Марта чистила картоплю і рахувала час.
Якщо поставити картоплю зараз, а рибу дістати з льоху через півгодини, щоб нагрілась, то обід буде готовий до першої. Потім — прибрати, помити, і братися за вечерю. Якщо все швидко — вечір вільний. Вийти, пройтися до гавані, подихати. Давно не виходила.
На вечерю — запекти решту риби з цибулею. Або ні, вчора вже була риба. Вчора за вечерею він говорив про піст — що тіло потребує стримання, бо тільки через стримання дух наближається до Бога. Марта подавала рибу і дивилася на його руки, які різали хліб, і думала: от тобі й стримання. Пані сиділа навпроти, кивала, і її блакитні очі — ясні, прозорі, як у дитини, яка вірить усьому, що кажуть дорослі — дивилися на чоловіка з тим виразом, який Марта бачила щовечора: увага, згода, правильність. Як він казав, що тіло гріховне — вона кивала. Як казав, що шлюб — це служіння, не насолода — кивала. І обоє вірили. Або робили вигляд так довго, що вже не розрізняли.
Марта зрізала шкірку — тонко, одним рухом — і подумала: може, все-таки цибуля з яйцем. Простіше.
О десятій задзвонили дзвони — на службу. Вони пішли, як завжди. Марта залишилась. Вона не ходила до церкви. Давно вже не ходила.
Чистила картоплю і думала: цікаво, хто з них сьогодні? Давно не було — тижні три. Може, ніхто. Може, він. Може, вона. Могли б, звісно, самі, без Марти, з Біблією вдвох розбираються, а з ліжком не можуть. Так довго вивчали ту Біблію за вечерею, що вже бояться доторкнутися один до одного. Святоші.
Двері відчинилися раніше, ніж вона чекала. Пастор.
По тому, як переступив поріг — не знімаючи пальта, не витираючи черевиків, навіть не зачинивши двері до кінця — Марта зрозуміла. Сьогодні він — Його превелебність, Пастор.
Велика долоня одразу лягла їй на стегно. Тіло відгукнулось — давно чекало.
Він розвернув її до стіни. Марта оперлась долонями на тепле дерево панелі, і поки він розстібав штани і піднімав їй спідницю — довгу, важку, це дало їй час, — встигла облизнути пальці і провести між ніг, швидко, не від збудження, а як змащують петлі перед тим, як хтось увійде.
Він не цілував. Ніколи. Стояв за нею, рот біля її вуха, мовчки. Тільки дихання — гаряче, рване. Від нього пахло мокрою вовною і старими книжками.
Увійшов одним рухом, як заходять у воду, щоб не передумати. Марта стиснула зуби — туго, тіло ще не готове і вже не має часу. Він рухався коротко, глибоко, стиснувши щелепи, як людина, що боїться прокинутись. Тримав її стегна — міцно, долоні великі, сухі.
Перший раз — давно, вона вже не пам’ятала точно коли — він тремтів. Руки невпевнені, подих рваний не від збудження, а від сорому. Зараз не тремтів. Зараз — швидко, точно, мовчки.
І тіло нарешті почало відповідати — пізно, повільно, і Марта відчула, як стає мокріше, і легше, і тіло починає хотіти, і саме тоді, коли щось почало підніматися внизу живота —
Він закінчив. Мовчки. Пальці впилися в стегна, притиснувся до її спини і завмер. Марта відчула, як пульсує всередині, як його дихання на її шиї.
Те, що піднімалося — обірвалось на півшляху.
Він відступив. Подивився на неї — і в очах те саме здивоване каяття, ніби щоразу не вірить, що знову сталося. Опустив очі. Застебнувся.
Вона чула, як скрипнули сходи під його кроками — важко, повільно, ніби ніс на собі щось, чого не можна скласти. Молитися пішов. Знову. Щоразу після — молиться. Може, щиро. А може, просто не знає, що ще робити з собою.
Марта поправила спідницю. Між ніг — його сім’я та тліюче бажання. На плиті шкварчала олія. Кинулася знімати, обпекла палець, сунула під воду. У вікні — парафіяни, жінки в капелюхах, повертались зі служби.
Продовжила різати картоплю. Олія на пательні, цибулю першою, картоплю потім. Руки знали, що робити, навіть коли голова була не тут.
Стук дверей. Марта витерла руки і пішла відчиняти. На півдорозі відчула — його сім’я стікає по стегну. Панчоха намокла. Забула помитися — поки знімала олію, поки різала, поки думала про вечерю.
Пані стояла на порозі. Капелюх, пальто, опущені плечі. Подивилася на Марту — і Марта зрозуміла: і ця сьогодні.
Ніколи раніше не приходили обоє до неї в один день. А тут на тобі.
Прийняла пальто. Повісила на гачок. Пані пішла нагору — зупинилась на мить біля дверей кабінету, звідки не долинало звуку, — і далі. Двері спальні зачинились.
Через хвилину:
— Марто!
Спальня сіра. Ліжко застелене, два покривала, смуга між ними. Пані стояла спиною, рука до шиї, гачок не піддавався.
Марта розстебнула — один, другий, третій. Тканина ослабла. Під сукнею — сорочка, лопатки, тепла спина. Тепло крізь тканину — інше. Рівне, глибоке.
Сукня — на стілець. Пані видихнула, пальці на комоді побіліли.
— Шпильки.
Одна за одною. Волосся важчало, темніло. Мурашки на шиї.
Остання. Волосся на плечі — лаванда і під нею тепле, тілесне. Пальці на потилиці. Пані нахилила голову нижче, ніж потрібно.
Гребінець. Повільно. З кожним рухом дихала глибше, і щось розм’якшувалося — те, що тримало її зібраною. Тією, що кивала вчора за вечерею.
— Нижче.
По плечах, крізь тканину. Не розчісування — і обидві знали. В дзеркалі — заплющені очі, зморшка.
Відклала гребінець.
Марта поклала долоні їй на плечі. Пані подалася назад — ледь, спиною до Мартиних грудей. Руки ковзнули по рукавах сорочки, по передпліччях, і пані перехопила одну — взяла Мартину долоню і притиснула до своїх грудей. М’яке, тепле крізь сорочку, сосок під долонею, серцебиття. Мартине тіло відгукнулось — те саме незакінчене, те саме тліюче внизу живота ожило і стиснулось.
Марта притиснулася губами до її потилиці — пані видихнула, нахилила голову. Руки ковзнули нижче, по животу, і пані перехопила знову — повела Мартину долоню ще нижче, через полотно, туди, де тепло і вологість, і притиснула. Марта відчула крізь тканину — гаряче, набрякле, живе.
Пані розставила ноги ширше. Марта подумала: такої близькості у святого сімейства давно вже не було. Він — ще на мені, його сім’я ще стікає по моєму стегну, а зараз — через мої пальці — він майже на тобі. І ти навіть не знаєш. Або знаєш, боїшся — і мовчиш.
Рука служниці ковзнула під сорочку. Пальці знайшли мокре, гаряче — провела, і пані стиснула її зап’ястя і видихнула, різко, як від опіку. Марта ковзнула нижче — двома пальцями, повільно, всередину — і відчувала, як тіло стискається навколо її пальців, і притискалася ззаду до її сідниць, і цього було замало для її тіла, але більше, ніж нічого.
У дзеркалі — обидві. Темне волосся пані на Мартиному плечі, Мартина рука під білою сорочкою, зморшка між бровами пані — від іншого зусилля.
Тіло пані відповідало сильніше з кожним рухом. Стиснула зуби, звук — тонкий, з-поміж стиснутих губ. Комод рипів від її стегна. Стискалося навколо пальців, ритмічно, все тісніше. Марта стискала власні стегна.
Скінчила — завмерла, стиснула Мартину руку між стегнами і тримала. Потім відпустила. Відкинулася потилицею в Мартине плече — важко, як людина, що перестала триматися. Тремтіла кілька секунд. Випрямилась.
Повернулася. Мокрі очі. Подивилася на Мартину руку — мокру, блискучу — і відвела погляд.
Сіла до дзеркала. Руки на коліна.
— Зачеши мене.
Шпильки — одна за одною.
— Дякую, Марто.
Марта вийшла.
Коридор. Тиша нагорі — пастор на колінах. Тиша внизу — благовірна перед дзеркалом. Між ними — Марта, з мокрою рукою. Вони вдають — і вона вдає. Нічого нового.
На кухні подумала: та й навіщо мити. Витерла об фартух. Поставила картоплю на плиту, зняла нарешті масло. Взяла ніж і продовжила різати цибулю для вечері, і сподівалася на спокійний вечір, який вона присвятить собі.
З немитими руками, збуджена і відверта з Вами Соломія Зваба
