Сашко закопилив губу і голосно пирхнув, при цьому, скоса, кинув погляд на двері, де сидів у приставці тато і тихіше сказав.
Та я знаю, що ти мертвяків боїшся. Так що не чеши мені тут про ладан. А мені от пофіг на них, тільки от тхнуло від діда, хоч від нього і живого тхнуло. Треба буде бабі сказати, щоб викинула чи спалила всі його речі. Бо мені здається і досі і зараз тхне, ніби він тут сидить. Відкрий вікно, хай свіже повітря зайде.
Вітько встав, відкрив вікно. Лице Вітькове опинилося просто перед ним. Він очікував, що онук скрикне від ляку, сахнется від вікна. І через секунду згадав, що він вже лиш тінь, душа. А душу не видно. Мимоволі він відплив, вражений , від вікна і спустився в двір. Вітя висунувся у вікно, і побачив стару бабку, що сиділа схлипуючи у дворі. Він хвильку лиш дивився вниз і одразу зник. Вікно лишилось відчинене і комарі роєм кинулись на світло. Сашко вдяг навушники і з цікавістю дивився в телефон, час від часу сам до себе посміхаючись.
Вітько в цю саму хвилину вийшов на двір і мовчки сів поряд його старої матері на лавиці. Запитливо подивився на неї, помовчав, ніби зважуючи, чим би заспокоїти і нарешті сказав.
Бааб , можеш зробити какао?
Вона з якимось подивом глянула на нього. Не очікувала такого звичного, буденного запитання від хлопця. І одразу це питання спрацювало як вимикач. Жаль за померлим сином трохи заглушився і ввімкнувся режим піклування про правнука. Вони обоє піднялися і попрямували до хати, робити какао.
Він залишився в темному дворі сам. Одинокий. Почуття люті і безсилля, прив'язаність до онуків і байдужість до матері наповнювали його як вода. Йому здавалось, що в нього досі не тіло. Тільки замість органів, рідина з усіх вселенських почуттів. Вона хлюпала у ньому, то підіймалася, то опускалась, як хвилі в океан. І разом з цією рідиною, думки одна за одною накочували на нього і відкочувались назад розбиваючись об його лоб зсередини. Таке було в нього відчуття. І одна думка раптом ясніше інших виринула і не розсипалась як хвиля. Онук, улюблений, сказав, що від нього тхнуло ще при житті. Як посмів він таке сказати? От би зараз підзатильника дав тому волохатому підлітку, так би і намикав того чуба нестриженого. Ходить як дівка, розпустив свої косми.
Так, думаючи свої думи, він сів на те місце де сиділа мати. Він не відчував більше своїх рухів, не відчував що торкається дерева чи листя. Душа поводила себе як тіло, в якому жила 50 років. Не знав, що робити йому, купався в своїх думках. Сидів і очікував. Щось же має відбутись. Побачив як Сашко ,геть вже покусаний комарами і змерзлий, нарешті закрив вікно. Почув як син, виключивши приставку, наспівував якусь музичку з рекламного ролика і робив собі і Сашкові бутерброд, і вони вкладались спати. І ще почув як син подзвонив з другого поверху на перший його жінці, свої матері і спитав:
Ну що ти? Як ти? Треба тобі щось, бо ми спати йдемо. Вітька у баби вирішив спати .
І почув глухий голос із ознаками сп'яніння у відповідь.
Нічо не треба, спіть. Не треба було дозволяти до баби йти. Я покурю, і теж спати ляжу.
І поступово в дворі настала повна тиша. І темрява. Небо було без хмар, і місяця теж не було. І надзвичайно багато зірок було на ньому. Вперше він бачив таку кількість. Він був ладен повірити, що це нові зорі. Він впізнавав сузір'я, які бачив мільйони разів за життя і з подивом рахував кількість зірок у ньому .
Зайнятий цим заняттям, він помітив що, бачені ним раніше світлові стовпчики наблизились до нього з усіх боків. Вони стали чіткіші( чи може зір у нього все таки покращав), а деякі з них нагадують силуети людей.
