Коли я їздив на море, воно було спокійним. Ти їдеш на море, аби відпочити, або завести курортний роман. Не знаю, навіщо ще їхати на море… щоб просто подивитись? Хоча в цьому є своя краса, та вайб моменту. Я більше люблю споглядати море і його хвилі. Дивитись у далечінь.
Ось так лежиш собі на піску чи гальці, та дивишся туди: далеко-далеко, до краю горизонту, і стає спокійно на душі. Ти відпочиваєш, і душею, і тілом.
Сонце світить. Трохи пече, але не припікає так вже занадто, грієшся, ніжишся – і гарно на душі. Хвилі хлюпочуть та накатують на берег. Я більше люблю дивитися на хвилі, коли вони спокійні, та несуть тиху силу. Проте море інколи штормить, і якщо шторм невеликий, то можна залізти у море та трохи з ним позмагатися.
Мені пригадалася книга Селінджера «Ловець у житі», вона мені запала у душу ще з юних років. Щось в ній є, не знаю достеменно що, мабуть, той юнацький максималізм, котрий був у Холдена. Але вона перевернула все моє життя, тепер я як головний герой лікуюся, тільки терапією моря. Тим книга і закінчилась, проте моє життя триває. Я лежу на піску та споглядаю далечінь. Мені немає діла до людей, і, слава богу, вони мене не зачіпають. Я люблю одиноцтво. Колись мій бог був одиноцтво. Я не знаю, чому саме я так вирішив, але хотілося побути самому та ловити свої думки, - тиша, ось що лікує. Тиша, та шум хвиль.
Мені не треба пахлава та інші смаколики, я просто попиваю мінеральну водичку та дивлюся на хвилі. А в голові спогади, спогади… спогади, котрі не дають спокою, проте вже не бентежать та не ранять душу, бо я на морі. Воно бескрайнє та величне, і якщо не намагатися підкорити його в шторм, а просто споглядати – то можна залікувати свої рани.
Мене не полишає думка, для чого створені ці курортні романи, особливо, якщо в тебе я пара, навіщо зраджувати? Мене зрадили, я зрадив… ось тепер і лікуюся. Розбив голову в п’яній бійці через неї, тепер потрібна фіксація думок.
Не буду їх заводити, мені краще одному… одному, і на морі.
