Можливо в мене є певні навички в царині історії, але точно не в письмі, тому просто почну аналіз родоводу з найдавніших представників, відомості про яких знайшов.
Почну з прямих моїх родичів з материнської гілки:
Шосте коліно мого родоводу - Богданевич Семен. Народився приблизно 1870го року і помер приблизно 1924го. Все життя прожив в селі Полупанівка, Скалатського повіту, Королівство Галіції і Лодомерії. У 1895 році він одружився з дівчиною зі Старого Скалата - Гуменюк Юліаною. Батьки їм купили "пляц", кусок скали на околиці Полупанівки, 2 морги - це трохи більше одного гектару.
Щоб на цій ділянці можна було жити і господарювати, потрібно було розробити скалу, розорати цілину, вибрати камінь, тоді можна було щось будувати. Семен подубував хату, хліви - споруди дельовані, тобто з дошок та глини. Будівництво хати відбувалося від 1897го по 1900й рік. На цьому обісті і досі живуть його нащадки, в тому числі я. Як зрозуміло, Семен був професійним муляром, брав участь в будівництві Полупанівської школи.
При польській владі отримав від держави земельний наділ. В сім'ї збереглись його слова - "Польща нас не гнобила", чому це говориться в минулому часі - питання на яке я не маю відповіді.
Про освіту нічого не вдалося дізнатися.
Про його дружину Юліану Гуменюк практично немає інформації, знаємо лише те що вона імовірно була з сусіднього села Новоліска.
В них народилося семеро дітей - Іван, Василь, Григорій, Катерина, Семен, Микола, Петро. Батько був першим в родині хто агітував за переселення в Америку. В результаті Семен, Петро і Микола поїхали в Аргентину, а Василь одружившись в сусідньому селі Колодіївка поїхав до США.
П'яте коліно роду - Богданевич Іван Семенович. Народився 1897го, а помер 1981го року. Так само як і батько все життя провів в селі Полупанівка. Одружився 1924го року з Довгошиєю Ганною Василівною. Після чого на вище згаданому обісті побудував кузню в якій працював все життя, до нині в хлівах повно свердел, сокир, льодорубів, ланцюгів і інших виробів зроблених Іваном. Також продовжив традицію мулярства батька: будівничий церкви Безсрібників в селі Старий Скалат, де надалі служив паламаром, збудував "Просвіту" в Полупанівці і там же будівничий каплички Святої Тройці, що стала частиною релігійного комплексу спільного для католиків, уніатів і православних, що зараз відомий як Свята Гора.
Відправляв своїх дітей до різних майстрів, що були в селі: ковалі, теслі, конюхи і інші. Щоб ті навчалися ремесел і самі могли цим займатися і заробляти гроші на переїзд в Новий Світ.
Навчався в Полупанівській школі та був активним учасником "Просвіти", тому був доволі освіченою людиною, як для села. Але становище сім'ї погіршилося на фоні війн і становлення нових держав, тому Іван тяжко працював все життя, щоб вижити.
Запам'яталося його хороше ставлення до євреїв - він дружив з місцевим дохтором, що був євреєм і помагав тому жити в доволі антисемітському оточені. За що той домігся звільнення Івана від війська в часи Першої Світової війни.
Довгошия Ганна Василівна - дружина Богданевича Івана. Роки життя - 1900-1970рр. Походила з Новосілки. Була звичайною домогосподаркою, але до 1950х працювала на власному полі, тому яке старому Семену видала Польська держава, але кінець кінцем мусила піти працювати в колгосп.
Четверте коліно - Журавель Петро Дмитрович. Родився 1913го року, помер в 1982му. Про ранні роки нічого не відомо, так само і про освіту. Служив в польській армії ординантом при офіцері, який за вірну службу купив прадіду парадний костюм в якому Петро був під час одруження в 47му році.
Батьки - Журавель Дмитро і Журавель Теодозія, про яких відомостей не знайшов.
В 39му році коли прийшли "москалі" відмовився вступати в Червону армію за що був відправлений в концтабори на Уралі. Повернувся в 46му році. "Був на ляґрах" - отак говорив заслання на Урал.
Після повернення спочатку працював помічником старости, а потім фірманом в колгоспі.
Захворів на лейкемію і невдовзі помер. Кажуть причиною тому стала пристрасть до алкоголю. Коли ховали на похорони прийшли його колишні побратими й такі ж хто пройшли табори. Його труну несли на руках і співали:
Кру-кру-кру, в чужині умру,
Заки море перелечу, крилонька зітру
крилонька зітру
Богданевич Марія Іванівна. 1925го року народження, а померла у 2013му. Все життя прожила в Полупанівці.
Мала середню спеціальну освіту землеміра і за часів Польщі працювала обліковцем. При Союзі працювала різноробочою в "ланці".
В молоді роки була свідком, як за Збруч таємно передають їжу в 33му році.
Отримала нагороду учасника війни за оборону сала Острів під Тернополем - вона рила окопи. А її рідний брат брав участь в УПА тому він і його сім'я були депортовані.
Олінкевич Михайло Іванович. 1900-1985рр. Нащадкам запам'ятався хорошим і доволі багатим господарем. Мав вдома ткацький верстат на якому працював. Батьки - Олінкевич Марія та Олінкевич Іван.
Турчин Тетяна Іванівна. 1907-1991рр. Про неї відомо лиш те що вона була з Поплавів, хутору біля міста Скалат. Батьки - Турчин Уляна і Турчин Іван.
Третє коліно мого роду - Олінкевич Петро Михайлович. Народився 1947го року, помер в 1992му. Родився в Старому Скалаті, там же закінчив школу.
Служив у військах під Москвою в якості шофера. Після служби працював водієм автобуса в Тернополі. Був добрим працівником - часто попадав на дошки пошани, отримував грамоти і поїздки на відпочинок.
Їздив на відпочинок в Індію.
В 1970му одружився, а в 1979му переселився в Тернопіль. Після виходу на пенсію жив на родинному обісті Богданевичів з дружиною. В 1992му році після бурі поліз на прилеглий до хати слуб перевірити електрику, в результаті його вдарило струмом від чого він моментально помер
Журавель Ольга Петрівна. 1948го року народження і по нині жива. Народилася в Полупанівці. Навчалася вісім класів в школі Полупанівки, а закінчила в Старому Скалаті. Намагалася поступити в Рівне, але відмовилася від цього через дорогизну проживання в чужому місті та інших подібних потреб.
В 1966му році поїхала в Херсон на бавовняний комбінат переймати досвід перед відкриттям такого ж комбінату в Тернополі. Паралельно поступила на вечірнє відвідування в місцевий технікум. Вдень працювала - ввечері вчилась.
В період перебування в Херсоні до неї залицялась велика кількість хлопців, це явно з того що бабця розповідала про ті роки. Також вихідців з Західної України поголовно називали бандерівцями, що не вважалося ніким образою, лиш індифікацією цих людей. По словах Ольги не було ніякої ворожнечі на цій основі.
Розказувала, як на одному весіллі де наречений був з Заходу України його родичі, в тому числі бабця, співали повстанських і січових пісень, через що родичі нареченої перелякалися, бо боялися гніву радянської влади.
У 1969му році повернулася з Херсону і пішла працювати на новопобудований бавовняний комбінат в Тернополі, де працювала майстром, що керував бригадою спеціалістів. Вона відповідала за виробництво полотна. З слів Ольги вона не крала і старалася працювати чемно.
До самого розпаду СРСР не була в складі комуністичної партії.
В 1991му році вдома випадково вилила на себе гарячу воду. Отримала 30% опіків тіла та отримала першу групу інвалідності, в подальші роки змінену на другу групу. Перенесла безліч пересадок шкіри й різних методів лікування, але опіки на ногах перетворилися на рани. Вона й досі лікує ці опіки, хоча відбувся значний прогрес і це не потребує двох перев'язок на день, стягування шкіри та різноманітної обробки ліками. В період мого навчання в першому по четвертий клас я жив з бабусею самі й обов'язок обробки її ран був на мені.
В 92му році вийшла на пенсію через вище згадану трагедію.
До 2004го року проживала у Тернополі в районі Східний, а опісля на Оболоні до 2018го коли остаточно повернулась в Полупанівку. У 2020му переселилась в нову хату побудовану зятем на тому ж обісті Богданевичів навпроти глиняної старої хати. .
А тепер про батьківську гілку:
П'яте коліно - Стефан Гуменюк Олекси. Роки життя - 1867 - 1956. Жив в Старому Скалаті. Був багатим селянином та працював майстром по дереву. Батьки - Олекса Гуменюк і Катерина (можливо) Гуменюк.
Оліянка Гуменюк - дружина Стефана. Жила з 1877го по 1967мий рік. Єдиним чим запам'яталася нащадкам то це дуже прикрим характером.
Четверте коліно - Гуменюк Василь Степанович. Народився 1902го року, а помер в 1992му. Одружився в 1925му році.
Був призваний в радянську армію, в робочий батальйон, що розміщувався в Білій Церкві. Але був звільнений за станом здоров'я. Коли у курсантів були тактичні навчання (марш-бросок) командир наказав переходити річку. Василь після переходу отримав піхурі на ногах, що надалі перетворилися на рани, які не заживали до самої смерті та поглибилися аж до кісток на гомілках обох ніг. Можливо це була алергічна реакція, або опіки від токсичних рослин.
Учасник "Просвіти", паламар церкви Безсрібників в селі Старий Скалат. Продовжив справу батька і теж був майстром по дереву.
Нащадки розказують, що він змайстрував собі наколінники, що закривали рани га ногах і вів повноцінне життя.
Паламар Ганна Петрівна, дружина Василя. Жила від 1906го року по 1987й рік. Родом з Новосілки. Так само як і чоловік, ходила до "Просвіти". Була заможною господинею.
Батьки - Петро Паламар і Марія Риба.
Качур Микола. Рік народження - 1876, смерті - 1941. Був одружений три рази.
Їздив два рази на заробітки в Нью-Йорк, провів там в сумі 10 років. Є байка, що він закопав гроші привезені з Америки. На зароблені гроші купив багато землі й став підприємцем в селі Поділля, що недалеко від Скалата.
Коли в Скалат прийшли німці та створили гетто відносно євреїв він випадково зустрів в колоні євреїв свого адвоката і помічника, який з іншими йшов на розстріл. Коли Микола з ним привітався колишній адвокат відповів йому -"Дякую вам, Пан Качур за співпрацю, ми бачимося з вами певно востаннє", після цих слів конвоїр відвів його з колони й розстріляв прямо на тротуарі. Микола був шокований через що захворів на білокрів'я (рак крові) в наслідок чого через три місяці помер, залишивши сиротами п'ятьох дітей.
Катерина Момот Войтківна. Приблизно 1900й рік народження, рік смерті - 1972. За національністю полячка. Дружина - Миколи Качура. Після смерті якого й установлення радянської влади працювала в колгоспі.
Третє коліно - Качор Павло Миколайович. Народився в 1938, а помер у 2012му. Радянські бюрократи зробили помилку у свідоцтві про народження діда і написали замість Качур - Качор і всі нащадки Павла і Марії мають таке прізвище.
Народився в селі Поділля, після одруження переїхав в Старий Скалат на обіст'є Гуменюків. Одружився в 1962му році.
Працював водієм автобуса в Тернополі, а після водієм швидкої допомоги в Скалатській лікарні.
Зараз обіст'є Гуменюків в Старому Скалат, де жило подружжя Павла і Марії, стоїть напівзакинутим. Всі діти, що дожили до повноліття пішли на свої хліби й мають власну власність і тому ніхто не надто зацікавлений старою хатою. Тому вже 11 років біля ліжка та на бомбетлі лежать не рухані речі діда - бритви, ящичок з засобами гігієни, стопки газет, дзеркальце і інше. Нікому немає діла
Гуменюк Марія Василівна. Народилася в 1936му році, імовірно, бо не повністю впевнена щодо дати в її документах. Все життя прожила в Старому Скалаті, після смерті чоловіка живе у дочки в селі Новосілка. Навчалася в староскалатській школі. Все життя пропрацювала різноробочою в колгоспі.
Моїх батьків винесу в окрему категорію:
Батько - Качор Микола Павлович. Народився у 1971му році в Старому Скалаті.
Навчався в Староскалатській школі 10 класів. Мріяв в дитинстві стати геодезистом.
З 1989го по 1991й рік служба в армії в місті Щалково в Московській області. В залізничних військах. Був заступником командира, старшим сержантом.
В 1993му році одружився з Олінкевич Галиною.
З 1994го по 1998й навчався у Тернопільській академії народного господарства і здобув освіту - обліку й аудиту.
Працював на кар'єрі в селі Новосілка дробильником. А потім на Тернопільському фарфорому заводі звичайним робочим. Й досі в нас удома є багато посуди з тих часі, тато приносив браковану продукцію додому.
У 2003му відкрив перший свій магазин в Старому Скалаті, також надалі намагався відкрити в селах Галущинці та Гніздичне. Цей бізнес і досі існує, але його перейняв і розвинув в брендовану сіть магазинів старший син - Петро Качор.
З 2004го року відкрили кафе-бар під замовлення, що довгий час був єдиним сімейним ділом в який залучалися і залучаються всі члени сім'ї. До нині цей бізнес існує та розвивається.
Був депутатом двох скликань Староскалатської сільської ради. А також, з 2015го по 2020й рік депутат Скалатської об'єднаної громади.
З 2022го року в територіальній обороні.
З 2017го по 2019й будував нову хату на обісті Богданевичів про яку згадувалося вище.
У 2020му році пробував запустити на обісті ферму равликів на 800 тисяч особин, але через ковід на продукцію в Європі не було попиту, та й та вийшла переважно другосортна. Тому цю ініціативу було згорнуто.
Весною 2023го на тому місці де не вийшло з равликами висадили плантацію малини, надіємося з цього щось буде успішне.
Мати - Олінкевич Галина Петрівна. Народилася 1974го року в Тернополі.
Навчалася одинадцять класів в 14тій школі Тернополя. В 1991му поступила в Тернопільську академію народного господарства. А в 1995му закінчила спеціальність бухгалтерського обліку в банківських установах.
З 1993го року працювала в Укрсоцбанку, спочатку кур'єром, а потім її перевели на посаду економіста. У 2012му році звільнилася за станом здоров'я і отримала третю групу інвалідності через бронхіальну астму. З того часу повністю приділяла час допомозі в бізнесі чоловікові.
Має хобі - вирощування квітів. На обісті змайстрували теплицю і парник де ростуть не один десяток видів квітів та не тільки.
А зараз я намагатимусь проаналізувати зібрану інформацію і висвітлю деякі явища мною помічені.
1.Питання національної ідентичності, хто першим назвав себе в вашій родині українцем? Дуже важко відповідати на це питання, я ставив його собі часто і в буденному житті, але не знайшов повноцінної відповіді й, мабуть, не знайду ні сьогодні, ні завтра. В моєму регіоні національна ідентичність дуже підв'язана до релігійної приналежності та суто місцевих традицій з яких левина частка дохристиянські.
В нас поляками називають католиків, але для стороннього спостерігача ці "поляки" ідентичні культурно "українцям", що належать до греко-католицької чи православної церков. Це визначено і тим, що тут був великий вплив польського населення, а на польське населення вплинуло українське, тому дві культури прийшли одна одній на зустріч і для зовнішнього погляду майже ідентичні, відмінності можна побачити та зрозуміти лиш самому заглибившись в місцевий контекст.
Існує два значення українця:
Перший - національний, політично українцями ми є всі й "завжди такими були" по словах старшого покоління. Тому важко мені дати відповідь на запитання - "хто першим назвав себе українцем?" бо за старіші покоління (прапрадіди/бабці, прапрапрадіди/бабці) таких свідчень немає, а молодші (прадіди/бабці, діли/бабці і їх нащадки) говорять про вічність того що були українцями і їх документи підтверджують, що в роки їх народження чи військової служби записували українцями.
Другий - культурно-релігійний, тобто українці це християни східного обряду, напротивагу їм є поняття "поляк", яке означає, що людина католик і можливо мала в роду тих хто належав до польської нації. Далі буду брати культурних "поляків" і "українців" в лапки.
Відмінності між "поляками" і "українцями" малопомітні, і ті й ті не бачать нічого принципово, щоб ходити в церкви до один одного.чи проводити служби разом. В моєму регіоні надзвичайно сильно воліють за об'єднання дат, традицій і навіть церков, бо це формальність, які давно вже обійшли на побутовому рівні. Звісно, таке не підтримують фанатичні прихильники певної конфесії, але такі в меншості. Обидві категорії почасти носії української та польської мови, також в деяких католицьких храмах служба проводиться польською, але це визначає кожна громада окремо.
Зараз багато "поляків" через свої особливості мають змогу отримати карту поляка і цим користуються. Часто цю польську ідентичність штучно поглиблюють, щоб мати більше шансів на отримання картки. Але фактично це ніяк не змінюється їх самоусвідомлення, це просто махінація з довірою польської влади.
До подій Другої світової війни й подальшого обміну населенням регіон населяла велика частка представників польської нації, але опісля залишилися ці місцеві "поляки". Хтось затаврує їх полонізованими українцями, але, як на мене, це природний результат співіснування і формування гібрида цих двох культур.
В подальші роки ідентичність тримала випробування радянською владою з її колективізацією, днями російської мови в школах і ігноруванням місцевих особливостей на перевагу формування радянської людини.
Також важливим фактором збереження місцевих ідентичностей було оце клеймування "бандерівцями", як, наприклад, мою бабцю в Херсоні. В її випадку це не було чимось негативним - просто стереотип, відносно якого на його носія палає свідоме або не свідоме уточнення і відповідно певна відповідальність за збереження цієї особливості. Всі живі мої предки сприймають цей ярлик, як щось позитивне, як титул, тому не проти підтримувати його.
3.З вище написаного видно, якою важливою є релігія. Що ж щодо моєї родини то всі її представники до 1939го року були греко-католиками, а після насильно були переведені в православну церкву. Назад ніхто не переходив, на практиці це мало що змінить, бо священники й парафії різних конфесій, як я вже казав, ставляться один до одного дружньо, а люд сьогодні ходить в православну церкву, а завтра в католицьку, в залежності від свята, події чи просто зручності. А, щодо релігійності то вона в різних поколінь різна, покоління моєї бабці часто впадає в доволі фанатичну віру.через вікові зміни мислення і багато хто в такий спосіб знаходить розраду та відчуття бути потрібним.
4.Щодо цінностей то тут чітко можна простежити працелюбність. Мої предки поколіннями були мулярами, всякого роду майстрами, ковалями, землеробами, це помагало переживати найтемніші епізоди нашої історії. Навіть після колективізації збереглась ця пристрасть до праці. А опісля розпаду СРСР це вибухнуло різноманітними починаннями: хтось возив товари з Польщі, хтось пробував продавати одяг, що привозили з Європи та так далі. Зараз родина налічує безліч підприємців, від великих фермерів до рестораторів. Скільки успішних і не дуже спроб в бізнесі я розписав коли описував життя батьків, ще більше ж ініціатив йде від мого покоління, що зросло в умовах сімейних справ та на власні очі бачили становлення нового українського середнього класу. Можливість навчатися в УКУ дана мені завдяки цій працелюбності та духу підприємства.
Також значною цінністю є наші традиції. Але ми змирилися з тим, що одні втрачають свою актуальність тому і мають зникнути, а їм на заміну приходять нові. Розуміння цю мінливість дозволяє цінувати те що вартісне всім живим поколінням. Такі традиції, як обливний понеділок, крадіжки брам в ніч на Андрія є до того ж веселими, то ж вони особливо стійкі до заміни.
Мабуть, значущим, але, як на мене, є набір цінностей бідної людини. Це більше, як погані звички, але, а все-таки. Наприклад, відчуття ситості приходить лиш тоді коли тарілка пуста, не можна залишати недоїдків. Всі пам'ятають тяжкі сумні часи й досі не можемо відпустити набуті тоді захисні механізми.
5. Історія мого предка Семена Богданевича - яскравий приклад проблеми браку землі тої епохи. Одні вирішували її отак, як він розробляючи цілину, а інші переїхали в Новий Світ. Прапрапрадід скористався двома цими можливостями.
Але зараз такої проблеми не існує, ба більше, наприклад, обіст'є на якому жили Павло Качор і Гуменюк Марія стоїть пустирем. Сараї та майдан перед хатою використовує сусід для своїх КамАЗів і зберігання деталей до них. А сад переорали та приєднали до поля, що було за хатами. Отак, все що цікавить нащадків - поля та орендна площа, а житло стоїть недоторканним.
6. З усних свідчень прослідковується, що кожне наступне покоління нашої родини приблизно на п'ять сантиметрів вище за батьків. Це є проявом кращого і різноманітнішого харчування, в загальному поліпшенню добробуту з плином часу. Зараз середній зріст мого покоління - приблизно 180 сантиметрів.
7. Вищу освіту мають покоління моє та батьків. До нас ніхто з нашої родини її не мав. Це, звісно, є типовим для селян, якими були всі наші відомі предки.
8. По родоводу дуже яскраво видно дисбаланс між статтями. Переважна більшість свідчить належить чоловічій половині. Переважно, до покоління моїх батьків, роль жінки зводилася до домогосподарювання, що вже казати про хоть якусь освіту. Через таку "незначущу" роль ніхто не запам'ятовував і, відповідно, не передавав нащадкам діянь жіночої частини родини.
На щастя, зараз це не так, покоління вільної України так сильно не страждає на гендерну упередженість.
9. "Билися за скоринку хліба" - так описав своє дитинство мій батько, в радянську епоху родина Качорів була одною з найбідніших в селі. Кращою була ситуація в Олінкевичів, що переїхали в Тернопіль, але не відрізнялися особливою заможністю. Незалежність України подарувала можливість для розвитку, не завжди успішно, не завжди законно, але моя родина покращувала своє становище. Зараз я сміло можу нас називати середнім класом, звісно, дуже мілким, але все ж середнім.
Друга світова війна та колективізація, що прийшла по ній обнулили заслуги й ріст моїх предків. З відносно заможних селян стали різноробичими в колгоспах.
Війна не тільки підірвала добробут, а також перекреслила міжвоєнне покоління - смерть Качура Миколи лишила трирічного Павла сиротою, не передавши наступному поколінню свої цінності та історію.
10. Про ментальність і політичне життя скажу разом, до того ж я багато чого вже сказав по цій темі в попередніх розділах. Узагальнюючи, покоління вільної України - мислить, як середній клас, має звички, як робочий. Звісно, через виховання в дусі антирадянському, антиімперському і підтримування міту про бандерівців ми дуже націоналістичні, деколоніальні, але точно не консервативні. Також через виховання в середовищі шанування і поваги до борців за свободу стає автоматичною повага до борців і інших поневолених народів, фактично в нас виробився підсвідомий прометеїзм.
Це, звісно, мова про покоління, що родилось на передодні Першої Світової й пізніше. За попередні інформації не маю.
11. Моментом, що надихає для мене було спостереження тяглості справ предків. Наприклад, Богданевич Семен брав участь в будівництві Полупанівської школи, а його син Іван в ній навчався і теж був будівничим не одної споруди. Чи як Стефан Гуменюк був майстром по дереву, а його син Василь продовжив справу батька. Це були зародки традицій родинних справ, але прихід радянської влади та Друга світова обнулили цей процес.
12. Більшість зібраних свідчень це усна історія, які я дізнавався від бабусь і батьків. Але в цих джерел є один важливий недолік - це люди з радянським мисленням, в когось менше, в когось більше, але воно присутнє. Люди не хочуть говорити про щось зв'язане з ними чи близькими родичами, бо бояться, що це якось їм зашкодить, хоча загрози в лиці радянської влади вже не існує.
13. Також запримітив те, що локальна, родинна історія переважно прив'язана до певного двору, обістя. Людина коли одружується і переїжає в те місце де живе її наречений/наречена приносить історію лиш своїх батьків, не більше. Мабуть, через те що ця інформація не дуже важлива для тих хто приймає цю людину до себе. Тому часом інформація обривається або її обмаль, як, наприклад, з предками Качура Миколи чи з Олінкевичем Петром. Нащадок одного поїхав в Старий Скалат жити на обісті Гуменюків, а другий переїхав на обіст'є створене Богданевичами одружившись з Олею Журавель, яка там жила і зростала разом з родиною.
Дякую за прочитання цього есею, мабуть, я продовжу роботу над ним, розширю і поглиблю, тому висновки можуть мінятися кожного разу коли з'являтимуться нові деталі. Це тільки початок.
