Двоє живуть разом уже кілька років, і одного вечора на кухні він обережно каже, що йому бракує, щоб вона сама хоч інколи хотіла близькості й сама її пропонувала. Вона чує в цьому вимогу і відповідає, що йому від неї завжди щось треба. Через тиждень уже вона просить, щоб він нарешті взяв на себе половину побуту, і тепер вимогу чує він і відповідає, що вона з нього тільки тягне. Кожен виходить з розмови з тим самим гірким висновком, що його не люблять, лише використовують.
Ту саму сварку, тільки між тисячами незнайомих людей, можна прочитати в коментарях під будь-яким дописом про те, хто має платити на побаченні. Жінку, яка погодилася на вечерю, там називають тарілочницею. Їй відповідають, що вона не зобов'язана розраховуватися за ресторан близькістю, що жінка чоловікові не кухарка, не прибиральниця і не обслуга, що якби він хотів, то зробив би, і що такі чоловіки зникають, щойно отримають своє. Кожна сторона певна, що використовують саме її, і в усіх цих словах, сказаних то з гнівом, то з болем, звучить одна думка, він щось від мене хоче, отже, він мене не любить.
Він мене не любить, він мене використовує. У цьому звичному докорі сховано цілу філософію, і шкодить вона людським стосункам більше, ніж здається. Якщо використання протиставлене любові, то любов мислиться як альтруїстичний акт, тобто як дія на користь іншого без жодної вигоди для себе, коли ти просто жертвуєш собою заради іншої людини. З такого однобокого розуміння виростає очікування, що партнер доводитиме свою любов самопожертвою, і кожна його потреба, кожне його бажання щось отримати від стосунків починає виглядати як корисливість, як доказ, що він любить тільки те, що від тебе має.
Проте чи створені ми для такої любові, якщо вона дорівнює самопожертві? Спіноза, нідерландський філософ сімнадцятого століття, вважав прагнення зберігати власне буття самою сутністю людини і виводив звідси вимогу розуму.
Оскільки розум не вимагає нічого, що суперечить природі, він сам вимагає, щоб кожен любив самого себе, шукав своєї користі, тієї, що справді є користю, прагнув усього, що справді веде людину до більшої досконалості, і взагалі щоб кожен, наскільки це від нього залежить, намагався зберегти своє буття.
Спіноза, Етика
Якщо так, то між вимогою розуму і вимогою любові, як її розуміє наш докір, лежить прірва, і людина мусить вибирати між тим, щоб бути собою, і тим, щоб любити. Коли визначення змушує обирати між природою і почуттям, хибним, найпевніше, є саме визначення.
Підозру, що любов і жертва є різними речами, підтверджує навіть той текст, на який найчастіше спираються прихильники жертовного розуміння. У Першому посланні до коринтян апостол Павло уявляє людину, яка віддала все, що мала, і саму себе.
І якщо я все своє майно роздам по шматку, годуючи інших, і якщо віддам своє тіло, щоб мати чим хвалитися, а любові не матиму, то жодної користі мені з того не буде.
Павло, Перше послання до коринтян
Жертву, отже, можна принести без любові і навіть для того, щоб потім нею хвалитися, і тоді вона не дає нічого навіть тому, хто жертвує. Якщо ж жертва буває і без любові, то вона щонайбільше один із проявів любові, і саму любов треба визначати через щось інше. Але через що?
Стародавні містики, тобто ті, хто шукав безпосереднього досвіду божественного поза обрядом і догмою, відповідали на це просто. Любити означає хотіти, щоб те, що любиш, існувало, і існувало окремо від тебе, так само як батьки хочуть, щоб дитина жила власним життям, і як митець хоче, щоб його твір жив поза ним. Суфії, ісламські містики, щонайменше з дванадцятого століття пояснюють цим навіть створення світу, спираючись на так званий хадис про прихований скарб, тобто приписаний Богові вислів.
Я був прихованим скарбом, і Я полюбив, щоб Мене пізнали, тож Я створив творіння, щоб Мене пізнали.
Хадис про прихований скарб
Бог тут любить, і саме з цієї любові з'являється світ, окремий від Нього, тож любов прямо названо причиною того, що почало існувати щось інше. Знавці хадисів вважають цей вислів неавтентичним, і навіть Ібн Арабі, найвпливовіший його тлумач, визнавав, що прийшов до нього через духовне осяяння, без ланцюга переказувачів. Для нашої думки важить зміст, а той самий зміст задовго до суфіїв висловила Діотима, жриця з Мантинеї, від якої Сократ у Платоновому Бенкеті переказує своє вчення про любов.
Бо для будь-чого, що переходить з небуття в буття, уся причина цього переходу є творенням.…Це породження в прекрасному, і тілом, і душею.
Платон, Бенкет
Закохані, за Діотимою, хочуть народити, тілом чи душею, тобто привести в буття те, чого ще немає, і це та сама воля, з якої суфії виводили появу світу. Якщо ж любов хоче, щоб щось почало існувати, то чого саме вона хоче?
Людина хоче появи лише того, що вважає добрим, тож любов є волею до втілення власних цінностей. Тома Аквінський, середньовічний богослов, чия система досі лежить в основі католицького вчення, визначає любов саме як хотіння добра і одразу уточнює, кому це добро може належати.
Як каже Аристотель у Риториці, любити означає хотіти комусь добра. Отже, рух любові прямує до двох речей, до добра, якого хтось хоче комусь, собі чи іншому, і до того, кому він хоче добра.
Тома Аквінський, Сума теології
Добра можна хотіти й собі, тож любов до себе є тут повноцінною любов'ю, а альтруїзм виявляється лише окремим випадком, коли адресатом добра є інший.
Отже, будь-яка потреба людини, про яку вона вважає, що так має бути, теж є проявом любові, бо людина хоче її втілення. Візьмімо сексуальну суб'єктність, тобто готовність партнера бути в близькості діяльною стороною, яка сама хоче, сама пропонує і сама відповідає за своє бажання. Якщо хтось вважає її невід'ємною частиною стосунків і вимагає її від партнера, то ця вимога теж є любов'ю, бо вона випливає з його системи цінностей, і коли він цієї суб'єктності не бачить, він щиро відчуває, що любові немає. Така любов може бути доволі егоїстичною, і Павло, якого зазвичай читають як проповідника самозречення, у Посланні до ефесян цього не соромиться.
Так і чоловіки повинні любити своїх жінок, як свої власні тіла. Хто любить свою жінку, той любить самого себе, бо ніхто ніколи не зненавидів своєї плоті, навпаки, кожен її вигодовує і зігріває, як і Христос церкву.
Павло, Послання до ефесян
Якщо любов до дружини Павло прямо називає любов'ю до себе, то й докір про використання треба перечитати. Іммануїл Кант, якого вважають найсуворішим моралістом нового часу, формулює свій головний моральний закон так.
Чини так, щоб людську природу і у своїй особі, і в особі кожного іншого ти завжди використовував водночас як мету і ніколи лише як засіб.
Кант, Основи метафізики моралі
Кант використовувати не забороняє, у нього стоїть саме це дієслово, і вся вага закону лежить на слові лише. Людина, яка використовує іншу і водночас бажає їй добра як меті, нічого не порушує, і мудрець Екклезіяста бачить у цьому саму суть спільного життя.
Краще двоє, ніж один, бо мають добру плату за свою тяжку працю.
Екклезіяст
Двоє тут працюють разом і мають з цього добру плату, тож користь, яку вони одне одному дають, для Екклезіяста є благом. Що ж тоді болить у словах він мене використовує? Болить те, що партнер не допомагає створювати те окремішнє, що входить у систему цінностей іншого, і бере участь лише у втіленні власного.
Якщо болить відсутність спільної справи, то саме в ній і полягає любов пари. У стосунках ми будуємо разом те, що обидва вважаємо цінним, і об'єднуємо зусилля, щоб його створити, а Спіноза в тому самому місці, де вимагає від людини любові до себе, пояснює, чому такий союз вигідний.
Бо якщо, наприклад, дві істоти цілком однакової природи поєднуються одна з одною, вони складають одну істоту, удвічі могутнішу за кожну окремо. Отже, для людини немає нічого кориснішого за людину.
Спіноза, Етика
З двох постає одна нова істота, сильніша за кожну з них, і саме цю нову одиницю ми й називаємо союзом. Фрідріх Ніцше, який гостро критикував мораль співчуття й самозречення, у книзі Так казав Заратустра дає шлюбові визначення, що майже дослівно збігається з нашим.
Шлюб, так я називаю волю удвох створити Одне, яке більше за тих, хто його створив. Шлюбом я називаю шанобливий трепет одне перед одним, як перед тими, хто такої волі хоче.
Ніцше, Так казав Заратустра
Шлюб для Ніцше є волею двох створити третє, більше за них обох, а пошана подружжя одне до одного виростає з того, що кожен бачить в іншому таку волю.
Навіть сам наш союз є вираженням волі до створення окремої одиниці, яка втілюватиме наші цінності в усіх світах, у матеріальному, духовному і чуттєвому. Книга Буття описує це як появу нової цілісності.
Тому покине чоловік свого батька і свою матір, і пристане до своєї жінки, і стануть вони одним тілом.
Книга Буття
Двоє тут перестають бути просто двома, з них постає те, чого раніше не було, і Екклезіяст, говорячи про двох, згадує ще й нитку.
І якщо хтось здолає одного, то двоє встоять проти нього, і нитка, звита втроє, не скоро розірветься.
Екклезіяст
Третє пасмо в цій нитці я читаю як сам союз, який тримає двох і який вони скрутили власними руками. Діотима називає поєднання чоловіка і жінки річчю божественною, бо в ньому смертні творять те, що їх переживе.
Бо поєднання чоловіка й жінки є народженням, і це річ божественна.…Народження триває вічно і є безсмертним настільки, наскільки це дано смертному.
Платон, Бенкет
Союз, отже, живе довше і важить більше за кожного з двох, і дбати про нього треба так само, як про кожного з них. Еріх Фромм, психоаналітик двадцятого століття, визначав любов саме як таку турботу.
Любов є діяльною турботою про життя і зростання того, що ми любимо.
Еріх Фромм, Мистецтво любові
За нашого розуміння зростати мають і кожен із партнерів, і їхній спільний твір. Але хіба це не торгова любов, любов заради користі?
Аристотель, який першим ретельно розрізнив види дружби, справді описує таку любов без жодної поблажливості.
Ті, хто любить одне одного заради користі, люблять тією мірою, якою від одного іншому дістається якесь добро. Самих себе одне в одному вони при цьому не люблять.
Аристотель, Нікомахова етика
Проте й найвищу дружбу він від користі не відділяє.
Досконалою є дружба людей добрих і подібних у чесноті, бо вони однаково хочуть добра одне одному як добрим, а добрі вони самі по собі.…І кожен з них добрий і просто, і для друга, бо добрі люди і просто добрі, і корисні одне одному.
Аристотель, Нікомахова етика
Найкраща любов, отже, користь містить у собі. Різниця в тому, що в дружбі заради користі партнера можна замінити будь-ким, хто дасть те саме, тоді як у союзі, що будує спільні цінності, корисною є саме воля цієї людини, і замінити її нема ким. Як тоді бути з Павловим не шукає свого?
В Огієнка це місце звучить як не шукає тільки свого, хоча в грецькому тексті слова тільки немає, і в інших перекладах, наприклад в УТТ, стоїть не шукає свого власного, тож Огієнко тут уже тлумачить. Суперечності немає і без його тлумачення, бо той самий Павло пише, що хто любить дружину, любить самого себе. Я читаю це своє як своє окремо від спільного, як вигоду, здобуту коштом союзу, і саме проти такої вигоди спрямоване наше визначення.
Найсильніше заперечення звучить словами Христа з Його прощальної промови.
Більшої за цю любові не має ніхто, щоб хтось поклав свою душу за своїх друзів.
Євангеліє від Івана
Якщо найвища любов є смертю за іншого, хіба жертва не є її вершиною? Проте за два вірші перед тим, у тій самій промові, Христос пояснює, навіщо все сказане.
Це Я сказав вам, щоб Моя радість була у вас і щоб ваша радість сповнилася.
Євангеліє від Івана
Жертва тут служить радості, і першою названо Його власну, тож жертва є ціною, яку любов платить за втілення того, що вважає найціннішим. Коли цінність вимагає жертви, любов її приносить, тоді як жертва, якої вимагають як доказу самої по собі, нічого не втілює і, за словами того ж Павла, користі не дає. Чи не виходить тоді, що любов закінчується там, де розходяться цінності?
Звучить холодно, проте пророк Амос ставив це питання ще у восьмому столітті до нашої ери.
Чи підуть двоє разом, якщо вони не домовилися про зустріч?
Амос
Чесна відповідь полягає в тому, що разом іти не вийде, і жодна самопожертва цього не виправить, вона лише відкладе розрив і додасть до нього образи. Зате наше розуміння дає людям ясне завдання, замість того щоб міряти одне одному жертви, вони можуть говорити про те, що кожен вважає цінним, і домовлятися, куди йти разом.
Тому мені здається, що питання любові варто розібрати повністю й досконально і запропонувати людям інше визначення. Любов є волею людини до існування чогось окремішнього, у чому втілено її цінності, а любов двох є їхньою спільною волею створити союз, що втілює цінності обох у матеріальному, духовному і чуттєвому світах. За таким визначенням докір він мене використовує перестає бути вироком і стає питанням, яке можна з'ясувати, чи будує він зі мною те, що ми обоє вважаємо цінним, чи будує тільки своє. Перше любові не суперечить, бо партнери завжди використовують одне одного як співтворців. Друге справді означає, що спільної справи немає, і тоді розмова має йти про цінності, міряти жертви тут марно.
