(мініатюри, нариси, короткі розповіді та віршування)
10. шахівниця.
відбуватимуться події, про які я вже не знатиму.
і лунатимуть промови, слова яких я вже не почую.
буде речення, яке не встигну завершити.
і напівкрик чи напівстогін злине до небес останнім запитанням до Бога та світу від мене… - можливо…мабуть…напевне…а, може, й ні… - хтозна.
кажуть, в кожного своя книга буття… - з часом вона гортається в зворотному напрямку…головне у той час не заблукати в дитинстві…жартую!..але жарт жартом, а таке трапляється частіше аніж ми собі гадаємо…проте, нічого з вище згаданого - скоріш за все! - не збудеться…ні! його просто не буде і… - крапка на цьому. бо я вже там, у минулому.
прийдешнього не бачу…сьогодення не чую…реальність за лаштунками туману. я поглинутий своїми спогадами, весь у минулому, у своєму вигаданому світі…я граю в шахи із самим собою.
навпроти мене - тінь…обриси тіні…о! так - то постійний суперник, гравець, мій супротивник…супротивник мовчазний, похмурий, у чорному плащу, обличчя йому сховано за каптуром…я не бачу його обличчя.
його ніхто не бачить…окрім мене.
ніщо не порушує німої тиші - лише самий шурхіт по оксамитовій площі ходи шахових фігур, яких ми послідовно переміщуємо у грі в часовому просторі…ми - то я та він…
він - наглядач за часом, охоронець чистоти вічності буття, безперервної послідовності подій.
я - тимчасовість, яке уявило себе споборником якихось нетлінних істин буття…але втратив усе внаслідок тої споборності.
і тепер ось - страдником граю в шахи з могутнім воїном вічності…граю в очікувані свого вироку, останнього слова, останньої миті… - коли темрява нечутно увійде м’якими кроками, хрипло вимовить «…шах і мат…» і відтоді я стану уявне…ніщо.
…мовчазний, похмурий, безликий, незнаний для сторонніх, у чорному каптурі сидітиму навпроти мерехтливого крізь серпанок реальності суперника, що зайняв моє колишнє місце у шаховій грі…байдужий я вимовлятиму вирок схожому на мене колишнього.
…ах! як легко уявляти собі темний світ! набагато складніше уявити собі світлий, веселковий, радісний, щасливий світ…ще складніше уявити світ кохання, коли воно відсутнє, не знане, відсутнє у тобі…
особливо, коли не знаєш подальших подій, спрямованих на покращення буття…не чуєш промов, слів просвітлення…коли не встиг завершити речення на папері… - з пальців зронилося перо…коли твій поклик, вигук, крик, заклик… - твоє останнє запитання до Бога і світу лунає в пустелі безмовності невиразним твоїм озовом.
…і коли остання сторінка твоєї книги буття дочитана тобою та закрита…відкладена…у сховищі темряви…коли перед тобою лише ця оксамитова галявина…і вічна гра у відлуннях століть.
11. обеліск (фентезі).
в повітрі пурхають штучні комахи. одна з яких над тобою. вона слідкує за кожним поглядом, порухом, кроком, за кожною думкою твоєю, словом…і її можна розчавити, але з’явиться інша іще настирніша, більш прискіплива, приставуча, не відженеш…і комах таких безліч! їх штампують цілодобово, безперервно і до їх виготовлення ти сам приклав свою руку…і ніхто тебе до цього не примушував… - то була твоя ідея у створенні нацполіції з нагляду за ветеранами…вже слідом за тим уряд налагодив конвеєр з виготовлення нанокомах, аби наглядати за всім громадянством країни…то ж, ніц не вдієш - хай собі дзиготить це незносне штучне створіння…вже від них немає ніякого спасу! надто чутливі, пильні, далекозорі…біс із ними! хай дзиготять - краще не чіпати, аби не налетіло їх іще більше, аби не заполонило це каральне створіння усе повітря.
повітря, в якому ніколи вже не чутимуться розлютовані голоси протесту та невдоволен. руїна, пустеля, поголос - все, що лишилося від колись квітучої країни. лишилася місцина, на якій обеліск із вписаними на ньому іменами та прізвищами осіб - з їх допомогою знищено та зачищено від надто активного, бурхливого життя територію для агресивного жорстокого у своїй жадобі до посідання колись чарівної країни…задля паскудного сусіди поклали народ власними руками, з допомогою цього ж народу, до якого належав і ти.
так, ми це зробили! там, на тому он обеліску вписано і твоє ім’я…разом з усіма ти вчинив цей злочин…який лише зараз ти усвідомив…і сумно визнавати криваву різанину, нищення нації…але так воно вже є.
ми втратили назавжди розсудливість, віру у майбутнє своєї країни - нам було все одно. аби потішити своє самолюбство ми постійно ганьбили свою землю, державність, постійно по кілька разів на рік наче пальчатки змінювали уряд, який ставав усе нахабніше, корупційніше - зате ми відчували свою непогрішність навіть у зраді своєї землі. винні були усі! та тільки не ми у своїх симпатіях до того чи іншого лідера в управлінні державою і якого ж потім кляли останніми словами. нам без різниці було де, на якій території існувати, все одно буде краще ніж тут - так нам колись гадалося. ми дійшли до безликості, узагальнених норм побуту в усіх обширах нашої крихітної планети…та зрозуміли, коли вже стало запізно - що ніщо так не вбиває як зневір’я.
і від тоді, коли усвідомили усю безглуздість вчиненого, ти разом з усіма потягнувся до світла, а звалився у провалля…вийшов із темряви, а втрапив у темний тунель, у безвихідь…та кроки твої були певними, чіткими наче в марші до якоїсь примарної заповітної мети. та тільки в розумі оселився сумнів - сусіда ж з добрими очима, заради якого було знищено твою Батьківщину… - сусіда виявився хамлом та вбивцем. тепер ти про те знаєш і на душу від того знання лягло тяжке болісне покаяння, впало лавиною занепадання…занепадання моральне та розумове.
нині цей скалічений сусідом твій улюблений степ став символом суцільного болю та жалю, місцем для обеліска таким як ти убивцям, зрадникам та колаборантам - їх імена красуються на ньому. і він, цей обеліск як докір тобі за твої безглузді вчинки, безрозсудні дії. а ці руїни… - руїни осель ніщо інше як уявність, дзеркальність будинків та розкішних палаців у збурених водах океану спогадів…хвилі цього океану всеохопні.
хвилі океану спогадів поглинають нині весь простір існування всього живого, що ти бачив та знав…з гуркотом, подібним людському істеричному реготу здіймаються до небес і падають виром лиха, що заподіяний тобою цьому краю…і хвилі досягають непроглядних глибин завданих тобою страждань життю людського, тваринного та рослинного світу…ти завдав нищівної шкоди усій планеті! ти нищив природу, землю, ґрунт, на якому трималася, містилась твоя Батьківщина…якої більше не існує.
б’ються тепер хвилі океану спогадів в скелю майбуття, б’ються відлунням у невідомість…ти зазираєш туди, намагаєся прочитати скрижалі про ще невідбуте, незнане, втаємничене від людини…адже саме там, у тих кришталевих крихких сферах мрії та віри прихована істина буття…там сховані усі правди…але не прочитати їх! не дізнатися усіх відповідей ні тобі, ні будь-кому іншому по світу.
ніколи нікому не дізнатися про що мріятиме сьогодення майбутнього…чи є там мрія взагалі?…чи відродилася вбита тобою, усіма, усім світом?…чи мертва як і в наші часи?…і замість неї, як і у нашому часі сьогодення є лише тверда, непохитна мета…і досягнення якої не обмежується правилами, законами, принципами (які принципи, Господи?!.. - ми їх цинічно, успішно плюндруємо)…мета нам як конституція буття “містечкової імперії” - егоїстичної “імперії” для самого себе у собі самого…та, позаяк! - цікаво все ж таки знати подальшу долю мрії…адже мрія та подив - крила душі…і прикро, що наша цікавість так і залишиться цікавістю без відповіді.
…неможливо зазирнути крізь століття у майбуття…гіперболізована егоїстичність - ось наша сьогочасна сутність…розмазане людинолюбство опанувало нашою свідомістю та стало стилем буття. іскри гуманності іноді спалахують і тої ж миті згасають…забуваються… - бо розум надто перевантажено, обплутано, обтяжено інформаційною вагомою сіткою…що вже там пам’ятати нам з минулого?! пізно звертати зі шляху - минуле те, чого вже не існує і нехай їм займаються ті, хто цікавиться ним, живе ним, копирсається у тому за гроші чи так, задурно, для самозаспокоєння власного сумління - мовляв, я ось вам знайшов, а вже поводьтеся із цим як вам заманеться…а нам байдуже! що там відбувалося колись та на які уроки скликає нас минуле…девіз сьогодення - оберігай свою “містечкову імперію”, пробивайся всіма правдами та неправдами по кар’єрній драбині життя, зраджуй усіх і все колись цінне тобі, не виправдовуйся, не перепрошуйся, відхрещуйся від власних помилок (їх просто у тебе не було, не існує!) і, головне, не втрачай гумор…не проси вибачень - бо ти, саме ти! головний зараз у цьому світі…і для тебе є саме лише цей день - іншого не дано…тримайся за цей день, ціни його, живи ним! і то - правило, закон, аксіома, принцип - піклуйся про своє…все інше вторинне.
що?…одна країна знівелювала іншу? у тебе такий фокус викликає стурбованість, тривогу, обурення, навіть гнів?…та не може бути! зупинись! заради усіх святих… - навіщо тобі ця болячка?…адже ця країна сама влізла у пастку самознищення - їй лише допомогли здійснити її мрію, досягти мети. то ж, ні в чому тобі тут розчаровуватися - люди фанатично прагнули свого зникнення з мапи цивілізації - вони втомилися (!) від розбудови своєї державності, від пересування по власній землі, від дій, від думання, від бажань та можливостей досягти якихось успіхів у власній країні… - вони втомились! і тепер їм лише промальовується крізь туман ілюзій їхнє прийдешнє…промальовується завдяки тим, кого ще не знищили, не скатували у катівнях імперії злого сусіди, не згноїли по в’язницях завойовника твого краю…котрих ще не вбито прихильниками диктатури сусіда і самим сусідом…
мабуть, таки в сьогоденності прийдешнього буде розхитано віру в людину, осміяно віру у Вищі Суд - бо науково обґрунтують відсутність віри у чесноти справедливості у світі вічного змагання та боротьби за життя…там, у тому майбутньому опанують усі ресурси людських можливостей та здібностей, які закладені природою в людині та у людстві загалом - отже, ніяких проблем існування нашого виду.
тож, ти - на підсвідомості! - з відчаю розумієш, що ніщо так не вбиває людину як зневір’я, ганебна покора долі та збайдужіння. ідеш між смолоскипами у темряві провалля крізь тунель. знайдеш затишне місце, сядеш, обіпреся спиною об холодну сиру стіну та завмреш останнім ветераном у роздумах на краю сьогодення прийдешнього…і воно тобі відкриється (ніхто про те не дізнається в силу оніміння твоєї кори головного мозку). і побачиш себе там як непотреб, сміття, як щось темне, брудне, не зрозуміле, зайве… - як криваве минуле.
отак сидячи скам”янієш з відкритими очима у майбуття на троні самотності, втрачених надій, забутої віри, знищеної мрії…«…ніщо так не вбиває як зневір”я» - прошепочеш шорхлими вустами…а в повітрі пурхатимуть штучні комахи… - їх так багато! їх безліч!…і вони пліткують у не існуюче твоє прийдешнє…і ти, давно вже знерухомлений та замшілий слухатимеш їх…байдужий, вічний у тій байдужості.
