Тільки на неї він дивиться, потайки ковзає поглядом.
Дивиться, як вона дихає, курить, бореться з холодом.
Скоро це місце закриється, злива і ніч проковтнуть її.
Взяти б собі сумну усмішку і розгадати ці сутінки.
Скільки разів корилася, плакала і кохала?
Ця ось її запальничка – в кого вона її вкрала?
Він розбирає на лінії, бліки, молекули, атоми.
Тягнеться спрагло до загадок, схованих стінами, гратами.
Скільки пливло капітанів, як на маяк на вроду?
Скільки розбилося суден в її небезпечних водах?
Чому вона тут знаходиться? Навіщо? З якої причини?
Чи тепле іще її серце – під сукнею, за очима?
Чи не його ховає за цими байдужими фразами?
Чи не його захищає хижими довгими пазурами?
Чи не його карала, нищила й гамувала,
Коли набивала малюнки і голки під шкіру пускала?
Він дивиться на її келих й занадто червоні губи.
Її сигарету останню і пачку, порожню, мов згуба.
І вірить – цей дим останній і її волоссі вологім.
Бо ніч уб’є її нині – у темряві за порогом.
Вона не стане старішати, не буде втрачати вроду.
Вона відійде у темряву, у вітер і зливи воду.
Розчиниться в цьому димові, допоки ще тепле серце.
Зіллється із чорною річкою маленьким сумним джерельцем.
І дивиться він у відчаї, і хоче її зупинити,
І бачить, як мало лишилося у келиху маргарити,
І бачить – вона підводиться, й останніми платить грошима…
«І довго ти, - каже, - їстимеш своїми сумними очима?»…
І злива вривається в двері, хапає його за плечі,
І тягне його у прірву, до мороку і порожнечі.
І хоче він їй закричати: «Біжи і не озирайся!»…
…За мить лише тихо каже: «Послухай… Не йди. Лишайся».
