Вона казала, що Бог дав їй важкий шлях. Тому вона сильна. Тому терпить.
Тому мусить витримати, і потім коли витримає піде в реалізацію тих проектів що він від неї вимагає. Чомусь люди думають, що потім, коли з демонами впораються, тоді почнеться шлях.
І щоразу, коли життя ламало її ще сильніше,
вона знаходила цьому високе пояснення.
Так люди іноді роблять із власними кайданами.
Прикрашають їх сенсом, Заплюють слиною доводячі, або просто зупинять розмову і підуть, щоб не довелося визнати:
вони просто бояться вийти зі знайомого болю.
Вона жила так,
ніби життя це вічний суд, де треба щодня доводити свою невинуватість.
Виправдовуватись.
Боротися. Виживати. І чим важче ставало,
тим більше їй здавалося,
що саме так і виглядає “особлива доля” обраною Богом для реалізації його мети.
Хоч поруч існували інші реальності. Де можна:
не рятуватись, а створювати. І зусилля набагато менші. Не страждати, а будувати храм. Можливо школу, центр для дітей і жінок, для ветеранів.
Не жити в режимі покарання, а відкрити власну справу, заробляти, любити, рухатись,
спокійно дихати. Приймаючі удар долі, і поруч не руйнувати життя і талант. Не потім, а зараз. Використовуючі цю страшну але ядерну реакцію психикі, яка діє в режимі стресу щоб врятуватись. Поряд з цим можна крутити педалі в напрямку мети Бога.
Але для цього довелося б визнати страшну річ:
іноді людина тримається за власну в’язницю,
бо вона пояснює, чому вона досі не почала жити.
Цей талан розвинений до вищого пілотажу. Люди взагалі неймовірно талановиті у виправданнях. Вони годинами пояснюють,
чому ціль неможлива.
