Його обличчя зовсім не змінилося з того часу, як вона побачила його вперше і востаннє. Те саме задовге волосся, за яке постійно чеплявся вітер, що біг над річкою. Ті самі очі, в сталевій кризі яких гралися зеленаві спалахи. Та сама неголена борода, яка ніяк не могла визначитися із тим, якої довжини вона хотіла бути і скільки в ній мало бути сивини.
Все в його обличчі було таким, як вона пам’ятала: кожна деталь, кожна дрібниця образу в її пам’яті збігалися із тим, що вона бачила.
І від цього ставало моторошно.
Навіть їй – духу лісів, яка прожила на цій землі вже не одне сторіччя, спостерігаючи, як змінюються її гори, річки, ліси й сама земля. Як змінюється те, що здається на перший погляд незмінним.
Але це усміхнене обличчя істоти, що вирішила взяти вигляд людини у військовій формі, залишилося незмінним.
Все інше змінилося.
А обличчя – ні.
Хоча мало бути зовсім навпаки.
Ця істота перед нею – вона... вони... він були поєднанням багатьох, сингулярністю облич, душ, життів, сторінок, що вирвані з підручників історії, і тих, що не були написані ніколи.
Вона шукала цієї зустрічі. Довго. Важко. Як знайти того, хто є втіленням самого забуття? Як знайти того, хто має безліч тіл та облич?
Але вона була лісовим духом. Їй було не звикати до шляхів, якими треба йти дрібними кроками. Як ростуть дерева, як їх корені розповзаються в усі боки, в пошуках живлення, як вони випробовують на міцність найміцніші скелі і розривають найтвердіші камені.
І так вона прийшла сюди – на берег річки, над якою літав різкий вітер, вздовж якої шумів очерет, і в якій плюскалася риба.
На берег, на якому він сидів із вудкою й рибалив, ніби нічого навкруги не відбувалося.
Десь вдалині за обрієм гулко гупали об землю артилерійські снаряди. Вздовж ріки дзизчали туди-сюди малі дрони, розкладаючі за собою блискучі нитки оптоволокна. В небі над їх головами доросліші родичі маленьких квадрокоптерів тримали курс на ще невідомі цілі. В селі на тому боці ріки літня жінка голосно кликала додому козу.
Світ божеволів і вже сам час не міг вирішити, з якою швидкістю має ідти – то завмирав на місці, як застигле трясовисько, то навпаки, зривався й біг, здіймаючи події важкою хвилею прибою. Трава жовтіла й сохла не встигши вирости, дерева поглинали залізо уламків, вирви в землі з’являлися й зникали – нічого не залишалося незмінним там, де крокувала війна.
То ж як
в цьому світі божевільної несинітниці
могло залишитися щось незмінне?
Хтось незмінний?
– Не стій, сідай. – він посміхнуся коли побачив, як вона розгубилася.
– Але...
– Присідай, кажу. – він кивнув на землю поруч із собою. – В ногах правди немає...
– А де вона є? – сказала вона, сідаючи поряд з ним.
– Хто зна, – він потис плечима. – Але сидіти все одно зручніше, навіть якщо ти все життя звикала відпочивати стоячи й пустивши коріння.
Вона знову придивилася до нього. Він був таким самим, як у її пам'яті – і, водночас, ні. Це розуміння прийшло зненацька, ніби блискавка, що розколює навпіл сторічне дерево. Невеличкі відмінності. Трохи інший камуфляж на ношеній уніформі. Трохи молодші очі. Трохи сумніша посмішка.
Ніби це й він, але й ні…
– Дивишся на мене, ніби привида побачила… – він відвернувся до річки. – Ніби людина, яка привида побачила, точніше.
– Ти… – вона хитнула головою. – Ви… мене не пам’ятаєте?
– Хм… – він замислився, уважно придивляючись до поплавця. – Ні. Мабуть, ще ні.
– Ще ні?
– Ох, у мене із часом такі… стосунки. - він невизначено покрутив рукою у повітрі. - Все складно, розумієш? Коли ти нечисть, яка існувала завжди і якої не було ніколи… одночасно. Все стає складно.
– Тобто ви, – від розчарування вона навіть не спромоглася подумати, що її питання прозвучить глупо. – Ви – не він?
– Дай здогадаюся… – він зітхнув. – Я, тобто Мандрівник, колись щось пообіцяв тобі зробити?
– Ні, ні… – вона зашарілася. – Ви… він… Він мене врятував… Допоміг знов стати на ноги, стати собою.
Чоловік ще раз уважно подивився на неї. Їй здалося, що в його очах спалахнув вогник впізнання – але тільки здалося.
– Чим більше я про себе дізнаюся, – він почухав потилицю. – Тим страшніше мені стає. Чи то я й справді такий герой? Ніби ніколи не був…
Вона розгублено промовчала. Стільки вона пройшла, так довго шукала - і все дарма…
За їх спинами почулося «фить-фить-фить» залпу ракет, що прошипіли аркою над їх головами, аж поки не зіштовхнулися із землею десь далеко-далеко за річкою, очеретом і бабцею, яка вже дізвалася своєї кізочки. «Бум-бум-бум» швидкою послідовністю вибухів пропечатали вони.
Мандрівник – чи то той, хто ним був чи буде – потягнувся, рухаючи плечима, ніби розминаючи спину.
Від небокраю вдалині здіймався в небо стовп диму.
– Що там? – вона прислухалася до тихого плачу землі, на якій сиділа. – Горить лис?
– Авжеж, – відповів він, знову зосереджуючись на рибалці. – Чуєш гімн?
– Який гімн? – вона нервово сіпнулася, ніби осика. – Я чую... Людей, тварин, рослини... Землю. Її найтихіший і тому найстрашніший крик. Постійно. Щосекунди. Постійно. Ледь чутно. Знову. І знову.
– Крик... – він схилив голову на бік, дослухаючись. – Ні, не чую... Ріку чую, вітер, навіть як риба плюскається... і все.
– Але ж ти... – вона дуже хотіла б зараз подивитися йому прямо у вічі, побачити, що саме в них живе. – Ти – це і є вони! Вони усі, всі, хто стали частиною війни! Люди, звіри, сама земля! Невже ти можеш ось так їх покинути? Забути?
– Якби ж я міг забувати… – він сумно усміхнувся. – Забувати вміють лише люди, а я… Я – не частина війни. Я є те, що вони забули.
Його погляд перестрибнув на поплавець, що качався на поверхні річки. Він смикнув вудку й вхопив лесу рукою.
– А де гачок? – вона здивовано схилила голову. – Невже обірвався?
– Та ні… – він широко розмахнувся та закинув вудку якнайдалі.
Вітер гнав дим вздовж небокраю. Дзизчали дрони й гупали вибухи снарядів.
Він сидів на березі й вудив рибу на лесу без гачка.
На мить сонячний промінь прикрасив його голову королівською короною.
