Замість передмови
Я не письменниця.
Я не журналістка.
Не військовий кореспондент.
Я — мати військового
Дружина військового.
Психолог.
А ще — жінка, яка одного ранку прокинулася від дзвінка сина.
Було 5:55.
— Мамо, ти спиш?
— Так...
— Мась... війна.
Тоді я ще не знала, що війна прийде не лише на нашу землю.
Вона оселиться в очах мого сина.
У сльозах матерів.
У мовчанні поранених.
У порожніх місцях за столом.
Я не була на передовій.
Але щодня бачу у поглядах тих, хто повертається втомленим,із зраненими тілами і душами.
Я не лежала в окопах.
Але ночами проживала їхні сни.
Я втрачала побратимів та друзів.
І плачу за ними, як за власними дітьми.
Ця книга не про героїв із телевізора.
Вона про тих, кого можуть забути.
Про хлопців, які не вели і не ведуть блогів.
Не збирали і не збирають тисячі вподобань.
Не розповідають про свої подвиги.
Вони просто захищали і захищають Україну.
І багато хто з них вже ніколи нічого не розповість сам.
Тому говорити буду я.
Поки б'ється моє серце.
Поки пам'ятаю їхні імена.
Поки можу сказати:
"Я вас не забуваю і не забуду мої рідні…
Далі буде…
