Глава 1. В пошуках опор.
В першій частині ми розібрали, що поразка Німеччини у Другій світовій війні стала не лише фізичною катастрофою, але й глибоким моральним ударом для суспільства.
Тут варто все ж нагадати, що будь-яка війна з будь-яким результатом після війни обертається для суспільства глибокою психологічною травмою, невідворотними соціальними й економічними наслідками з відповідними політичними. В США після 1945 теж спостерігалася купа схожих на Німеччину проблем, хіба що без травми поразки — але і масове безробіття демобілізованих, і відкат військової економіки, і глибока фінансова криза, і страх перед новою війною, і “антикомуністична параноя”, і сплеск популярності езотеричних рухів і сект — все це і там було. Що вже казати про Францію, Британію, інші постраждалі країни Європи. Так, суспільствам-переможцям теж було дуже непросто.
Німеччина, звісно, була найбільшою постраждалою від війни, яку почала. Нація, яка десятиліттями будувала свою ідентичність на мілітаризмі, расовій ієрархії та ідеї «вищості», опинилася перед необхідністю повного перегляду своїх основ. Країна перебувала у стані глибокої кризи ідентичності.
У першій частині ми вже згадували, що це все супроводжувалося і появою сект, і популярністю божевільних віщунів і пророків, і появою радикальних політичних гуртків. Але втома від радикалізму все ж дала суспільству можливість намацати нові (а якщо бути точним — старі) соціальні опори. Тут ще й союзники допомогли, звісно, які придушували радикальні праві та радикальні ліві рухи. Проте головна заслуга все ж на самих німцях.
Опорами для нової Німеччини (щоправда, поки лише Західної) стали християнство, консюмеризм і соціал-демократія. Доволі дивне поєднання, але розберімо детальніше.
Християнство лишалося важливою частиною життя німецького суспільства навіть під час нацизму з його схильністю до містицизму, язичницьких практик і культів, які з класичним християнством не поєднуються ніяк. Хоча значна частина кліру перебувала у прямому або прихованому конфлікті з режимом, нацистська влада загравала з усіма можливими конфесіями, переважно апелюючи до антисемітських і націоналістичних настроїв. Але в цілому християнські церкви як інституції вийшли з Другої Світової війни в цілому репутаційно неушкодженими, отримали підтримку від окупаційних адміністрацій (особливо — американської) і були зручною політичною точкою опори для поміркованих консерваторів. І це визначило популярність християнських демократів на чолі з Конрадом Аденауером.
Про історію християнської демократії як політичної доктрини ми поговоримо якось іншим разом. Та післявоєнна німецька християнська демократія поєднувала в собі три елементи:
Підхід до сімʼї як головної опори для людини та суспільства (так, саме це — традиційні сімейні цінності, а не те, про що зараз розповідають), що для глибоко травмованої країни в пошуку сенсів було зрозумілою відповіддю.
Соціальну етику, властиву і для протестантизму, і для католицизму — наголошувалося на важливості доброчесності, працьовитості та служіння громаді як опорі християнського суспільства.
Поєднання консервативного ідеалу з необхідністю глибокого оновлення Німеччини, що зробило християнську демократію привабливою для широкого кола виборців, витіснивши радикалів на узбіччя.
Німецьким соціал-демократам (перші вибори 1949 програли незначно, але потім до влади прийшли лише 1966 року у складі “широкої коаліції”) вдалося в цілому витіснити на периферію політики західнонімецьких комуністів, лишаючись сильною опозицією, яка значною мірою корегувала політику ХДС.
Гарантії доступу до якісної освіти, медичної допомоги та соціального захисту для всіх громадян, гарантії трудових прав, участь робітників в управлінні, мінімізація безробіття і соціальна стабільність, які значною мірою визначили ефективність і привабливість Німеччини всю другу половину 20 століття, значною мірою — продукт синтезу ідей і політик християнських демократів і соціал-демократів.
Але все ж важливо згадати не тільки про високі ідеали й ідеологічні концепції. Бо і християнська демократія (як продукт християнської спадщини Німеччини), і соціал-демократія (як природний продукт індустріального і міського способу життя) — це надбудова над тими потребами, які мали прості німці. І важливу роль і в економічному відновленні, і в соціальному лікуванні суспільства зіграв консюмеризм.
Так, обидва ключові політичні рухи просували замість вчорашніх (нацистського) і актуальних у їх таймлайні (комунізм) глобальних проєктів просте людське щастя: робота (просто наявність роботи у 40-х вже була досягненням), родина, а далі — машина, будинок, потім машина подорожче, ярмарок після церкви або мітинг за збільшення зарплати. А потім ще пенсія, яку треба заробити та домогтися від роботодавця і держави.
Німецький консюмеризм 40-х і особливо 50-х став буквально ключовим елементом культури та — політично — фундаментом для німецького лібералізму. (Нагадаю, консюмеризм (від англ. consumerism, споживання) — це соціально-економічне явище, яке характеризується акцентом на масовому споживанні товарів і послуг як центральному елементі культури, економіки та суспільства).
Так, німецький консюмеризм відчував дуже сильний вплив християнської та соціал-демократичної етики, але все ж бував і показовим, і “мажористим”. Що, до речі, сформує критику від таких філософів як Фромм і Маркузе, які критикували в першу чергу сучасне їм німецьке суспільство споживання.
Але, глобально, у сукупності німецьке суспільство витіснило новими ідеологічними основами сильний слід нацистської диктатури та людожерської ідеології з відповідними культурою й освітою. Що дозволило не лише подолати кризу, але й закласти фундамент для економічного та соціального відродження країни, яка стала одним із лідерів сучасного світу. Це забезпечить вчорашню багаторічну диктатуру і монархію плюралізмом і інституціями, які зроблять Німеччину майже зразковою демократією.
Глава 2. Німецький економічний побут і корупція 1945–1948. Земельна реформа.
Ми торкалися економічних наслідків війни у першій частині, в тому числі проблеми голоду. Але перш ніж починати говорити про реформи, варто описати, чим була німецька економічна реальність 1945–1948 років. Бо перші три роки життя після війни були для німців дуже наближені до пекла.
Першою і головною проблемою стали голод і розвал економічних відносин. Рейхсмарка знецінилася, більшість країни лежала у руїнах, централізованих управління, інфраструктури та звʼязку фактично не стало. Окупаційні адміністрації спершу взагалі не прагнули щось відновлювати у Німеччині, перейшовши до плану її деіндустріалізації.
Але з 1946 року США почали за програмою урядової допомоги надавати екстрену допомогу окупованим країнам — Японії, Німеччині та Австрії. Конгрес США проголосував за виділення коштів з мотивацією запобігання «таких хвороб і хвилювань, які могли б поставити під загрозу окупаційні сили» в окупованій Німеччині. Конгрес постановив, що кошти будуть використовуватися лише для імпорту продовольства, нафти та добрив з прямою забороною підтримувати німецьку промисловість чи сприяти відновленню країни. Німеччина отримувала допомогу з липня 1946 р. по березень 1950 р.
При цьому 1946-1948 німецькі харчові раціони були дефіцитними за складом і залишалися набагато нижче рекомендованих мінімальних рівнів харчування. Тобто проблема голоду була лише частково вирішена.
Трохи підживлювали економічну активність два фактори:
Окупаційна армія, яка отримувала гроші на “поточні витрати”. Хоча кількість американський військових поступово зменшилася до 150 тисяч, вони й (особливо) у 40-ті, і потім у 50-ті будуть важливим економічним фактором. Витрачаючи свої гроші на пиво, повій, ресторани та потім навіть авто, коли автопром трохи ожив, американські солдати були найбільш платоспроможним попитом у країні.
Робота самої окупаційної адміністрації, яка відновлювала частину інфраструктури для власних потреб, а також забезпечувала управління окупованими територіями.
Невеличка частина населення, яка потрапляла на подібні роботи, могла похвалитися доступом до їжі, цигарок і живих грошей, наприклад, доларів. Які й були основними засобами обміну. Адже в країні домінувала бартерна економіка.
Органи місцевого і регіонального управління продовжували функціонувати, підпорядковуючись окупаційним адміністраціям. Частково поверталися кадри донацистських часів. Так, британці повернули на посаду мера Кельна Конрада Аденауера, якого Гітлер особисто усунув з посади після “вияву неповаги” 1933. Але в цілому державний апарат розвалився, адже нацистська ієрархія впала, а централізоване оподаткування чи постачання вже не існувало.
Це все, звісно, формувало наймасштабнішу корупцію з усіх, яку ви тільки можете собі уявити. Звичайна армійська корупція, яка вирувала в окупаційних арміях (для ознайомлення можу рекомендувати, наприклад, фільм “Герої Келлі”), дефіцит товарів і бартер, голод, демотивовані чиновники та населення, централізований розподіл — які вам ще передумови хаосу і корупції потрібні?
Крім того, у перехідний період адміністративні рішення часто приймалися на місцевому рівні, що створювало простір для зловживань, а складна регуляторна база, що залишалася від часів Третього рейху і продовжувала діяти за відсутністю альтернатив, дозволяла чиновникам маніпулювати правилами на свою користь.
Громадяни, які прагнули отримати доступ до дефіцитних товарів або державної підтримки, часто вдавалися до прямого хабарництва. Найбільш поширені випадки стосувалися отримання харчових продуктів, одягу, будівельних матеріалів та палива. Звісно, британці, американці й ті німці, що контролювали розподіл ресурсів, часто прекрасно цим користувалися.
До речі, якщо казати про боротьбу з корупцією, то ситуація ніяк не покращиться до реформ 1948 року. Хоча окупаційна адміністрація намагалася карати та звільняти, але тільки грошова реформа, скасування центрального розподілу товарів, скасування директивного регулювання цін і більшості регуляційних норм і монополій попереднього режиму підірвали основу корупції.
Надалі державний апарат Німеччини сильно оновили. І однією з причин залучення великої кількості колишніх нацистських чиновників до роботи буде те, що бюрократів призову 1945–1949 років виправити було вкрай важко. Та спочатку все ж довелося розібратися з фундаментальними причинами тотальної корупції. Хто б міг подумати.
Перш ніж перейти до реформ Ергарда, все ж варто поговорити про базу. А базовою реформою, яка була особливо важлива в умовах голоду стала, власне, земельна реформа.
Її авторство не належить реформаторам, про яких нижче, і її навіть важко назвати цілісною реформою. Вона була наслідком перенаселення мільйонів німців зі Східної та Центральної Європи, масового голоду і спроб побудувати неіндустріальну Німеччину. І вона у чистому вигляді продукт американо-британської окупації.
Продовольча криза і зруйноване війною сільське господарство не давали економіці нормально відновлюватися, бідність мільйонів німецьких селян створювала соціальну напругу, а концентрація землі у великих власників створювала загрозу монополізації на ключовому для голодної країни ринку.
Фактично вся земля, яка належала колишнім нацистам, військовій еліті й олігархам від промисловості, була спочатку націоналізована (фактично її контролювала окупаційна адміністрація), а потім розподілена на невеликі ділянки між дрібними фермерами — як “місцевими”, так і депортованими з Центральної та Східної Європи. Землю надавали в оренду або безоплатно з можливістю викупу в майбутньому.
Новостворені фермерські господарства отримали доступ до кредитів із низькими ставками для придбання обладнання та насіння коштом США і Британії. Це, разом з реформами 1948 року, дозволило швидко (за 4 роки, так, це швидко) подолати проблему голоду і закласти один з фундаментів до формування середнього класу, зменшуючи соціальну нерівність. Так, в ті далекі часи дрібне фермерство було соціально необхідним явищем і економічно виправданим.
Глава 3. Людвіг Ергард, його реформи: закладання фундаменту.
Професору-економісту Людвігу Ергарду у 1945 було 48 років, за економічними поглядами — ліберал, а за політичною практикою — реаліст. Ще 1942 року він залишив роботу в Інституті вивчення конʼюнктури через розбіжності з нацистами. А 1943 року він зумів організувати групу економістів Баварії для розробки плану для Німеччини після того, як режим нацистів паде.
Вже тоді Ергард розробив концепцію "соціальної ринкової економіки" (Soziale Marktwirtschaft), яка об'єднувала ринкові принципи з активною соціальною політикою. Цей план вже тоді передбачав максимальне обмеження влади великих компаній і монополій, а також широкі програми страхування від безробіття, доступ до освіти та медицини. Ергард — переконаний ліберал — був першим реформатором нового типу. Йому довелося працювати в умовах, коли державне втручання в економіку вже стало неминучим. Він розумів, що йому не обійтися без використання заходів щодо соціального захисту населення і без застосування етатистської риторики.
Але важливим для Ерхарда було збереження господарської свободи та фінансової стабільності. Інфляція і монополії були його головними ворогами усе життя. Ерхард завжди прагнув роз'яснювати народу свою політику і буде весь період реформ (майже 20 років) звертатися до нації частіше, ніж сам Аденауер, його політичний компаньйон і — одночасно — найзапекліший критик. Але то вже буде потім. Зараз Німеччину треба було врятувати.
Ще у розпал роботи плану Моргентау Ергард став державним міністром економіки Баварії, його туди привели очільники американської окупаційної адміністрації. З 1946 Ергард вимагав проведення реформ і скасування людожерського плану деіндустріалізації Німеччини.
Коли план Моргентау було скасовано, він очолив напрямок грошей і кредиту в обʼєднаній економічній раді англо-американської зони окупації. Загалом, навіть скасування попередніх планів не додало визначеності — американці наполягали лише на грошовій реформі, британці та німецькі соціал-демократи (на той момент найпопулярніший політичний рух) наполягали на збереженні сильного контролю держави над економікою, в тому числі контролі над цінами.
Але ще до формування повноцінного уряду Західної Німеччини Ергард здійснив реформи за власним планом. Вони були оголошені 18-20 червня 1948 року при шаленому спротиві британської частини адміністрації та соціал-демократів.
Ключова реформа першого етапу — грошова реформа. Ця реформа була найжорстокішою серед усіх економічних перетворень. У ніч на 21 червня 1948 року окупаційна влада заявила про те, що рейхсмарки припиняють своє ходіння в західних зонах Німеччини. Замість них було запроваджено німецькі марки. Пенсії, заробітна плата, квартирна плата перераховувалася за курсом 1 до 1. Половину готівки та заощаджень можна було обмінювати за курсом 1 до 10 (1 нова марка за 10 старих). Другу половину згодом дозволялося обмінювати за курсом 1 до 20. Основні частини фінансових зобов'язань підприємств перераховувалися за курсом 1 до 10. За одну ніч Ергард позбавив західні зони Німеччини величезної маси знецінених грошей, що дозволило швидко приборкати гіперінфляцію. Бо замість валюти з незрозумілим статусом зʼявилася нова і стабільна грошова одиниця.
Через місяць — 24 липня — Ергард здійснив ще один крок: дерегулював ціни. Було скасовано десятки регуляційних документів і періоду 1933–1945, і періоду 1945–1948 (як прийнятих центральними адміністраціями, так і регіональними). Одночасно з цим було введено директиву про покарання (штрафами та закриттям) для бізнесів, які необґрунтовано завищували ціни, що дозволяло зберегти стабільність валюти та уникнути зростання інфляції.
Ці два кроки дозволили доволі швидко позбавити економіку чорного ринку, в основі якої лежала бартерна торгівля. У 1945–1948 головними валютами була не знецінена рейхсмарка, а сигарети, їжа і військові раритети. Після грошової реформи нова марка забезпечила стабільність цін і зменшила залежність від бартеру, а скасування контролю над цінами та лібералізація економіки зробили офіційну торгівлю вигіднішою, ніж чорний ринок.
Економічним пожвавленням мало скористатися нове покоління підприємців. Ергард — переконаний супротивник картелів і монополій — зробив все, щоб “вивільнити” німецький бізнес. Ключові антимонопольні заходи стануться з німецькою економікою у 50-ті.
Але поки плану Людвіга допомогли:
Розділення старих картелів і конгломератів на шматки (що було елементом денацифікації), а також переорієнтація промисловості на побутове споживання, відновлення інфраструктури та потреби мирного часу.
Поступове скасування майже всіх регуляційних документів, які обмежували конкуренцію (а не всього регулювання, як часто мріють у нас).
Заборона необґрунтованого завищення цін (що могло відбутися тільки в умовах монопольної влади — локально чи національно).
Знижені податки для малого та середнього бізнесу у порівнянні з великими виробниками та компаніями.
Активне кредитування малого та середнього бізнесу. Тут допоміжним був план Маршалла.
План Маршалла був поширений на Західну Німеччину разом з початком реформ — у червні 1948. Для ефективного витрачання наданих ресурсів пізніше буде створено окреме міністерство, яке проіснує до 1952 року. 1,4 млрд доларів (близько 10% ВВП Німеччини 1948 року) були розумно витрачені урядом на кілька ключових напрямків:
Підтримку фінансової стабільності — хоча Ергарда і жорстко критикували за монетарні обмеження, він втримав інфляцію на низькому рівні, чим заклав основу економічної стабільності.
Стимулювання малого і середнього бізнесу через кредитування, що заклало основу і здорового сільського господарства, і створило основу для більш конкурентної економіки.
Підтримку енергетики та металургії, що дозволило країні вже 1949 вийти на рівень виробництва вугілля і сталі 1938 року.
Але вплив плану Маршалла не треба перебільшувати. Бо тільки “рахунок” за окупацію складав 2,4 млрд доларів на рік (так, Німеччина за це ще і платила), а репарації перевищували 10 млрд доларів. Та й надані за планом Маршалла гроші треба було повернути — згодом суму зменшать до 1,1 млрд, Німеччина повністю розрахується у 1971.
Головна заслуга в економічному прориві Німеччині все ж належить самим німцям. Загалом, реформи 1948 року і попередні роки заклали основу для того, що станеться у 50-ті. Лібералізація і демонополізація економіки значною мірою сприяла подальшому формуванню середнього класу. Бартерна економіка зникла, люди поступово почали від проблеми голоду переходити до обережної побудови планів на майбутнє.
Але тут теж не треба думати, що все стало добре. Німецьке економічне диво — це 50-ті та 60-ті роки, не 40-ві. Німецька робоча сила залишалася найдешевшою в Європі, мільйони людей все ще не мали роботи, рівень життя все ще був нижче, ніж у всіх сусідів, крім хіба що східних німців. Сусіди Німеччини не дуже прагнули торгувати з німцями, що лишало країну у специфічній формі зовнішньої ізоляції. Поки вдалося досягти лише стабілізації, певного відновлення і нівелювати загрозу фізичного голоду.
Попереду Західну Німеччину чекали формування повноцінного уряду і Корейська війна, яка поставить країну, яка ледь оговталася, на межу ще однієї катастрофи. Але Німеччина скористається війною як ніхто інший і досягне справжнього прориву. У наступній частині.
