Коли слово стає полем бою
Війна змінила не лише лінії фронту, а й мову. У час, коли кожна заява може мати наслідки для національної безпеки, свобода слова в Україні опинилася під подвійним тиском — з одного боку, вона залишається фундаментом демократії, а з іншого — стає зоною потенційної небезпеки, якщо її використовують для інформаційного впливу.
Саме в цій тонкій зоні — між правом на критику та ризиком дискредитації — і з’являються дискусійні тексти, як-от стаття українського публіциста Олега Проціва «Антикорупційне попередження Україні від США». Здавалося б, звичайна публіцистика про стан боротьби з корупцією. Але у воєнний час, коли кожне слово зважується на терезах безпеки, навіть звичні оціночні судження можуть набувати політичної ваги.
Саме цей матеріал став предметом юридичного аналізу, де фахівці розглянули, чи може критика влади, сформульована автором, бути кваліфікована як дискредитація держави або колабораційна діяльність. А далі — чи має право журналіст у воєнний час говорити про бездіяльність влади, якщо він робить це не для підриву, а для прозорості.
Ця історія — не просто про одну статтю. Вона про те, як Україна, що воює за свободу, вчиться зберігати свободу слова — і водночас не дозволяти, щоб її використовували як зброю проти самої держави.
«Перемогти корупцію» як національна ідея
Олег Проців — кандидат наук із державного управління. Його стаття, опублікована у відкритих джерелах, виглядає як аналітичний коментар до політичних процесів після 2019 року. Автор бере за основу висловлювання президента США Джо Байдена, який під час одного з виступів заявив:
«Це залежить від того, чи відповідатиме Україна критеріям. Їй усе ще потрібно ліквідувати корупцію.»
Проців трактує ці слова як жорстке, але конструктивне попередження. Він проводить пряму лінію: боротьба з корупцією — не просто внутрішня справа України, а ключ до її євроатлантичного майбутнього.
У тексті автор ставить акценти, знайомі кожному українцю: війна на Донбасі, окупація Криму, багаторічна системна корупція, втома від безвідповідальності. Він наголошує: якщо Україна не зможе навести лад усередині, жодна зовнішня підтримка не врятує її державність. І саме тут він переходить до гострої критики — не тільки політичних структур, а й суспільства:
«Народ є джерелом влади, бо обирає владу й мусить її контролювати».
У публікації чітко звучить моральний заклик: не перекладати відповідальність, а діяти. У фіналі автор вдається до біблійної метафори — попереджає, що байдужість і моральна деградація можуть привести Україну до долі Содому і Гоморри.
Для звичайного читача — це риторичний прийом, для юриста — можлива «оціночна оцінка стану держави». І саме ця межа — між емоційністю та правовою нейтральністю — викликала інтерес аналітиків.
Як юрист побачив ризики
Юридичний аналіз, проведений незалежним експертом, виглядає як холодне дзеркало до емоційної статті. Він не заперечує права на свободу слова, але звертає увагу на потенційно ризиковані формулювання.
«Але, на жаль, як завжди, пішла пробуксовка»,
«У боротьбі з корупцією у нас поки що навіть не нічия»,
«Америку цікавить лише конкретний результат».
Такі фрази, зазначає юрист, можуть бути сприйняті як натяк на системну неспроможність Президента. І хоча вони не містять прямих образ, їхній підтекст — це розчарування, недовіра, втома від бездіяльності влади.
Юрист визнає: формально текст не порушує закон, адже критика влади — конституційне право. Але в умовах війни навіть оціночні судження можуть бути сприйняті як спроба підірвати довіру до керівництва держави — а це вже зона, яку перевіряють на відповідність статті 111-1 КК України («колабораційна діяльність»).
Тут важливо розуміти контекст. В українському кримінальному праві під «дискредитацією держави» розуміють не просто критику, а свідомі дії, спрямовані на підтримку ворожих інтересів або підрив авторитету влади. У тексті Проціва таких намірів не видно, однак у правовому полі — навіть непряма підозра може стати приводом для перевірки.
Юрист резюмує:
«У даному тексті прямого заклику до зміни влади чи підтримки агресора немає, однак присутня системна критика Президента як некомпетентного... що може створювати ризик перевірки».
Інакше кажучи — формально безпечно, але політично небезпечно.
Критика як нерв демократії
Щоб зрозуміти, чому цей випадок важливий, варто подивитися ширше — на саму природу політичної критики.
У демократії вона є механізмом саморегуляції суспільства. Там, де зникає критика, зникає відповідальність. Там, де кожен сумнів карається, зникає довіра. Україна — держава, яка сьогодні воює за право бути частиною вільного світу, тому будь-яка спроба обмежити журналістську чи громадянську дискусію повинна бути вкрай зваженою.
Разом із тим, війна змінила баланс. Якщо у мирний час різкість журналіста сприймається як чесність, то у воєнний — може трактуватися як удар по єдності. І цей баланс зараз шукають усі: від редакцій до парламентських комітетів.
Журналістська спільнота, зокрема Інститут масової інформації, неодноразово наголошувала:
«Критика влади у воєнний час можлива, якщо вона базується на перевірених фактах і не підігрує ворогу. Але замовчування проблем — це теж форма поразки».
Саме в цьому трикутнику — «право», «мораль» і «національна безпека» — і зійшлися текст Проціва та його юридична оцінка.
Юридичні межі: де закінчується думка і починається злочин
Українське законодавство дає широку свободу для публічних оцінок.
Стаття 34 Конституції України гарантує кожному право «вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію».
Однак у воєнний період діють обмеження, прописані в законах «Про правовий режим воєнного стану» та «Про інформацію».
Вони дозволяють обмежити публікації, якщо:
вони спрямовані на дестабілізацію суспільства,
містять пропаганду держави-агресора,
або підривають довіру до Збройних сил і державних інституцій у спосіб, який може зашкодити обороноздатності.
Але ключове слово — спрямовані. Тобто має бути умисел. Саме його відсутність робить тексти на кшталт Проціва безпечними у правовому сенсі, навіть якщо вони емоційні.
Тут працює принцип, відомий у європейській практиці:
«Оціночне судження не підлягає спростуванню».
Це означає, що журналіст або публіцист може говорити: «влада діє неефективно», якщо він обґрунтовує це фактами. Але не може писати: «влада краде», якщо не має доказів.
Контекст війни: коли критика сприймається як загроза
Та хоч як би ми не апелювали до Конституції, реальність сьогоднішньої України — це країна, яка живе під прицілом російської пропаганди.
І в цьому контексті навіть добросовісна критика може стати інформаційною зброєю — якщо її виривають із контексту.
Саме тому юристи й аналітики дедалі частіше говорять про феномен «інформаційного перехоплення»: коли текст, написаний у межах свободи слова, підхоплюють ворожі ресурси й використовують як доказ «внутрішнього розколу».
Президент як символ і об’єкт критики
У кожній демократичній країні президент є не лише лідером, а й символом суспільного договору. Тому критика президента завжди болюча — особливо під час війни.
У тексті Проціва є кілька моментів, де він порівнює очікування і результати роботи Володимира Зеленського. Він нагадує, що після рекордної підтримки у 73% українці сподівалися на швидкі зміни, але вже через рік відчули «пробуксовку».
Для юриста це — негативний сигнал.
Межа юридичної відповідальності і редакційної етики
Чи має право публіцист під час війни різко критикувати владу, знаючи, що її рішення часто приймаються в умовах надзвичайної напруги?
Тут вступає в силу редакційна етика. Відповідальний журналіст має перевіряти не лише факти, а й ефект своїх слів.
У цьому сенсі публікація Проціва балансувала на тонкій межі — вона не містила закликів, але звучала жорстко и в якійсь мірі провокаційною.
У демократичному суспільстві критика влади — це право, але під час війни вона вимагає особливої відповідальності. Межа між свободою слова і деструктивним впливом тонка. Саме тому журналістам важливо зважувати не лише зміст, а й наслідки своїх публікацій у контексті національної безпеки.
