От думаю собі. Подобається щось? По кишені втілити це в життя? Втілюю. Скільки людей — стільки смаків. Горе, страждання, втрати відходять перепочити на енний план. Бо люди народжуються, щоб жити. Щоб бажати жити принаймні, а там вже як повезе.
Так от, про смаки. Чи смакує кому помандрувати на вихідні до незнайомого, віддаленого, невеличкого містечка? Чи смакує наодинці? А чого — постає питання? Мета повинна бути. Щоб потім поставити відмітку — зроблено. Переглядаються вебсайти, читаються вікіпедії: 10 найпопулярніших місць для відвідування, най-най, відома, старовинний, єдині. Очі горять, серце пришвидшено б’ється — як би все встигнути.
Отже, зустрічаєшся віч-на-віч з безсонною ніччю в потязі, пізнім заселенням, рюкзаком, що обриває вже плечі і не тому, що важкий, а тому, що з шостої ранку тиняєшся-знайомишся новими вулицями (на колір і смак товариш не всяк). На мапі стільки ще музеїв, вілл багатих городян минулого, пам’ятників, які треба відвідати, але настає час заселення. Ось, нарешті, кімната готелю, душ, телевізор для фону, і ліжко! І прилягти тільки на хвилинку. Й чомусь так солодко закриваються очі, так млосно свідомість провалюється в ніщо. В таке беземоційне, безтурботне, нерухоме, без зобов’язань та відповідальности ніщо.
Пріоритети міняються, як міняються смаки. Тому відмітка “зроблено” не буде поставлена. Не всі заплановані місця та не всі експонати побачені. Але буде подорож, буде момент відволіктися, побачити інші площі, почути інші розмови, відчути інші запахи. Буде інший сон. Сон готельного номера, якщо хочеться.
