Запам’ятай: ніколи не мирись із тим, що тебе знецінює. Не звикай до холодної вечері, сирих стін і роботи, яка вичавлює душу. Не прилаштовуйся до оточення, поруч з яким хочеться зникнути.
Не допускай байдужості до себе. Це не норма. Не шукай виправдань для тих, хто завдає болю. Не знаходь пояснень для тих, хто нехтує твоїми межами.
Черствість, користь, обман, грубість, зрада - це не “життя таке”. Це не має права стати твоїм щоденням. Це не повинно вкорінюватися у твоїй реальності.
Якщо одного разу погодишся проковтнути приниження - це вже зрада. Передусім - зрада себе. І найболючіша втрата - це втрата поваги до власного “я”.
Не дозволяй нікому перетворювати тебе на килим, по якому зручно ходити. І ще гірше - пробачати це, мовляв, “усі так живуть”. Життя - це не історія про нескінченне терпіння й приниження.
Люди змінюються. Ті, хто вчора здавався найріднішим, завтра можуть стати чужими. Найближчий друг здатен обернутись на ворога. А любов усієї юності - пройти повз, не глянувши.
Якщо почнеш пристосовуватись до кожного - втратиш себе. А час летить, немов швидкісний потяг. І згодом усвідомлюєш: єдина людина, яка буде з тобою завжди - це ти.
Тож привчайся до світлого.
Привчай себе до доброзичливості.
До поваги.
До тепла, щирості, до людей, у яких чисті наміри.
До вірності, чесності, глибини почуттів.
Навчайся бути бережним до себе. Щоб ніхто більше не смів заходити у твій внутрішній світ із брудом на душі.
Бо твій справжній дім - це ти сам. А він гідний найкращого.
