З цим пердіжом суцільний геморой...
Сонечко, теплінь, свіженький вітерець… Скупляємося з дружиною в райцентрі. Ноги гудуть, як телеграфні стовпи – попробуй протаскати сто двадцять кілограмів жирку та ще й купу торб. Упрів… Пішов до кущів спорожнити сечовий міхур, затиснув лямки сумки в зубах – звільнив руку, довго шарив в ширінці, шукаючи братка. Замалим не надзюрив у шорти. Зате обпісяв авоську з кавунами. «Відростив пузяку, не бачиш, куди гадиш, гад такий», - це дружина лайнула.
Спустилися сходами від універмагу, і тут трапилося непередбачуване. Де воно в утробі так різко утворилася, хіба що царю небесному відомо. Куди там затискати сідницями!.. Ніякий кільцеподібний м’яз не витримає такої напруги. Бабах!!! – відбиваючись від вітражів, прокотилося відлуння і згасло в кінці вулиці, вдарившись об величезний біг-борд із найвеличнішим презиком усіх часів і народів.
Весь люд в діаметрі ста метрів повернув голови в наш бік. Я не розгубився, дивлячись на свою половину, кажу якомога голосніше: «Таню, ну хіба ж можна так на людях!». Ще не бачив, щоб так людина могла червоніти. Наздогнав аж біля автостанції…
Позалазили в автобус. Баулів – не продихнути. Моя штурхає в бік, щоб попрохав водія стати напроти хати, бо ноша непід’ємна. Перегодя знову щипає, мов, вже нашу зупинку проїхали – гляди, не стане.
Залишилося метрів сто, звертаюся до шофера, мовляв, зупиніть тут, бо поклажі до біса, а в дружини геморой. Завищали гальма… В салоні дружно зареготали.
Більше на шопінг не запрошують.
Інколи дурне виховання і чорний гумор стає у пригоді.
