Блокпост «Долгу» перед «Баром» відвідали дорогі гості. Зулус розмовляв з Прапором. Анубіс зі своїми костоломами сиділи біля багаття.
— Значить, знаєш такого? — питав Зулус.
— Знаю. Був тут з тиждень тому. Привів еколога і двох йолопів, типу його охорону. Наш сквад вивів їх на Дику територію.
— Що скажеш про сталкера?
Прапор здивувався питанню.
— Та що скажу? Толковий мужик. Принаймні справив таке враження. Та й репутація позитивна була. А на чорта він вам?
— Недавно атакували наш сквад, «Волю» і «Чисте небо». Причому якось дивно. По ведучому — один постріл і все. Наш вижив, а от у «Волі» і «Чистого неба» — по мінус одному.
— Ти думаєш, це він? — здивувався Прапор.
— Ні, це не він. Але на нього напали мерки недавно. І їх порішали. Є варіант, що це все пов'язано.
— Ні чорта собі. Спитайте дігерів. Може, щось більше розкажуть. Тільки в бандосів не стріляйте.
— Це чого? — не зрозумів Зулус.
— Вони тепер партнери. Дігери копають, братки охороняють.
— Ого розклад. Ну добре. Підемо ми.
Зулус махнув Анубісу:
— Йдемо.
Коли він підійшов ближче, сказав:
— Йдемо в Депо. По бандосах не стріляти.
— Як скажеш.
Анубіс не здивувався. Його взагалі важко було здивувати. В ангарі їх зустрів Зам.
— Звісно, знаю такого. Допоміг нам. Він посередником між нами і Йогою виступив.
— І що, у вас мир, дружба, жвачка?
— Ну, мир так точно. І партнерство. Причому взаємовигідне.
— До чого Зона дійшла. Залишилося тільки «Моноліт» на чай запросити. Добре, а що за конфлікт з мерками?
— Подробиць не знаю. Ліра притягла його ледь живого. Підстрелили його. Його наш медик на ноги ставив.
— Як він у бойовому плані?
— Стріляє добре. Відбивав накат братів. Холоднокровний, розсудливий. Добре володіє ножем.
— Де він зараз?
— Пішов у бік «Агропрому». Разом з Лірою.
— Коли?
— Вранці. Години чотири тому. Може, трохи більше.
До Біса йти сенсу не було. Картинка склалася більш-менш. Зулус дивився, як Анубіс дивиться на братків. Підійшов, тихо сказав:
— Навіть не думай.
— Та хоч би парочку.
— Йдемо на «Агропром». Він там.
Анубіс покликав своїх. Двоє мордоворотів слухняно пішли за ним. Воронін не дарма відправив саме їх. Анубіс і його коновали найкраще підходили для найбруднішої роботи. А щоб не наробили дурниць, пішов Зулус. Він був одним з трьох, кого слухав Анубіс. При всьому своєму дурному характері, це був добре підготовлений боєць у всіх сферах: рукопашник, непогано стріляв, знався на підривній справі. Сквад взяв напрямок на «Агропром».
Сквад «Волі» до Йоги вів Граніт. За домовленостями між Лукашем і Вороніним вони пройшли шлях без проблем. Бандоси з повагою дивилися на сквад, «запакований» у бронекостюми та екзоскелети. Граніт зайшов до Йоги.
— Слухаю тебе, братело, — сказав Йога.
— Недавно було скоєно напади на три сквади. Наш, «Долгу» і «Чистого неба». Щось знаєш про це? — Граніт навис над Йогою.
На Йогу це не справило враження. Він спокійно відповів:
— Не знаю. Знаю, що якась падла двох моїх пацанів положила. Не в курсі?
Граніт розгубився. Він не знав нічого про Йогу і вирішив зайти з позиції сили. Безумовно, «Воля» була сильнішою від банди Йоги, але пахан боягузом не був і позиції здавати не збирався.
— Та-а-ак, цікаво. Ви оглянули трупи? З чого шмаляли?
— Ні, ну в натурі. Я що, криміналіст?
— Лікар є? Він оглядав?
— Оглядав.
— Поклич його. Якщо все так, як я думаю, то це багато може пояснити.
Йога гримнув на всю горлянку:
— Лом! Лепілу сюди. Вже!
За три хвилини зайшов медик бандитів.
— Що у тебе?
Йога повернувся до нього:
— Зараз кореш задасть кілька питань по загиблих пацанах. Кажи, як є.
— Та без базару.
Граніт присів на стілець, який жалібно заскрипів під його масою.
— З чого вбили?
— Одного — фіг знає. З другого жмура калашну маслину витяг.
— Звичайну чи бронебійну?
— Та хер зна. Я не шарю.
— Постріли були смертельні?
— Так, без шансів, в натурі.
— Ясно. В мене все.
Медик вийшов. Граніт звернувся до Йоги:
— Де їх знайшли?
Йога подумав:
— Біля фабрики.
— Точніше. Це важливо.
— Треба Лома спитати.
Йога покликав Лома. Коли той зайшов, Граніт одразу запитав:
— Де знайшли братків?
Лом наморщив лоб. Потім повільно відповів:
— Першого — біля останнього ангару. Другого — наступного дня приблизно в тому ж місці.
Граніт підвівся.
— Виходимо на фабрику. Я і мої люди обдивимось все. Ви на територію не заходите.
За 15 хвилин сквад «Волі» підійшов до фабрики. Граніт звично розставив людей, і вони впевнено зайшли всередину. Дослідили цехи. Порожньо. Граніт зайшов за «електру». Скритка Стрільця. Прочитав записку. Вийшов. Двері в Х-18 замкнуті. Дослідили подвір'я. В паркані біля труби колектора вибита плита. В крайньому гаражі в ямі — вичовгані сходи. Цікаво. Ніби хтось ходить. Більше нічого. Граніт зі сквадом вийшли. Він докладно записав у блокнот все, на що звернув увагу. Звернувся до Лома:
— Ми йдемо до своїх. Йога хай на фабрику не лізе. Ми проаналізуємо і знайдемо винних. Все, — повернувся до своїх, — в дорогу.
Сквад пішов. Лом переказав все пахану. Йога мав тільки чекати...
Знайомо скрипнув замок. До них зайшов прапорщик і два солдати.
— Виходимо.
Арт з Лірою вийшли з кімнати. Їх відвели на третій поверх, в якийсь кабінет. Біля вікна стояв міцний низькорослий вояка без кітеля, в самій футболці. Короткі рукави відкривали сильні м'язисті руки з кількома шрамами. На плечі — шеврон бригади ДШВ. «Музиченко», — зрозумів Артур. Полковник не «паркетний», бойовий. Це плюс. Легше буде розмовляти. Арт ще зі служби ненавидів штабних щурів, які і пороху не нюхали.
Полкан повільно повернувся до них.
— Присядьте, — сказав він голосом, що не терпів заперечень.
Арт і Ліра сіли на стільці. Він — навпроти.
— Так чим я можу вам допомогти?
Арт і Ліра перезирнулися. Вони не чекали такого. Зваживши всі «за» і «проти», Ліра сказала:
— Нам потрібно на Склади. До «Волі». У вас є вертушка. Якщо треба, заплатимо.
— Дівчинко, штурмовий гелікоптер — це не таксі. Давайте розберемо вашу проблему. У вас є протоптані стежки. Чому не підете?
— Відстежать КПК. Ми не можемо ризикувати.
— За вами полюють?
— Скоріш за все, так.
Полковник замислився на хвилину. Потім спитав:
— Значить, ти не впевнена? І що вам потрібно на Складах? Врахуйте, ваша щирість вплине на те, допоможу я вам чи ні.
Артур уважно подивився на полковника. Він не випромінював загрози. Не грав у «доброго поліцейського», а саме не випромінював загрози. Потім видихнув і випалив:
— Нам потрібен хакер. Щоб відстежити, звідки вислано повідомлення.
— І тільки? — полковник здивувався. Потім дістав рацію: — Мареничу! Бери свого генія з «пілікалкою» і до мене.
За дві хвилини зайшов здоровенний майор і якийсь студент з ноутбуком.
— Ось він допоможе, — сказав полковник. — Розкажіть проблему.
Артур пояснив хакеру, що йому треба. Хакер дістав із сумки жмут кабелів, спритно підключив КПК Артура до ноутбука і почав стукати по клавіатурі. Минуло хвилин десять. Програміст підняв голову до майора:
— Мені потрібна кава і протеїновий батончик.
Майор пробурмотів щось у рацію. За дві хвилини принесли термокухоль з кавою і два протеїнові батончики. Айтішник застукав по клавіатурі з новою силою. Полковник щось писав. Раптом ожила його рація:
— Полковнику, вийдіть. Терміново.
Музиченко вийшов. Минуло з пів години. В кабінеті було чутно тільки звуки клавіатури і чортихання хакера. Ще за годину спец ляснув долонями по столу і вигукнув:
— Є!
Всі повернули до нього голови.
— Що там? — полковник теж хотів знати.
— Цікаво все. Навіть дуже. Перші два повідомлення прийшли з «великої землі». Ну, з-за Периметра. Це був... — хакер назвав відомого бізнесмена і благодійника.
Повернувся полковник з якимось чоловіком у дивному бронекостюмі. Хакер замовк. Музиченко дав знак продовжувати. Програміст кивнув.
— Але, — продовжив він, — в останньому відеофайлі залитий вірус. Написаний дуже професійно. Завдяки йому сигнал був перехоплений і перенаправлений. Бізнесмен отримав повідомлення про вашу смерть, — хакер глянув на Артура. Потім продовжив: — Але ідентифікатор адреси бізнесмена залишився тут. І він знаходиться ось тут.
Хакер повернув ноут. На екрані стояла геолокація — фабрика в Темній долині.
— Щоб я здох... Йога? — Артур не повірив своїм очам.
— Ні, це не Йога. Ідентифікатор лідера бандитів тут, — айтішник показав на недобудований комплекс.
Артур почав здогадуватись.
— Твою ж тричі в... Це ж...
— Х-18, — закінчив незнайомець.
Музиченко перевів на нього погляд.
— Ви знаєте про неї, товаришу полковнику?
— Давай на «ти» і без звань. Знаю. — він повернувся до Артура. — Що ти збираєшся робити?
— Треба в лабу. Тільки як? Двері замкнуті, ключ-карти нема. Йти в «Бар», там інформатор. Може, він знає, в кого карта?
— Ти думаєш, це розумно? Ти не знаєш, що там чекає.
— Не знаю. Але відповіді там.
Незнайомець дістав жовту ключ-карту. Х-18.
— Звідки?
— Тобі не все одно?
Ну триндець... Артур повернувся до хакера:
— Повідомлення про рослину прийшло звідти?
— Так, про рослину і про списання боргу.
Арт офігів. Значить, його хотіли позбутися. Його врятувала жадібність мерків і Ліра. Але залишалася проблема з Душманом і Синдикатом.
Артур звернувся до полковника:
— У вас є зв'язок за Периметр?
— Є. Що треба?
— Зв'язатися з батьком і з бізнесменом.
— Мареничу! Принеси супутниковий телефон.
Майор миттєво виконав наказ.
— Відійди в куток. Дзвони. Номер бізнесмена зараз хакер знайде.
Артур тремтячими пальцями набрав номер батька. Він відповів не одразу.
— Алло. — Арт впізнав його голос. Трохи постарілий, але його. На очі навернулись сльози, але сталкер взяв себе в руки. — Здрастуй, батя...
— Артур... Ти живий... Мені передали...
— Живий, батя. Як ти там? Все нормально?
— Нормально. Після операції оклигав. На роботу хочу.
— А мужик, що операцію оплачував, не з'являвся?
— Так він же мені й передав, що ти... Ну, того. І сказав, що ти йому за операцію віддав усе. Що за херня, сину?
Артур впізнав владний голос батька.
— Все добре, батя. Я ще наберу при можливості. Тому мужику нічого не кажи. Так треба, батя. Бережи себе.
Сталкер поклав слухавку. Артур взагалі перестав щось розуміти.
— «Піаніст», ти знайшов номер бізнесмена?
Хакер заіржав, як кінь.
— Так мене ще ніхто не називав. Знайшов. Тримай.
Він дав йому листок з номером. Арт підійшов до всіх. Сказав:
— Він списав борг. Дзвонити чи ні?
Незнайомець одразу відповів:
— Думаю, не варто. Коли все закінчиться, перекажеш йому всю суму. Вона в тебе буде.
— Якщо не здохну тут.
— І таке може бути.
Артур звернувся до Музиченка:
— Ви нам допомогли не просто так, правда? Що ви хочете натомість?
Полкан уважно подивився на Артура. Потім сказав:
— В Х-16, на Янтарі, біля головного пульта є кімната. Двері до неї заварені. В кімнаті сейф. В ньому документи. Вони повинні бути в мене. Мої люди вміють воювати, але в Зоні не виживуть. Ти — виживеш. І принесеш. По часу не обмежую. Туди ніхто не полізе. Тільки псих. І ти.
Артур кивнув. Вибору не було.
— Ліро, підеш зі мною в Темну долину?
— Звісно.
Втрутився незнайомець:
— Я теж піду з вами. Ще один ствол не завадить.
— Ти вмієш виживати в Зоні? Я не хочу з тобою няньчитись.
— Розберемося, — усміхнувся незнайомець.
Артуру і Лірі повернули зброю, поповнили боєкомплект, медицину. Вони троє стояли перед воротами НДІ і дивились вперед... На них чекало дуже важке випробування...
