Потяг відправився вчасно. І це добре, бо воно чекало на неї давно та наполегливо. Кликало своїми бентежними ранками, палючими полуднями та тихомирними, величними вечорами. Морське узбережжя. У згадках про місцину перед її очима наче кадрами випливали різнокольорові картинки. Вона з дитячим захватом їх розглядала.
На одному з кадрів небо вранішньо-блаватне, з перистими хмаринками, які немов павутиння жовтневого дня, що заблукало серед гілля дерев. Такого ж волошкового кольору й морська вода. Сліпить зір діамантовими відблисками сонячних променів! А пісок! Пісок між пальцями голих ніг просочується збудливо-прохолодним, щільним, пружним, спонукальним.
Коли вона вдивлялася в узбережжя, то язиком відчула його смак. Він був мідією в часниковому соусі та ковтком білого вина.
Аж ось, в кадрі пролетів лупатий мартин. Помах його крил нагадував звук шалика, що струшують від пилу. Море авжеж відгукнулося пташці буркотливими бурунчиками. Ці грайливі хвильки принесли з морського обширу запах в її ніздрі.
Запах її морського узбережжя.
У повітрі розчинялися пахощі соснового лісу, водоростей, персику, літніх парфумів та кондиціонеру пляжного рушника.
Очі заплющилися, повіки затріпотіли, відчуваючи гармонію моменту. Усмішка. Ось-ось – наступний кадр… Раптово рух потягу збився, й тіло легенько хитнуло. Але цей фізично дискомфортний момент не зміг збити загального мрійливого настрою.
Бо на неї чекало море, й вона нетерпляче до нього наближалася.
