Був у мене якось один важкий день. І фізично, бо треба було їхати з Києва в Білу Церкву. І морально, бо їхати треба було в військовий госпіталь. Я провідувала брата коханого, який отримав поранення на фронті. Є бажання про це розповісти. Про калейдоскоп відчуттів цього дня і після.
Це були не те щоб емоційні ями, це були емоційні прірви.
Ранок. Дві години в дорозі. Розпалюється жаром наче зовсім не осінній день. Роблю закупи в АТБ, але тут трошки тупить водій маршрутки, чи то я, тому несу пішки ті пакети. На пропускному пункті госпіталю не пускають, бо не часи відвідування, а, і енергетиків не можна…
Я ж бо не в курсі. Що замовили, то й купила. Але, владнали.
Зустріч, я слухаю розповіді про 200-х та 300-х, хоча не прошу про це, але чомусь слухаю, намагаюся не занадто дивитися на поранення, стримую жаль в очах і сльози, намагаюся чесно посміхатися. Трапляється мовчання в розмові, яке нічим не можна, та й ніхто і не здатен заповнити. Зніяковіле прощання…
Дві години в дорозі. Повернення в Київ. Вечір. Про їжу нема коли думати, бо поспішаю на співи. Співаю “Усі ми прагнемо любові”. А щоб заспівати цю пісню треба форму вибудовувати усміхнену та радісну. Заспівати дуже хочу, тому форму вибудовую. Неабияк пишаюся собою. А все ж, на задньому дворі свідомості є таке враження, що мене десь обманули, але невідомо де і хто.
Зідзвон з чоловіком перед сном. Він також на фронті. Дуже хочеться, щоб він пишався мною, адже я зуміла в один день вмістити стільки всього, бо ніч ще й перед цим не спала. І от каже він: «Щось ти виглядаєш сумною, мені це не подобається. Намагайся бути щасливою».
Халепа! Прірва, прірва!
Наступні дні я скуповую декоровані свічки, багато, з ароматом ароматного аромату, беру в бібліотеці поттеріану, роблю саморобку на осінній мотив з жовтими квіточками та самоклеючими сонечками, замовляю осінньо-кольорові книжечки, їду в мандрівку, співаю матюкливі пісні Кургана та Агрегата на фестивалі, збираюся піти в кінотеатр “Жовтень”.
Ось. Наче десь я вже вийшла на плато, рівненько так іду. Можна вже й відновити дихання.
«О, я якраз хотів, щоб ти подивилась “2000 метрів до Андріївки”», – каже він на мою новину про кіно. Що? Документальний фільм про важкі бої з втратами наших хлопців?!
Гоп! Вниз, вниз. Стій, тихіше, повільніше…
Отак я вирушила в новий похід емоційними бескидами. А! І головне, виглядати щасливою.
