Автор: Браян Клаас для The Atlantic
Оригінальний допис був опублікований 26 липня 2023 року
Авторитарні режими хочуть, щоб ви думали, що вони можуть робити певні речі краще, ніж їхні колеги, яким доводиться мати справу з системою стримувань і противаг та громадською думкою. Не вірте в це.
Минулого тижня у випуску «Town Hall» на Fox News (а де ж іще?) колишній президент Дональд Трамп назвав китайського деспота Сі Цзіньпіна «блискучим», який «залізною рукою керує 1,4 мільярдами людей». Щоб ніхто не засумнівався в його захопленні, Трамп додав, що Сі «розумний, блискучий, все ідеально. У Голлівуді немає нікого схожого на цього хлопця».
Трамп не самотній. Багато хто в Сполучених Штатах і в усьому світі бачить привабливість диктатора, який досягає поставлених цілей і змушує поїзди ходити вчасно, незважаючи на правила і закони, які стоять на його шляху. Згідно з неодноразовими опитуваннями, приблизно кожен четвертий американець погоджується з твердженням, що бажаним є «сильний лідер, якому не потрібно турбуватися про Конгрес і вибори». Набагато більша частка громадян погоджується з цією думкою в інших країнах, в тому числі в найбільш густонаселених демократичних державах: 55% індійців, 52% індонезійців, 38% нігерійців і 31% японців.
Таке уявлення про авторитарне правління, як правило, з'являється там, де уряди не виправдовують народних очікувань. Коли демократія приносить результати, диктатура не здається райдужною альтернативою. Лише 6 відсотків німців і 9 відсотків шведів спокушаються «сильною рукою».
Захоплення автократією побудоване на згубній брехні, яку я називаю «мітом про доброзичливу диктатуру». Цей міт побудований на трьох хитких стовпах: по-перше, що диктатори забезпечують сильніше економічне зростання, ніж їхні демократичні колеги; по-друге, що диктатори, на яких не впливає мінлива громадська думка, є стратегічними довгостроковими мислителями; і по-третє, що диктатори приносять стабільність, тоді як розділені демократії породжують хаос.
Два десятиліття тому Сполучені Штати та їхні західні союзники були втягнуті в війну в Іраку, а згодом потрапили у фінансову кризу, що призвело до того, що аналітичні центри почали вихваляти «Пекінський консенсус», або «китайську модель», як альтернативу ліберальній демократії. Критика демократії різко зросла в епоху Трампа та Брекзиту. У Сполучених Штатах інтелектуальні видання публікували статті, в яких стверджували, що проблема полягає в тому, що демократії занадто багато. У 2018 році лондонська The Times опублікувала колонку під назвою «Наші боязкі лідери можуть повчитися у сильних». Державні ЗМІ Китаю, спекулюючи на демократичних негараздах Заходу, стверджували, що демократія - це «страшна» система, яка наносить собі рани.
Але події та нові дослідження останніх кількох років зруйнували давній міт про доброзичливу диктатуру. Всі три стовпи брехні руйнуються. Кожен новий факт доводить правоту Вінстона Черчилля: «Демократія - найгірша форма правління, якщо не брати до уваги всі інші форми, які час від часу намагалися запровадити».
Почнемо з міту про те, що диктатура сприяє швидшому зростанню. Ця хибна думка виникла на основі кількох добре відомих, вибраних прикладів, коли деспоти здійснювали дивовижні трансформації своєї національної економіки. Починаючи з кінця 1950-х років, Лі Куан Ю допоміг перетворити Сінгапур з бідної, наповненої опіумом глушини на заможну економічну державу. А в Китаї ВВП на душу населення зріс з майже 318 доларів у 1990 році до понад 12 500 доларів сьогодні. Ці успіхи вражають.
Але систематична оцінка загальних даних розкриває іншу реальність. Навіть з урахуванням цих винятків сильного зростання, найбільш ретельні дослідження виявили обмеженість або взагалі відсутність доказів того, що авторитарні режими забезпечують краще економічне зростання, ніж демократичні. Деякі дослідники, такі як політекономісти Даррен Асемоглу та Джеймс Робінсон, знайшли переконливі докази того, що інклюзивні політичні інститути демократії є одним з найсильніших чинників стабільного, довгострокового зростання.
Коли авторитарні режими досягають економічного успіху, вони часто роблять це дорогою ціною, оскільки навіть диктатури, що процвітають, схильні до катастрофічних падінь. Як пише політолог Джейкоб Найруп: «Китай протягом 50-річного періоду пережив і голод, коли померло 20-45 мільйонів людей, і економічний бум, коли сотні мільйонів людей були виведені з бідності». Отже, найбільш райдужна інтерпретація авторитарних економічних даних полягає в тому, що автократи можуть іноді керувати дещо вищими темпами зростання, але з набагато більшим ризиком економічного колапсу. Це не дуже мудрий компроміс.
Однак міт про сильних світу цього як економічних гуру має ще більшу проблему. Виявляється, що диктатори десятиліттями маніпулювали своїми економічними даними. Довгий час вони дурили нас. Але тепер у нас є докази: Причина, чому їхні цифри іноді здаються занадто хорошими, щоб бути правдою, полягає в тому, що так воно і є.
Кожен уряд має мотивацію фальсифікувати свої економічні дані. Але в демократичних країнах існують інституції, які здійснюють нагляд і блокують політиків від цього імпульсу, забезпечуючи точні цифри. У диктаторських режимах такого контролю не існує.
Ця різниця спонукала Луїса Мартінеса, економіста з Чиказького університету, перевірити, чи не завищують деспотії темпи свого зростання. Він зробив це за допомогою геніального методу. Попередні дослідження підтвердили наявність сильної, точної кореляції між обсягом світла вночі, зафіксованого супутниками, і загальною економічною активністю. Коли економіка зростає, вона випромінює більше світла вносі (ось чому на нічному супутниковому знімку можна чітко розрізнити міста, і чому щільність світла в Африці набагато нижча, ніж, скажімо, в Європі чи на американському Східному узбережжі). Зображення з високою роздільною здатністю дозволяють дослідникам відстежувати зміни нічного освітлення з часом, а детальними, деталізованими даними, які вони отримують, майже неможливо маніпулювати. Мартінес виявив дивовижну невідповідність, яка свідчить про те, що диктатори завищували зростання свого ВВП приблизно на 35 відсотків.
І чим більше перевіряються цифри, тим більше викривається маніпуляцій. У Руанді, де The New York Times назвала президента Поля Кагаме «улюбленою сильною рукою світової еліти» через його, здавалося б, блискучі показники економічного зростання, уряд стверджував, що з 2010 по 2014 рік знизив рівень бідності на 6 відсотків. Дослідники виявили, що все було навпаки: Бідність насправді зросла на 5-7 відсотків. До речі, уявлення про те, що Беніто Муссоліні змусив потяги ходити за розкладом, було брехнею; він будував розкішні вокзали та інвестував у залізничні лінії, якими користувалися еліти, але маси, що їздили на роботу, залишилися за бортом.
Навіть Китай, позірне авторитарне економічне диво, демонструє ознаки уповільнення, його модель зростання вже не так добре узгоджується з глобальною економікою. Такі тріщини у зростанні є вродженою рисою автократії. Оскільки диктатура криміналізує інакомислення, нормальні механізми економічного зворотного зв'язку порушуються, і система не самокорегується, коли припускається економічних помилок. Прикладом цього є донкіхотське прагнення Пекіна підтримувати вічний «нульовий рівень захворюваності на COVID». Автократи вміють будувати порти, дороги і шахти. Але процвітаючі сучасні економіки підтримуються не стільки відкритими шахтами, скільки відкритими умами, яких у диктаторських режимах, за своєю природою, небагато.
Прихильники міту про доброзичливу диктатуру зручно ігнорують важливий факт, який полягає в тому, що значна частина зростання автократій відбувається або за рахунок виробництва продуктів, які були винайдені в більш відкритих суспільствах демократичного Заходу, або за рахунок експорту товарів до багатих демократій. (Головними напрямками китайського експорту є Сполучені Штати, Японія та Південна Корея). Таким чином, навіть аутсайдери автократичного зростання залежать у своєму успіху від інновацій та споживчого багатства демократій. Чи зміг би Китай так швидко вирвати мільйони людей з бідності завдяки експортно-орієнтованому зростанню, якби демократична Америка не стала першою економічною державою?
Другий стовп міту виявляється не менш хитким, ніж перший. Він стверджує, що диктатори є більш стратегічними довгостроковими мислителями, ніж демократи, оскільки вони не залежать від мінливої громадської думки. Але в цю брехню можна повірити, лише якщо не розуміти, як насправді працює більшість диктатур.
Понад десять років я вивчав і брав інтерв'ю у деспотів та їхніх поплічників, які їх оточують. Один з висновків, якого я дійшов, полягає в тому, що прийняття рішень на основі недостовірної інформації є невід'ємною рисою систем, якими керують диктатори. Чим довше деспоти тримаються за владу, тим більша ймовірність того, що вони потраплять у те, що я називаю «пасткою диктатора», в якій вони придушують інакомислення, зачищають усіх, хто кидає їм виклик, і конструюють власну реальність за допомогою пропаганди - і все це заради збереження контролю. Говорити правду владі в такій системі може бути буквально смертельно небезпечно. В результаті диктаторам говорять лише те, що вони хочуть чути, а не те, що є правдою, і вони починають вірити у власну брехню. Катастрофічна війна Владіміра Путіна в Україні є трагічною ілюстрацією пастки диктатора: Путін «кайфанув від свого ж товару», а невинні українці стають жертвами його владного «тріпу».
Деспоти часто використовують свою владу не для довгострокового планування, а для короткострокового самозвеличення, про що свідчать численні приклади. Колишній диктатор Туркменістану Сапармурат Ніязов витратив мільйони на спорудження на свою честь золотої статуї, яка б оберталася за сонцем. Іншим геніальним кроком він закрив усі сільські лікарні, щоб хворі мали привілей лікуватися у своїй незайманій мармуровій столиці Ашгабаті. Більшість населення жило за межами міста, і незліченні тисячі людей, ймовірно, померли через те, що не змогли вчасно дістатися до лікарні. Його наступник встановив величезну золоту статую своєї улюбленої породи собак. На щастя, демократії мають систему стримувань і противаг, щоб придушити такі нарцисичні примхи.
Однак найстійкішим стовпом міту є те, що диктатори забезпечують стабільність. Деякі диктатори утримували владу десятиліттями. До своєї смерті Муаммар Каддафі правив Лівією 42 роки. Поль Бія з Камеруну, 89-річний деспот, який не мав жодного уявлення, де він знаходиться під час нещодавньої події, прийшов до влади під час війни у В'єтнамі. Путін перебуває при владі понад два десятиліття; Сі поки що править лише одне, але, схоже, готовий зберегти свою позицію на невизначений термін.
Щоб залишитися при владі, авторитарні лідери змушені постійно йти на компроміси. Якщо вони посилюють армію чи командирів, вони стикаються з ризиком державного перевороту. Але якщо вони послаблюють своїх солдатів, то не можуть захистити себе від зовнішнього вторгнення. Щоб зробити свою еліту щасливою, деспоти повинні збагачувати її за допомогою корупції - зазвичай за рахунок населення. Але правлячий клас, занурений у нечесно отримані прибутки, може надихнути на революцію, або ж на вбивство. Автократи здаються стабільними, але це не так. Вони постійно вразливі, змушені приймати кожне рішення, виходячи з того, як запобігти загрозам, щоб вижити при владі.
Стабільність, яка існує в автократіях, за іронією долі, частково походить від атрибутів демократії. Нещодавні дослідження чітко показали, що диктатори розробили механізми «імітації демократії для продовження автократії». Більшість авторитарних лідерів сьогодні проводять вибори, але фальсифікують їх. Деякі використовують парламенти або суди для прийняття непопулярних рішень, уникаючи при цьому звинувачень.
Однак, зрештою, диктатури, як правило, розпадаються. І коли вони розпадаються, то розпадаються по-справжньому. Вибори в демократичних країнах змінюють уряди, а не режими. Персоналістські диктатури, навпаки, часто вибухають. Коли вбили Каддафі, Лівія розпалася. Він навмисно спроєктував політичну систему так, щоб вона функціонувала лише з ним у центрі. Те ж саме може статися і з путінською росією. Коли його скинуть або він помре, країна не матиме плавного, мирного переходу.
Часто катастрофічна смерть автократів створює негативну петлю зворотного зв'язку. Приблизно семеро з 10 лідерів персоналістських диктатур після втрати влади опиняються у в'язниці, вигнанні або вбиті. Перебуваючи при владі, багато деспотів усвідомлюють цей похмурий факт, а тому вдаються до насильства, щоб утриматися при владі, часто стаючи все більш екстремальними, коли наближаються до свого падіння. Ефект навряд чи можна назвати «стабільністю», навіть якщо одна й та сама людина займає палац десятиліттями.
Для тих, хто все ще чіпляється за ілюзію, що диктатури можуть бути процвітаючими, стратегічно мудрими або внутрішньо стабільними, я пропоную простий тест. Уявіть собі, що хтось записав назви всіх країн світу на маленьких папірцях, а потім розклав їх у два капелюхи: один для демократії, інший для диктатури. Ви б вибрали один з двох капелюхів, витягли б з нього папірець, подивилися б на назву, а потім провели б решту життя в цій країні. Хто знає, можливо, вам пощастить і ви опинитеся в авторитарному режимі, який здається стабільним і демонструє постійне зростання. Але я знаю, якого капелюха я б обрав. І навіть якщо ви мрієте знайти єдинорога - доброзичливу сильну руку, я підозрюю, що ви теж це робите.
