Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может. Це речення записали 1863 року у Валуєвському циркулярі, і в ньому вміщено всю програму колонії. Не было відбирає в народу минуле, на яке він міг би послатися. Нет відбирає в нього права сьогодні. Быть не может обіцяє, що центр подбає, аби так лишилося й надалі.
Через сто п'ятдесят вісім років Путін повторив цю думку своїми словами, русские и украинцы – один народ, единое целое, а ще за пів року Росія взялася здійснювати її зброєю. Українським дітям, вивезеним з окупованих міст, у Росії видають російські паспорти, дають нові імена й віддають у російські сім'ї, і ті, хто це робить, не вважають, що крадуть чужих дітей, бо чужих, на їхню думку, тут нет.
З цього речення починається кожна колонія, бо народу, якого немає, ніхто нічого не винен. З ним Рим називав завойовані землі провінціями, Франція 1848 року оголосила Алжир своїми департаментами, Російська імперія назвала Україну Малоросією, а сучасна Росія називає окуповані українські області своїми новими регіонами. І щоразу поруч із імперією стають люди, які не забирають дітей і не підписують указів, зате старанно доводять, що саме цей випадок особливий і колонією його називати не можна, тобто договорюють за імперію її головне речення.
Суперечку з ними неможливо виграти, поки те, що є колонією, вирішує назва, бо назву завжди обирає той, хто колонізує. Тому колонію треба визначати тим, що з нею роблять. Колонія це будь-яка територія держави чи іншої спільноти, яку силою або примусом позбавили суб'єктності й підпорядкували чужому центру. Суб'єктністю називають здатність спільноти самій вирішувати власні справи, тобто обирати владу, розпоряджатися землею й працею, учити дітей своєю мовою і самій казати, ким вона є. Землею, яка втратила цю здатність, розпоряджається центр, і першим це видно з того, куди йде її хліб.
Господарство колонії центр замикає на себе, бо заради нього найчастіше й завойовує. Рим тримав Єгипет за житницю, від якої залежав хліб самого Рима. Петро I завернув українську торгівлю, яка йшла до Польщі, Німеччини й Туреччини, на Московщину, а указами 1714 і 1719 років заборонив вивозити українські товари через чужоземні порти, тож прибуток від українського хліба й худоби переходив до російських купців і казни.
Найжорстокіше цей порядок проявляється під час голоду, коли їжа далі виїжджає з краю, де люди вмирають. Під час Великого голоду 1845–1849 років з Ірландії до Британії далі вивозили зерно й багато іншої їжі, а чиновник британського казначейства Чарльз Тревельян, який відповідав за допомогу голодним, писав, що Божий суд послав це лихо, щоб провчити ірландців. В Україні 1932–1933 років у селян забирали зерно тоді, коли вони вже помирали. Про намір влади в обох випадках сперечаються досі, проте для визначення намір і не потрібен, бо досить побачити, куди йшов хліб. Забрати хліб у голодних можна лише силою, і тому поруч із чужим господарством завжди стоїть чужа влада.
Правителів колонії призначає центр, і перед місцевими вони не відповідають. У Єгипті стояли римські легіони, а владу мав префект, підзвітний лише імператору. Російська імперія 1764 року скасувала гетьманство, а 1775 року зруйнувала Запорозьку Січ, і в Україні не лишилося ні власного війська, ні влади, яка відповідала б перед українцями. Горянами Чечні й Дагестану після Кавказької війни керувала окрема військово-народна адміністрація, де всю владу мали генерали й офіцери.
Разом із силою центр забирає й закон, і пише його так, щоб місцеві мали менше прав, ніж прибульці. В Ірландії католикам до 1829 року не дозволяли засідати в парламенті, а в Алжирі з 1881 року діяв окремий кодекс покарань для тубільців. Українців Російська імперія формально в правах не відокремлювала, проте рівність закінчувалася тієї миті, коли людина називала себе українцем і вимагала чогось для свого народу. Нерівний закон потрібен тому, що поруч із місцевими з'являються ті, кого він захищає.
Найкращі землі центр віддає своїм людям, бо поселенці тримають край надійніше за гарнізон. У XVII столітті землі Ольстера роздали протестантським поселенцям з Англії й Шотландії, в Алжирі землю отримали європейські колоністи, а землі, з яких утримувалися мусульманські школи, конфіскували. На рівнинах Чечні Російська імперія поселила козаків, а в горах поставила фортеці й гарнізони. Рим робив те саме майже за дві тисячі років до того, бо 44 року до н.е. відбудував зруйнований ним же Коринф як римську колонію й заселив його своїми поселенцями, а в Єгипті римські громадяни не платили подушного податку, який платили єгиптяни.
Тих місцевих, хто заважає, центр виселяє цілими громадами й народами. У 1650-х роках Кромвель вигнав ірландських католицьких землевласників на бідні західні землі Коннахту, черкесів після Кавказької війни витиснули до Османської імперії, а 1944 року чеченців, інгушів і кримських татар вивезли в товарних вагонах до Середньої Азії та Казахстану, після чого Крим заселили переселенцями. Проте вивезти великий народ цілком неможливо, і тих, кого не вдається виселити, центр переробляє.
Переробляють людей через мову, бо народ, який забув свою мову, уже не вимагає окремих прав. Цю політику називають асиміляцією, тобто перетворенням місцевих на людей мови й культури центру, і для центру вона дешевша за постійну війну, бо асимільований народ сам охороняє чужу владу. 1831 року Британія запровадила в Ірландії державні школи, де вчили англійською, а дитині вішали на шию паличку й робили на ній зарубку за кожне ірландське слово, щоб увечері покарати. Франція 1938 року оголосила арабську в Алжирі іноземною мовою, а Російська імперія тим самим Валуєвським циркуляром заборонила українські шкільні й церковні книжки і Емським указом 1876 року заборонила будь-який друк українською.
Кожна з цих імперій пояснювала, що робить завойованим добро. Франція відкрито ставила собі мету цивілізувати Алжир, нав'язавши йому свою мову й культуру, британська школа мала зробити з ірландських дітей добрих англійських дітей, Росія говорила про один народ і старшого брата. Про те, що є добром для завойованих, у колонії вирішує центр, і щоразу це добро виявляється тим, що вигідно йому самому.
Тому навіть Греція, яку часто наводять як виняток, підтверджує правило. Рим не чіпав грецької мови, і на цьому будують доказ, що Греція колонією не була, проте 146 року до н.е. Рим вщент зруйнував Коринф, посадив у Греції намісника й збирав там податки на користь столиці. Грецьку мову він залишив тому, що вона була потрібна йому самому, бо нею говорив увесь схід імперії й нею вчили дітей римської знаті, тож і тут про мову вирішував центр.
Ще частіше колонію намагаються сховати за особистими кар'єрами. Олександр Безбородько, син генерального писаря Гетьманщини, став канцлером Російської імперії, і з цього роблять висновок про рівність, хоча права однієї людини суб'єктності народу не замінюють. Безбородько служив центрові й його мовою, а українці як народ не мали жодного органу, який міг би вирішувати їхню долю.
Так само суб'єктність підміняють добробутом. Римський Єгипет за римського миру досяг найбільшого добробуту, але водночас фактично втратив політичне життя, і цей добробут складався з зерна, яке пливло до Рима, та з податків до імператорської скарбниці. Добробут колонії триває рівно доти, доки він вигідний центрові, і доводить лише те, що центр уміє дбати про власне майно.
Ще одна підміна полягає в тому, щоб оголосити центр і колонію одним народом. Таке уявлення історики називають однією з головних причин, чому Україну виключають зі списку колоній, хоча ірландці й англійці теж сусіди й люди однієї раси. Сама заява про один народ відбирає в завойованих право казати, ким вони є, і тому вона є тим самим позбавленням суб'єктності, яке мала б заперечити.
Залишається море, бо справжню колонію часто уявляють десь за океаном. Проте Ірландію від Британії відділяє вузька протока, Алжир Франція вважала частиною себе, а Кавказ і Україна межують з Росією суходолом, і вода між центром і краєм змінює хіба шлях, яким вивозять хліб. Так само байдужий цей порядок і до часу, і він повторюється сьогодні на наших очах.
На українських землях, які Росія окупувала після 2014 і 2022 років, жителів змушують брати російське громадянство під загрозою затримання чи депортації, а школи перевели на російську програму. 17 березня 2023 року Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордер на арешт Путіна через незаконну депортацію дітей до Росії, а з 1 вересня 2026 року в окупованих Донецьку, Макіївці, Докучаївську й Маріуполі військову підготовку зробили обов'язковим предметом для п'ятикласників, і дітей колонізованих готують воювати проти їхньої власної країни. Так виконують третю частину речення 1863 року, бо дитина, яка виросте з чужим ім'ям і чужою зброєю в руках, уже не знатиме, що могла бути кимось іншим. Нова регіональна назва нічого в цьому не змінює, і Маріуполь сьогодні втрачає суб'єктність так само, як колись Олександрія.
Саме тому плутанина довкола слова колонія вигідна тому, хто колонізує. Колонізацію без назви неможливо засудити, і колонізований народ тоді не може вимагати ні визнання голоду, ні повернення мови, ні виходу з імперії, бо формально нічого й не сталося. 21 лютого 2022 року, за три дні до повномасштабного вторгнення, Путін заявив, що современная Украина целиком и полностью была создана Россией, тобто що України, яка могла б вимагати свого, ніколи не было.
3 квітня 2022 року, того самого дня, коли світ побачив тіла вбитих у Бучі, державна агенція РІА Новості надрукувала статтю Тимофія Сергейцева про деукраїнізацію, де про Україну сказано, що вона невозможна в качестве национального государства. Це та сама третя частина речення 1863 року, быть не может, тільки тепер її доводять зброєю. Якщо народу немає, то немає й колонії, є лише повернення свого, і кожен, хто розмиває слово колонія, працює на це речення, чого би він сам не хотів.
Варто довести до кінця логіку тих, хто наполягає на провінції, і вона щоразу приводить до одного з трьох слів циркуляра. Якщо Україна була лише провінцією, то окремої історії в українців не было, заборона їхньої мови була внутрішньою справою держави, а незалежність 1991 року стала відривом шматка від цілого. Якщо українці мали рівні права й робили кар'єри, то окремого народу нет і сьогодні, і дитину з Маріуполя ніхто не викрадав, бо її лише перевезли з одного регіону до іншого, до своїх. Якщо ж колонія приносила добробут і розвиток, то голод був ціною поступу, Тревельян мав рацію, а майбутнє українців полягає в тому, щоб розчинитися в центрі, бо окремо їм быть не может. Кожен такий аргумент, доведений до кінця, проказує циркуляр 1863 року і відрізняється від імперії тільки тим, що імперія не соромиться договорювати.
Імперія завжди каже, що діє на благо колонізованих, і цю заяву легко перевірити, бо в людей, яких позбавили суб'єктності, є власні інтереси, які від заяв центру не залежать. Кожен народ хоче їсти свій хліб, судити своїм судом, жити на своїй землі, говорити з дітьми своєю мовою й мати цих дітей поруч. Жодна з політик, про які йшлося, цим інтересам не служить, бо вивіз хліба з голодного краю, чужий суд, земля для прибульців, заборона мови й вивезення дітей можуть бути вигідні лише тому, хто їх проводить. Якби колонізовані хотіли цих політик, їх не довелося б запроваджувати силою, і сама потреба в силі доводить, що вони цього не хотіли.
Історія підтверджує це щоразу, бо колонізовані опиралися кожному з цих кроків, щойно мали змогу. Ірландці під заборонами вчили дітей у таємних школах і піднімали повстання від 1798 до 1916 року, горяни Чечні й Дагестану тридцять років тримали власну державу проти Російської імперії, а алжирці вісім років воювали за незалежність і 1962 року проголосували за неї майже одностайно. Українські книжки, заборонені в Російській імперії, друкували в австрійській Галичині й у Женеві й таємно перевозили через кордон, а 1 грудня 1991 року за незалежність проголосували 90,32 відсотка учасників референдуму. У Донецькій і Луганській областях за неї висловилося понад 80 відсотків, а в Криму понад 54, тобто саме там, де Росія сьогодні найгучніше каже про своїх.
Люди, яких вигнали, повертаються так само уперто, як опиралися. Кримські татари, вивезені 1944 року, наприкінці 1980-х масово повернулися до Криму, щойно це стало можливо, а Україна шукає кожну вивезену дитину, хоча з понад 19 тисяч дітей до квітня 2023 року вдалося повернути лише 361. Народ, який хотів би належати центрові, не повертався б на свою землю й не шукав би своїх дітей, а та згода, яку імперія показує як доказ своєї правоти, народжувалася там, де центр лишав людям тільки один вихід.
Людина, яка повторює ці аргументи, може щиро вірити, що захищає точність, проте імперії й не потрібно, щоб її помічники розуміли, кому допомагають. Їй не було потрібно й того, щоб ірландські батьки розуміли, чию волю виконують, коли власноруч робили палички з зарубками й карали дітей за ірландське слово, бо без англійської ті не знайшли б роботи в еміграції.
Ірландські батьки показують і те, як довго колонія живе після свого кінця, бо вона встигає оселитися в самих колонізованих. Українські батьки в містах так само цілими поколіннями переходили на російську, щоб дитині було легше вступити й влаштуватися, і так центр отримував своє вже без жодного указу. Тому мова центру й після незалежності довго лишається мовою міста, науки й грошей.
У сучасному Алжирі школи вчать арабською, а університети здебільшого французькою, і роботу досі легше знайти тому, хто знає французьку. В Ірландії конституція називає ірландську першою офіційною мовою, проте щодня нею говорить меншість, а в Україні російська десятиліттями панувала в бізнесі, медіа й великих містах, поки 2019 року не ухвалили закон про державну мову. Цей слід колишній центр уміє обертати на нову зброю.
Алжирських прихильників французької їхні опоненти називають партією Франції, а Росія 2014 року пояснювала захоплення Криму й війну на Донбасі захистом російськомовних, тобто людей, яких вона сама ж зросійщила. У листопаді 1954 року міністр внутрішніх справ Франсуа Міттеран заявив, що Алжир це Франція, і Франція не визнає в себе іншої влади, крім своєї, після чого Франція вісім років воювала за Алжир так само, як Росія воює за Україну, і в очах центру вихід колонії завжди виглядає зрадою. Залишені центром поселенці дають йому для цього ще й зручний привід.
Ірландія 1921 року втратила Північну Ірландію, де жили нащадки ольстерських поселенців, і потім три десятиліття переживала там кривавий конфлікт, а Україна втратила Крим, де імперія 1944 року замінила корінний народ переселенцями. Великий голод для ірландців і Голодомор для українців стали серцевиною національної пам'яті, і українські дослідники прямо ставлять ці два голоди поруч як наслідок колоніальної політики. Коли ж звільнені народи перейменовують міста й прибирають пам'ятники, як ірландці перейменували Кінгстаун на Дун-Лірі, алжирці Філіппвіль на Скікду, а Україна з 2015 року прибрала 2500 радянських пам'ятників, їм дорікають, що вони воюють з власною історією, хоча вони прибирають зі своєї землі знаки чужого володіння.
Усе це відбувалося під різними назвами, і жодна назва нічого в цьому не змінила. Тому опонентові, який наполягає на особливому випадку, досить поставити одне питання, чим відрізняється його випадок від Алжиру, крім назви. Якщо хліб йшов до чужої столиці, владу й суд призначали ззовні, земля й права діставалися прибульцям, а про мову дітей вирішував центр, то відповіді він не знайде.
Назва була єдиною річчю, яку колонізатор завжди обирав сам, і під усіма своїми словами вона щоразу повторювала не было, нет и быть не может. Колонія закінчується тоді, коли народ відповідає на всі три частини цього речення, що він був, є і буде, і саме цю відповідь Україна дає зараз ціною, яку знає кожна українська родина.
