А мені вже нічого й не треба,
Вже й не прошу любити себе.
Я закутий у сталеві ребра,
Де навіки я втратив тебе.
Що години тут ходить невпинно,
Безпощадний і злий вартовий.
А до тебе я хочу дитинно,
Тільки час катує лихий.
В кам'яних замурованих стінах,
Досі чути страхи голосні
І на цих омертвілих картинах,
Видно крики, а не пісні.
І рятує лиш спогад про тебе,
Про тонкі твої риси лиця.
Тут з тісного квадратика неба,
Елегантно жевріють сонця.
В темряві не видно кінця,
Як за мурами не видно і днини.
Обійму своє миле життя,
Як знедолену мама дитину.
І я криком ридаю про себе,
Як за сином рида командир,
Я вмираю від думки про тебе,
Як за втечу вмира дизертир.
15.11.2025
