Інші: “О, ні, ти з цим усим не впораєшся, ти таке не зробиш”.
Травмована особистість, яку в дитинстві буквально привчили, що її люблять тільки, якщо вона продуктивна (читай: розум у перші декілька років життя поставив знак дорівнює між “мене люблять” і “я найкраща”, тобто “у мене буде їжа, якщо я добре зроблю те і те, а не тому, що світ безпечний”): “В сенсі я не зроблю? Так, мій організм може відмовити у процесі, у мене може бути нервовий зрив, панічна атака чи травма м’язів, але щоб я і не зробила?”
І з одного боку, ти частіше досягаєш, ніж ні (про те, що тобі ніколи не досить - інша весела травматична пісня)
З іншого, коли приходиш до лікаря, тобі просто кажуть, що потрібен відпочинок (“з твоїм мозком все добре, він просто втомився”), бо ти просто ігноруєш потреби свого організму і в нього нема іншого виходу, ніж “вирубити” тебе.
Чек-лист: Чи керує мною травма, а не мій вибір?
Ознаки, що продуктивність продиктована не потребами, а страхом або звичкою з дитинства:
Я працюю не тому, що хочу, а тому, що інакше починаю себе знецінювати
Відпочинок викликає в мене тривогу або сором
Я відчуваю, що маю постійно щось доводити — собі чи іншим
Моя цінність у моїх очах залежить від досягнень
Я відчуваю, що “мене не буде”, якщо я не буду корисною
Після досягнення я відчуваю не радість, а виснаження
Я боюся бути “недостатньо” — розумною, сильною, продуктивною
Всі життєві сили йдуть на “бути хорошою”, “встигати”, “не підвести”
Я не можу зупинитися — навіть коли вже не можу
