В кабінеті Вороніна було світло й тепло. Обстановка викликала сильний контраст із вогкістю назовні. Лив дощ, було холодно. Бійці «Долгу» несли службу, закутані в старі плащ-намети і ОЗК. В кабінеті Воронін і Петренко приймали Макса. Командир «Волі» приніс не дуже хороші новини. Присутність «Моноліту» в Мертвому місті насторожувала. Воронін запитав Макса:
— Що ви думаєте робити?
— Нічого. Атакувати їх ми не можемо, бо нас атакують з Радару.
— А від нас чого ви хочете?
Макс похитав головою:
— Нічого. Просто інформуємо. І рекомендація — зверніть увагу на Дику територію. Мерків там нема — ласий шматок. Щоб вони там не з'явились.
Воронін вже про це думав. Але зайняти опорник мерків на Дикій території не міг — не вистачало людей. Після бійні в Мертвому місті у нього був відчутний кадровий голод. Нових людей взяти було ніде... Ситуація не мала вирішення. Переказавши інформацію, Макс зі своїм сквадом вирушив на базу.
Воронін глянув на Петренка:
— Що думаєш?
Полковник задумливо промовив:
— Опорник треба займати. Два сквади треба туди засилати як мінімум. І командира толкового.
— Кого? Прапора зі Смітника знімати?
— Анубіс?
Воронін протестуюче махнув рукою.
— Ні. Він — кулак, але аж ніяк не командир. Пиши до Шульги. Максимум завтра тут має бути Присяжнюк зі своїм сквадом. З Янова можна один сквад забрати. Другий сквад дамо ми.
— Я б Присяжнюка звідти не забирав. Все-таки це головна ударна сила там. І замінити його важко. Краще Зінченка. Мужик толковий, пиши наказ на майора — і він як миленький побіжить.
Воронін погодився. Петренко підказав дієвий варіант без критичного послаблення присутності на Янові. Полковник написав повідомлення. Відповідь прийшла швидко. Підполковник Шульга підтвердив прийом і виконання наказу. Капітан Зінченко зі своїм сквадом вирушив до Бару...
Макс готувався до нічного виходу. Він зумів переконати Лукаша, що йому особисто треба глянути на опорник «Моноліту». Сквад Ніндзі чекав внизу. Бійці були готові, але трохи напружені. Всі знали Макса, але з ним ніхто не ходив у рейди. Тому присутність п'ятого, поведінки якого ти не знаєш, трохи збивала з пантелику. З іншого боку, заспокоювало те, що це був Макс — досвідчений командир.
П'ятеро бійців вирушили в дорогу. До стежки в Мертве місто дійшли швидко. Дорогою Ніндзя інструктував Макса:
— Командир тут я, тому слухай і виконуй. Вогнепал не використовуємо. Тільки в крайньому випадку. Не шуми. Твоя роль — подивитися на опорник. Решта — ми самі. Що б тобі не здавалося — ми самі.
Макс не сперечався. Він не знав достеменно методів роботи Ніндзі, але те, що його сквад у повному складі ходить по Зоні стільки років, про щось таки свідчило. Мертве місто зустріло їх гробовою тишею. Ані звуку. Ніндзя нахмурився. Щось не так. За сто метрів вглиб він зрозумів, що не так.
— Псі-блокаду, — ледь чутно прошепотів він.
Всі одразу закинули в себе таблетки. Питань ніхто не ставив. Відчувався дискомфорт. Але це не був псіонік. Щось інше. Бійці прибрали двох зомбованих. Тихо, як і завжди. На горищі цього разу заліг Макс. Він тільки впевнився в компетентності Ніндзі. Але те, що він побачив потім, викликало нерозуміння. Це було за гранню розуміння. Макс безшумно спустився. Ніндзя скомандував відхід. Група покинула місто, по дорозі усунувши ще трьох зомбованих...
Надрано Макс сидів у кабінеті Лукаша. Лідер клану, якого розбудили за наказом Макса, позіхав і тер обличчя.
— Що ти там видивився?
Ні слова про те, що розбудив. Лукаш знав, що Макс по дріб'язках будити не буде.
— Трохи ситуація змінилася. Людей стало більше. Територія очищена від сторонніх предметів і прострілюється. На даху — антена. Довкола опорника — кількадесят зомбованих, але всередину не заходять. Просто кружляють довкола будівлі. Охорона — як і казав Ніндзя. Але...
Лукаш нетерпляче ляснув по столу:
— Не томи. В чому головна проблема?
— Дівчина, командире... Це Ліра!
— Ти впевнений?!
— На жаль, так.
— Та йоб же ж твою тричі. Цього тільки бракувало. Як вона туди потрапила?
Макс сидів, похиливши голову.
— Якби я знав. Я собі це питання ставив тисячу разів, коли йшли назад. Що тепер робити? Вона ворог?
Лукаш підпер голову руками. Думки не йшли.
— Я не знаю... Тепер треба шукати Арта і дізнаватися, як так сталося. І ще... — Лукаш запнувся, — мабуть, варто повідомити Видру.
— Щоб він на станцію поліз Харона звідти діставати? Він почне таке, що нам всім боком вийде.
— Може, ти й правий. Тоді Ніндзю відправимо шукати Арта. У нього можна дізнатися, що сталося з дівчиною і як вона туди потрапила. До речі, — Лукаш клацнув пальцями, — хто з наших бачив Ліру при пам'яті останнім? І де?
Макс зморщив лоба, пригадуючи.
— Останнім її бачив Граніт...
— Треба допитати його сквад.
— Нема кого допитувати. Всі залишилися в Мертвому місті.
— Твою дивізію. Значить, всі нитки обірвані. Тоді відправляй Ніндзю на Янтар. Може, у Сахарова він дізнається, що там сталося. І не забудь про Інформатора. Двадцять тисяч на купівлю інфи виділимо.
Макс кивнув. Він був згоден з Лукашем. Лідер клану був грамотним командиром і аналітиком. І йому не хотілося вірити, що Ліра — ворог... Макс пояснив завдання Ніндзі. Майстер уважно вислухав і відповів:
— Поспимо й підемо. Як добре буде — до ранку будемо на місці.
— Як знаєш.
Макс чудово знав, що Ніндзя завжди робив проти загальної логіки. Але це і робило його надзвичайно ефективним...
Сквад «Чистого неба» довів Капота і Пазура до маленького острівця.
— Хатина Дока прямо по стежці. Удачі, сталкери.
Сквад повернув назад і швидко зник за очеретами. Сталкери переглянулись і повільно пішли вперед. Дошки прогиналися під кроками. Підтріскував дозиметр. Раптом Капот різко спинився. На острівці, де вже було видно хатину Дока, стояла і гарчала велетенська псевдособака. Капот повільно почав піднімати автомат. Вистрілити не встиг. Владна рука схопила автомат і вирвала з рук. Сильний удар в броню змусив Капота сісти. Пазур дістав пістолет, але владний голос його зупинив:
— Навіть не думай! Жужо — місце!
Псевдособака нахилила голову і слухняно пішла геть. Пазур роздивився хазяїна голосу. Високий міцний мужик із сивою щетиною. Те, як він приборкав собаку, взагалі виходило за рамки розуміння. Але пригадалися слова Вовка: «Він сам помічений»... Доктор пронизливим поглядом подивився на Капота, що
підвівся з мокрої землі, та голосом, не терплячим заперечень, промовив:
— Зброю за спину. І за мною...
