В одному далекому місті живе маленька дівчинка на ім'я Марійка. Вона росла чутливою дівчинкою і дуже любила своїх друзів. Але іноді ставала занадто дратівливою, коли щось не виходило у неї так, як вона хотіла. Тоді вона починала битися, кричати та навіть кидати речі.
Одного разу Марійка пішла до парку зі своїми друзями. Вони гралися в м'яч, коли раптом дівчинці не вдалося упіймати м'яча. Вона дуже злякалась, що її друзі будуть на неї сердитися, і почала кричати та кидатися речима. Друзі Марійки зжахалися та розбіглися полишивши її на самоті.
Дівчинка голосно плакала від злості на мяч, на друзів, на парк та навіть хмари. Її переповняли важкі, темні, неприємні відчуття, ніби щось давило, булькотіло та змушувало кричати.
Тоді до неї підійшов вусатий дідусь у фракі та циліндрі, який запитав: "Що трапилось, дівчинко?".
Дівчинка розглядаючи дивакуватого вусаня, настільки розгубилася від його циліндру що забула плакати та кричати. Як тільки Марійка припинила плач, вусатий дідусь знову запитав: "Дівчинко чому ти сама? Де твої друзі?".
І тоді вже Марійка розповіла йому про свої почуття та про те, як вона злиться, коли щось не виходить. Дідусь у фракі тихенько послухав її і сказав: "Марійко, я розповім тобі таємницю, що не кожному відома. У кожного з нас старого, малого і молодого в середині є хмарка. Зазвичай, ми її не помічаємо, колись вона зігріває нас із середини своїм світлом та теплом. Проте, іноді вона стає такою темною і тяжкою, що здається ніби все навколо проти нас і тоді ти злишся. Але важливо знати, що твої почуття можна змінити".
Марійка запитала, як вона може змінити свої почуття, і вусатий дідусь посміхаючись сказав: "Все дуже просто, Марійко. Коли ти злишся, а твої емоції настільки сильні що ніби бурлять в тобі, а твоя хмарка стає важкою-важкою можна зіграти в гру*. Наприклад, уявити, що вдихнула цю хмарку і видихнути її зі звуком. Можливо твоя хмаринка така важка що стала грозовою, тоді можна спробувати видихати з грозою та блискавкою. Розводячи руки – показуючи, який розмір хмаринки ти вдихаєш, а на видиху видавай звук та зводь руки, «зменшуючи» розмір хмари. Можеш з’єднувати долоні в кінці видиху, мов у хлопку, так навіть веселіше. А якщо і цього недостатню, спробуй тупотіти ніжками коли видихаєш! Тоді твоя хмарка поступово стане легшою і ти відчуєш себе краще". Сказавши це, дідусь одягнув циліндр і зник ніби його й не було.
Марійка спробувала "видихати хмарку" як порадив вусатий дідусь, коли вона злиться. Дівчинка навіть не примітила як рідше почала кричати, а друзі частіше звали її на прогулянки і ігри. З того часу і повелося, що як тільки хтось починав битися чи кричати Марійка видихала хмарки разом з ними і знаходила все більше друзів, адже це так весело робити разом!
(*Гра «Видихнути хмару», Світлана Ройз)
