Ранок, коли все стало справжнім
На ранок ми всі були немов у тумані.
Бо це вже не були звичні для нас обстріли по вихідних чи на свята. До них ми, хоч як страшно це звучить, уже якось навчилися. Прокидалися від вибухів, слухали сирени, дивилися новини. Але цього ранку все було інакше.
Земля гуділа від вибухів.
Над дахами наших будинків пролітали гелікоптери, літаки. Звук був таким, що тіло саме стискалося, ще до того, як мозок встигав зрозуміти, що відбувається.
Страх.
Паніка.
І безліч запитань, на які ніхто не мав відповідей.
Що робити далі?
Куди бігти?
Куди їхати?
Що брати із собою?
Чи залишатися вдома?
Чи ховатися?
А головне — що буде з нами далі?
Ми дивилися одне на одного і ніби чекали, що хтось скаже: «Це скоро закінчиться. Все буде добре».
Але ніхто цього не сказав.
Бо всі вже зрозуміли те, у що ще не хотілося вірити.
Це вже була справжня війна.
Не десь далеко. Не в новинах. Не на екрані телевізора.
Вона прийшла просто до наших домівок.
І того ранку я ще не знала, що разом із війною в моє життя прийде зовсім інший біль.
Біль за своїх.
За тих, хто піде на фронт.
За тих, хто повернеться.
За тих, хто не повернеться.
І за тих, про кого одного дня скажуть страшне слово — «зниклий безвісти».
Тоді я ще не знала, скільки людських історій мені доведеться почути.
Скільки матерів плакатимуть у слухавку.
Скільки синів ховатимуть свій страх за словами: «Мамо, все нормально».
І скільки разів я сама, стискаючи телефон у руках, буду боятися почути його дзвінок.
Того ранку почалася не тільки війна країни.
Того ранку почалася і моя особиста війна — війна за душі тих, хто вижив.
