У нашому суспільстві досі поширене переконання, що справжній герой — це той, хто віддав життя. На жаль, масова свідомість, медіа і навіть місцева влада найчастіше звеличують захисників держави лише після їхньої смерті. Це стосується не лише державних нагород, а й повсякденного ставлення. Публічна увага, подяки, пошана — усе це здебільшого зосереджено довкола похоронів, жалобних церемоній, меморіальних таблиць. Героєм воїн стає лише після смерті. А поки живий — він не завжди помітний.
Це формує парадокс: справжня людяність і вдячність мають проявлятися за життя захисника, а не лише вже після поховання. Та поки суспільство бачить у ветерані лише того, хто вже загинув, ті, хто повертається — стикаються з байдужістю, формальністю або й зневагою. Іноді це набуває відверто цинічних форм.
Один з ветеранів, який пройшов гарячі точки, втратив побратимів і отримав інвалідність, прийшов до банку оформити картку для виплат. Він звернувся з проханням про обслуговування поза чергою, як передбачено законом. У відповідь отримав обурення, недовіру й публічне приниження. Люди в черзі запитували, чому саме він має пільгу. Жінка кричала: «який ти ветеран, якщо у тебе руки й ноги цілі». Це не одиничний випадок. Подібне трапляється у транспорті, лікарнях, державних установах. Просто не всі ветерани діляться цим публічно.
Це не лише питання культури. Це — симптом глибшої хвороби: у нас немає традиції вшанування живого ветерана. У фольклорі, в історичних наративах, у шкільних книжках — герой той, хто загинув. Традиція героїзації жертви, а не дії. Ми не знаємо, що сказати людині в камуфляжі в маршрутці. Ми не знаємо, як поводитись, коли поруч стоїть військовий із протезом. Ми мовчимо — і він мовчить.
Між тим, інші країни це вже давно подолали. У Великій Британії щороку проводять Armed Forces Day — з парадами, святами, родинними фестивалями. У США — Veterans Day, коли на рівні міст і шкіл організовують обіди, подяки, публічні історії. У Канаді — шкільна програма «No Stone Left Alone», де діти спілкуються з живими ветеранами, записують їхні спогади. Суть скрізь одна: повага не після смерті, а під час життя. Жодної офіціозної дистанції. Просто звичка: бачити, чути, дякувати.
В Україні ж — навпаки. Людина, яка пройшла війну, змушена доводити, що заслуговує на повагу. І не через свої вчинки, а через довідки, посвідчення, пільги. А пільги часто викликають роздратування. Бо «він же не каліка». Бо «всім важко». Бо «хто знає, де він був». І тому щоденна культура подяки — відсутня.
У кожній громаді є ті, хто під обстрілами витягував поранених. Хто прикривав відхід своїх. Хто витримував місяці в окопах. Але коли ці люди повертаються — вони не зустрічають ані вдячності, ані підтримки. Вони самі шукають роботу, розбираються з лікарями, стоять у чергах. І найгірше — змушені чути в спину: «а що ти зробив такого, щоб тебе поважати?»
Це проблема, яку не вирішить один закон. Потрібна системна зміна — і вона починається на рівні громад. Створення стендів, публічних подяк, банерів, назв вулиць — це лише частина. Важливіше — щоденна практика: подякувати на вулиці, дати слово в школі, впустити ветерана в діалог. Вплітати їх у міське життя — як активних, гідних, живих. Бо справжнє шанування — не на цвинтарі. Воно — в автобусі, в кабінеті, у черзі до банку.
На практиці це можуть бути зовсім прості речі: інформаційні дошки в ЦНАПах і банках із роз’ясненням прав ветеранів, нагадування в громадському транспорті, шкільні куточки подяки, локальні премії громади за військову службу. Можна створити платформу на рівні області, де кожна громада публікує історії своїх захисників — живих. У бібліотеках і будинках культури — зібрати серії усних свідчень ветеранів. Не як формальні звіти, а як живу тканину історії.
Але найголовніше — не боятись особистої участі. Не чекати загальнонаціональної програми чи постанови. Запросити ветерана на місцеву подію. Дати йому слово. Посадити поруч. Не як об’єкт милосердя. А як того, хто вже віддав більше, ніж ми зможемо уявити.
Бо справжнє шанування — це не вчасно покладені квіти. Це — щоденне відчуття присутності. Присутності поруч із нами людей, які пройшли війну — і лишились з нами. Якщо ми їх не бачимо — це не тому, що їх немає. Це тому, що ми досі не навчилися дивитись.
