Під час війни журналістика стала не лише роботою з інформацією, а й великою відповідальністю. Особливо це стосується тем втрат, похоронів військових та роботи у зоні бойових дій. Головна редакторка радіоредакції «Миколаїв на Дністрі» Ольга Марків у розмові поділилася власним досвідом роботи під час повномасштабної війни, розповіла про довіру військових та межі, які не можна переходити журналістам.
На початку повномасштабного вторгнення, за словами редакторки, як таких редакційних завдань не було. Найголовнішим стало просто робити свою роботу та фіксувати все, що відбувалося у Миколаєві.
«Про те що почалось повномасштабне вторгнення, я дізналась близько сьомої ранку, бо в той ранок не слідкувала за новинами , а займалась щоденними справами», - пригадує Ольга
Вже близько восьмої ранку весь колектив був у Миколаївській міській раді, адже радіоредакція входила до складу міської ради. У той період журналістка через телеграм-канал допомагала людям орієнтуватися в перші дні війни: повідомляла про повітряні тривоги, підказувала, куди йти, що робити та як зберігати спокій.
«Я просто робила свою роботу: фіксувала всі події, все що відбувалося з того моменту в Миколаєві, в миколаївській громаді, була з людьми, була звʼязковою між людьми та владою так сказати », - каже журналістка.
Саме постійна робота без перерв, за словами журналістки, допомогла сформувати довіру людей до медіа. Пізніше це дозволило створити «Хроніку війни», а у 2025 році - організувати фотовиставку до 450-річчя Миколаєва про чотири роки життя громади під час війни.
У травні 2022 року Ольга вирішила вперше поїхати у зону бойових дій. Усі правила роботи під час воєнного стану вона шукала та вивчала самостійно, так само як і намагалася отримати акредитацію.
«Щоб поїхати мені потрібна була акредитація і я намагалась чим по швидше її отримати», - розповідає Ольга
Попри труднощі, вона все ж поїхала, а дозвіл вдалося отримати вже дорогою.
«Перший виїзд був без позначки, що це преса , тому інформацію я намагалась брати якомога тихо , щоб не наражати на небезпеку самих військових та волонтерів», - говорить жінка.
Однією з найважчих тем у роботі стали похорони загиблих військових. Перші поховання журналістка почала фіксувати у травні 2022 року.
«Тема похоронів дуже важка», - каже вона.
За словами Ольги, у громаді було близько 130 поховань загиблих військових, і приблизно 120 із них висвітлювала саме вона та її команда.
«Це жахливо для мене, стояти знімати розуміючи що люди зараз переживають», - ділиться журналістка.
Водночас багато родин самі просили зафіксувати фото та відео прощання із захисниками. У редакції намагаються розповідати про загиблих насамперед як про людей - із власною сім’єю, друзями, професією та захопленнями.
Ольга наголошує, що навіть заради ексклюзиву є речі, які вона ніколи не покаже.
«Чого я не зніму - це крупних планів тіла», - підкреслює журналістка.
Також ні вона, ні її колеги не підходять близько до родичів під час похоронів та намагаються знімати процесії загальними кадрами.
Працювати з постійними втратами морально дуже складно. Окрім журналістики, Ольга працює ще й з родинами зниклих безвісти військових.
«На пʼятому році війни для мене як журналіста це дуже важко морально», - говорить вона.
Журналістка зізнається, що не має жодного справжнього «запобіжника» від вигорання.
«Я памʼятаю кожне фото загиблих , кожен похорон , кожну зустріч , погоду, яка тоді була», - каже Ольга
Іноді допомагають прогулянки, тиша або поїздки в гори, але повністю відсторонитися від пережитого неможливо.
Говорячи про помилки цивільних журналістів, вона зазначає, що багато хто починає гнатися за емоційними кадрами заради переглядів.
За словами Ольги, найбільше переглядів набирають саме трагедії, тому деякі журналісти починають переоцінювати професію та забувають про етичні межі.
Окремо редакторка розповіла про довіру військових. У липні 2022 року випадково з’явився проєкт «Азбука війни», у межах якого вона записувала інтерв’ю з військовослужбовцями.
«Люди хотіли їх дивитись, а військові хотіли говорити», - згадує Ольга.
За її словами, довіра почала формуватися ще з 24 лютого. Багатьох військових вона знала ще до війни, а з іншими знайомилася вже під час роботи.
«Вони відкривались та розповідали свою історію», - каже журналістка.
Деякі військові самі зверталися або приходили через знайомих, щоб записати інтерв’ю.
«Одного разу, прийшов військовий, бо хотів, щоб по ньому щось залишилось і дружина з дітьми мали таку згадку про нього», - розповідає жінка
Ольга також згадує, що були військові, з якими не встигли записати інтерв’ю, а дехто після запису зник безвісти.
У 2025 році редакторка поїхала до батальйону, де майже нікого не знала. Там вона провела два дні поруч із військовими та побачила їхнє життя зсередини.
Також журналістка наголошує, що будь-який матеріал із фронту потребує максимальної обережності.
«Ми навіть не уявляємо, як легко не помітити кадр у відео, коли навіть пройшло багато часу, але той кадр всеодно може містити загрозу військовим», - говорить вона.
Усі матеріали перевіряють пресофіцери, а частину відео чи фото взагалі не дозволяють публікувати через загрозу для військових.
Сьогодні Ольга Марків продовжує їздити у зону бойових дій власним коштом, самостійно намагається отримати акредитацію, шукає для себе бронежилети, шоломи та страхування. Каже, що це її свідомий вибір.
«Я вирішила, що це моя професія,і я відчуваю, що маю це робити», - наголошує журналістка.
