І розсипається твій світ…твій час зникає.
Роки билинкам злітають врізнобіч.
Життєвий шлях твій тане.
Тепер оце над прірвою стоїш.
Там всі твої стихії прагнень та натхнень настирно знищують “дна одну —
Вони спливають в небуття серпанком в просторі ніякі вже
Та зовсім невагомі зникають у ніщо, в нікуди.
…Всіма забутий ти однині, усім навколо світом.
Але вже і тобою все забуте.
Всі мрії втрачені — вони повік незабутні!
Втрачає сенс бажання до буття.
Всі відчуття, думки та рух…і кожний порух — біль.
Події різні, всі у світі… — тобі абсурдом бачиться усе.
Та й сам собі ти як нікчемність, дрібнота, пустота, непотріб, зайвість…
Як майво перед очі хитаннями в марноті… — зникаєш.
Як наче хтось невидимий, могутній тебе мов крейду
З дошки шкільної стирає начисто з реальності буття в умовну ірреальність.
І знівельований зникаєш.
З цієї миті ти ніхто, тебе як не бувало ніколи зовсім...та ніде.
З того, напевне, оце усе шепочеш іронічний сам до себе…
Про те, що… — Так! Твій світ розсипався на прах, твій час мов пил зникає.
