Поки наші захисники щодня позбавляються рук і ніг (а то й життя) за сотні метрів окупованих ворогом територій, наше політичне керівництво та всі інші розпорядники дрібного штибу чудово почуваються на лаврах зібраних податків і...
... нічого не роблять. Ну, точніше, роблять, але не те що було б варто.
За півтора року російського вторгнення у нас не з'явилося жодного нормально функціонуючого танкового заводу, який міг би стабільно випускати техніку. Жодного авіазаводу, відсутнє виробництво промислових масштабів БМП-техніки. Та що там важка броня, ми не навчимося ніяк БПЛА в достатній кількості штампувати. При тому, що зараз йде "гаряча фаза" дронової війни. Втім, колишній міністр оборони України залишив спадщину на десятки тисяч касок, бронежилетів та автоматів.
Ви скажете: “так рузькі все побомбили”. І я скажу — так! Але, вибачте — півтора року війни пройшло, вже можна було щось придумати. Тим більше, а що робили 30 років до масштабного вторгнення?
Зрозуміло, що на танках і БПЛА гроші освоювати складно, а от яйця та куртки – інша справа. До величезних запасів касок та бронежилетів підозріло підкралася заборона про виїзд із країни військовозобов'язаних жінок (що було, до речі, очікувано). Ну, повинен же їх хтось носити, правильно? А щоб не втікли — заочно зв’яжемо ноги.
Тож, перспектива м’ясних штурмів мене лякає все більше і більше. І схоже, що наша демократично обрана влада готує підґрунтя для цього. Причому умисно.
Де наш ВПК?!
Як я вже писав — його розбомбили. Не все, але було дуже боляче. Та й до великої війни наш військово-промисловий комплекс (ВПК) не міг похизуватися високими темпами виробництва. “Укроборонпром” скоріш нагадував напівмертвого жебрака: щось крихтів, щось робив, ледь не вмер, але ще трохи дихає, штучно.
Зараз все на що він спроможний — це виготовляти набої, каски, бронепластини, трохи дронів — повітряних і надводних. Ну й ремонтувати пошкоджену техніку. Здебільшого все. Це з того, що я бачу і що мені розповідають. Якби мав більше інформації — надав би.
Зрозуміло, що після того, як наш ВПК непогано так побомбили з 24 лютого 2022 року, все на що ми могли розраховувати на перші місяці війни — це іноземна допомога. І європейці її надали й продовжують це робити. Їм вельми дякую.
Час минув і ситуація майже не здвинулася з мертвої точки. Ті дві з половиною штуки сучасних танків, які нам дали — вдарилися об лінію душогуба-Суровікіна на Запоріжжі. Чекати поки нам надійде ще техніка — це місяці, якщо не більше. Чи можемо ми виробляти щось схоже на важку техніку, хоча б радянське? Ні. А от рашисти — можуть. На жаль.
Але ладно важка техніка. Дрони дуже добре показали себе у цій війні. Здавалось би — повитягуйте мікросхеми з пральних машин (як це роблять рузькі), хоча б так наробіть дронів. Але ні, “кустарити” дрони у нас заборонено, лише під наглядом СБУ-НП-НГ.
Так, можна сказати, що виробництво ударних апаратів у нас є, щось летить у Москоу-Сіті, щось на Кримський міст пливе, але цього недостатньо. Переваги по виробництву у нас немає. Промислових темпів — взагалі. На дрони збирають гроші волонтери й відправляють їх на фронт (що стосується, до речі, не тільки дронів, а навіть амуніції), а от у рузьких вже Шахеди планують виробляти.
Проблема, з якою стикається зараз наше військо, на мою суб’єктивну думку, — це ешелонована лінія оборони. І ЗСУ, пошана їм, кров’ю намагаються пробити її тим, що є. Крім того — ріжуть логістичні артерії у Криму та на Запоріжжі. Залишками дронів — підбивають техніку та людський ресурс ворога. Окупанти без танків та логістики — живі трупи.
Але ми також зазнаємо втрат. Ворог, як би це не горлопанили по марафону — не ідіот, він теж стріляє, і він теж користується дронами, танками, ракетами, артилерією й авіацією. І в нього є виробництво усього цього. Менш ефективне, ніж в Європі, але є.
Хто винен, що в нас немає навіть дронів?
Уявіть, якби пан Мадяр мав би 20, 40, а то й 100 тисяч дронів. Уявіть, якби до кожного квадрокоптера причепили снаряд. І уявіть, якби 1 з 10 дронів влучив у ціль? Що було б з технікою ворога, персонально з окупантами та логістикою? Ну от.
Так чому ми не виготовляємо БПЛА промисловими темпами?
Винні у цьому лише одні люди — чиновники. І навіть не через те, що вони погано щось організовують (це їх константа, якщо що), а через те, що їхні безглузді рішення не дають будувати виробництво тим, хто хоче це робити — підприємцям.
Відчувши можливість заробити, підприємці із задоволенням будуть виробляти усе необхідне. І заробляти на війні — не аморально, бо у випадку “приватний дрон — державній армії” у плюсі обидві сторони. Військові отримають зброю, підприємці — прибуток. Тому у других буде завжди велика мотивація (грошова) виробляти більше і більше.
І не кажіть, що “погані багатії”, отримавши можливість виробляти зброю, почнуть ці ж дрони кидати по цивільним. Не почнуть. Практика приватного виробництва зброї для війська добре себе показала в США. Хаймарси виробляє приватна компанія. Як і F-16 та Абрамси. Жоден з Хаймарсів не вдарив по Білому Дому у Вашингтоні, тож усі закидони по-типу “приватники все розбомблять” відкидайте. Це конспірологія.
Зараз виробництво дронів, яке в нас є, контролюється силовиками. І що ми маємо? Мотивації, яка б змушували державників будувати дрони у промисловій кількості, — немає, бо ризику втратити владу (єдина мотивація для політиків), як це було на початку великої війни — теж немає.
Тим більше державні закони перешкоджають швидкому імпорту запчастин. Почнеш збирати БПЛА та, навіть, безоплатно віддавати війську - 10 год тюрми.
18 місяців тяжкої роботи колективного держрозуму минули. І наші дрони долетіли до Москви. “Ура” для пропаганди. Хоча терористи по ту сторону барикад роблять подібне щодня. Я думаю, що хоча б це порівняння дасть поміркувати людям, які ЗА те, щоб держава контролювала обіг військової техніки й сама усім управляла. Це просто вкрай неефективна та дуже дорога справа — довіряти політикам керівництво.
І дрони насправді — це лише приклад. Підприємці з особливим бажанням будуть будувати й танки, й БМП й снаряди. Але держава не дає їм це робити, хоча сама не може з цим ефективно та дешево впоратися. Тож думай-те.
Перспектива м’ясних штурмів
Переходимо до головної частини, яка лякає мене з кожним днем все більше і більше. М’ясні штурми. І хочу, щоб ви зрозуміли — я не хочу нікого лякати. Я буду лише радий, якщо помилюся.
Але відсутність ВПК у боротьбі з ворогом, який має хоч щось, що нагадує цей ВПК — це далеко не переможна позиція для нашої країни. Ще більше мене лякає той факт, що забезпечення наших військ залежить від іноземних постачань. І яким би непереможним духом не була б армія, без танків та артилерії вона програє відвертим рабам, у яких ця техніка є. Це факт. І те, що державна влада на чолі з топрозпорядниками ніяк з цього приводу не переймається — теж факт.
Точніше переймається: обмежили виїзд для військовозобов'язаних жінок та чоловіків, проводять цифровізацію військового реєстру в “Дії” (електронні повістки дихають у потилицю, але відхрещуємося, поки), планують скасувати відстрочку для студентів старше 30 років. Крім того, по регіонах активізувалися ТЦКшніки. Усі ці дії (та відсутність просування у розвитку ВПК) наводять мене на думку, що закривати діри на фронті будуть не технікою з військовими, а просто військовими.
Якщо і керівництво не наважиться атакувати лінії обороні росіян недоукомплектованими військовими підрозділами (маю на увазі техніку), то тоді конфлікт затягнеться на дуже-дуже довго, бо ми чекатимемо, поки Європа та Америка не надасть нам всю необхідну зброю.
Тож у будь-якому разі нам потрібен свій ВПК, а його не буде доти, поки існують заборони виробництва зброї для приватних компаній. Держава — не впоралася і не впорається ніколи, проте мобілізувати людей і кидати їх у пекло війни — запросто в неї виходить.
Що можуть зробити громадяни?
Здебільшого — нічого, щоб було у рамках так званого “закону”. Мітинги — заборонені. На вулиці з вимогами до “керівництва” зараз не вийти. Тут або рузькі почнуть обстріли, або силовики “закошмарять”.
Проте можна розповсюджувати інформацію серед своїх знайомих. Комусь розповісти, що коїться у нас на фронті, розказати про перспективи, про те, що держава нічого майже не робить задля перемоги, крім примусової мобілізації та закриванням дір на фронті штурмовиками з автоматами.
Пам’ятаю, що коли хотіли прикріпити військовозобов’язаних за місцем проживання і заборонити пересування між областями, люди дуже добре обурилися у соцмережах і рішення було скасоване. Точніше, сказали, що “ми й не хотіли, там є багато нюансів, ви самі не зрозуміли”. Але скасовували.
Ще пам’ятаю скандал з куртками після яких пан Резніков самоліквідувався з посади. Звісно, Умєров навряд чи буде кращим, але суть не в цьому. Головне, що наше обурення у соцмережах впливає у тому чи іншому вигляді на дії влади.
Ступінь наглості “керівництва” залежить лише від рівня нашого неприйняття. Як тільки чиновники відчувають небезпеку з боку громадян — вони одразу йдуть на поступки. Якщо не йдуть, то дуже швидко становляться ворогами, а згодом — втрачають владу. Тому, не треба вважати, що від нас нічого не залежить. Навпаки, тільки від нас — пнімо політиків й вони одразу заметушаться.
Хоч якийсь вид протесту у нашій країні все ще лишився. Вимагати відкрити ринки для приватників можна навіть у мережі. Вимагати направляти гроші не на стадіони, а на ЗСУ також можна у мережі.
Нам потрібен ВПК, а його досі немає. Хто в цьому винен, я думаю, ви зрозуміли.
