене, не передавайте записки, не мучте мене ні питаннями, ні своєю появою. Я за цей тиждень все вирішу. І це зовсім не багато - сім днів. Сім днів - і доля наша буде вирішена, тільки ви нікуда не їдьте ! Обіцяйте !?
Взявши з мене слово не бачитись тиждень, не задавати питань і нікуди не їхати ми швидко попрощались. Я ще хотів бути з нею, але вона вся вспихнула і відпровадила мене. Для неї сім днів, а для мене сім років. І що я ще тобі напишу ?, друг мій, і що ще додам до написаного ?
Віддамся ці дні роботі, треба якось займати себе, щоб менше про то думати, хоча знаю що не завжди буде виходити не думати, і не то тривожне переживання, що вона щось з собою ще зробить, по молодості і дурості своїй, не то солодке якесь передчуття близькості з нею, надія, хоть і мізерна, але надія її близькості, промінь один такої надії освічує всю мою внутрішню темноту. А потім знов відчуття, що станеться щось погане і не поправиме. І напевно цей тиждень пройде в таких перепадах настроїв, думок, передчуттів, передвкушання чогось невідомого але невідворотнього. А опісля, друг мій, опісля, коли настане час розв’язки, обіцяюсь тобі написати все в найменших деталях і щиро, без прикрас і перебільшень.
