У 5 класі за програмою читають “Пригоди Тома Сойєра”. Як завжди, фрагментами.
Книга ця багато кого тригерить із дорослих читачів. Й кішка дохла, й дітей різками б’ють.
Мені здається, деякі міфи варто спробувати розвіяти.
Початок. Найвідоміші сцени — утеча від тітки та фарбування паркану.
Том намагається підкупити Джима, щоб той пофарбував замість нього. Він обіцяє Джимові подарувати мармурову кульку та показати свій хворий палець. Дивно, чи не так? Не сучасно? Ну ок, а картки героїв, які збирають сучасні хлопці, — чи це не ті самі мармурові кульки? Хворий палець — взагалі фє. Одне “але”: мені, наприклад, фб свого часу регулярно видавав ролики, в яких показували, як розрізають фурункули. По-моєму, те саме.
Том продовжує вмовляти Джима. Каже, що тітка Поллі зовсім не страшна: “Говорить вона, правда, страшні речі, але це ж нікого не вражає, принаймні коли вона не заплаче при цьому…”. “Говорить вона, правда, страшні речі” — тут мені відразу пригадався цар Пріам із попереднього заняття за Іліадою, як він проклинає всіх й вся, відправляючись за тілом Гектора. А ось друга половина речення - “це ж нікого не вражає, принаймні коли вона не заплаче при цьому” — тут приховані справжні відносини між племінником й тіткою. Тітка — не жорстокосердна особа, й Том це розуміє, й правильно оцінює свою поведінку й знає, коли переступає межу. Й сльози на нього більше діють, ніж різки.
Й про різки.
Дехто з читачів називає тітку садисткою. Мабуть, забуває її монолог у першому розділі:
“Оце то хлопець! Невже я ніколи нічого не навчусь? Хіба ж він мало мене дурив? Час би вже порозумнішати! Але, мабуть, старий дурень найдурніший за всіх. Недарма кажуть, що стару собаку не навчиш нових штук. Але, боже ж мій, він завжди придумає щось нове, і ніколи не вгадаєш, що він утне. Він начебто знає, скільки можна мучити мене безкарно, а коли я розсерджуся, зараз же втече або розсмішить мене. І гнів мій проходить, і я не можу його бити. Я не виконую свого обов'язку щодо цього хлопця, нічого гріха таїти. Сказано ж в біблії: заощадиш різку — зіпсуєш дитину. Я страждатиму за гріхи нас обох, це я знаю напевне. Він пустун. Але, боже мій, він же, бідолашний, син моєї покійної сестри, і не можу я його відшмагати. Щоразу, як я відпускаю його, совість мучить мене; і щоразу, як я б'ю його, жаль крає моє старе серце. Ну що ж, правду сказано в святому письмі: у людини дні короткі і повні скорбот. І це таки так. У школу він сьогодні не повернеться і байдикуватиме до самого вечора. Але завтра мені доведеться покарати його — посадити за важку роботу. Жорстоко змушувати його працювати тоді, коли у всіх хлопців свято, але нічого не вдієш: роботу він ненавидить над усе в світі, а мені треба ж коли-небудь виконати свій обов'язок, бо інакше я погублю дитину.”
В ній бореться жаль до хлопця з тодішніми соціальними нормами. Різки, проповіді у церкві (“сказано у біблії: заощадиш різку — зіпсуєш дитину” — точно десь з церковної кафедри читалося), її відповідальність за виховання гарної людини диктує їй суспільство. Вона слідує нормі, ось і все.
