(мініатюри, нариси, маленькі розповіді та віршування).
39. стежка весни.
тінь…від місяця тінь на стежці в саду від воріт. квіти схилились у сні, стеблами вигнулися до стежини, листям торкаються втоплені в тіні, від місяця що пірамідної туї. а поруч у хитросплетінні срібно затінених віт крислатої кроною липи дзвінкий соловей кохання оспівує в ніч. затінені місячним сяєвом мліють зірки від захоплення співом у ніч солов’я - прикрасили небо барвистим кришталем, іскри вплітали у пісню, в якій захлинався закоханий птах.
вітер задумливий та відсвіжний нашіптує спогади давні і дивні, з забутої хвацької юні. а в листі…а в листі - шумує там легіт! мов дихання бризу у спокою моря, де стрімко пливе та злітає над водами Орфей на дельфіні, дмухає в мушлю чарівних мелодій у супровід пісні кохання.
…слухаю пісню ту дивовижну, мелодії слухаю, насолоджуюсь трелями солов’я. у спогад вдивляюсь у давній, вже призабутий…не зчувся як сигарету вже допалив - видихую димом в останнє у спогади ті, обгортаю в туман їх неначе… - в серпанковій сітці леготом звіяні спогади враз…їх до воріт, за ворота провів їх. поглядом суму цілую весну, яка в місячній тіні прозорій раптом отам, за деревами, поміж віт у саду.
40. муза весни.
ти помилилась…заблукала мабуть. завітала сюди, у гості до мене старого. в халупу нудьги та мовчань. усміхнена увійшла з піснями чарівних птахів. ти мовиш про щось шепотінням легким, ледь відчутним шелестом леготу в листі тополь та верби. я спішно нотую тебе - заношу у простір білий паперу слова про твою досконалість. зачитую пафосно вголос. ти виправляєш похибки та помилки… - ми пишемо разом, удвох малюємо радість та велич краси.
а потім…зманила в степ мене ти, водила в ранкову зорю. підіймала мене до зірок на крилах захоплень та мрій. і знов - крізь вечірню зорю по травах та квітах казкового степу повертала у дім мій…у мій та не мій віднині вже наче - на бароковий схожий палац в різно барвному сяянні він, на ляльковий схожий дарунок чарівника. і я озирнувся на тебе - ти крокувала від мене чомусь до обріїв веселкових…і більше, напевне, вже не зустрітися нам отак, у любові.
…щось саркастичне, цинічно нахабне промимрив - вмить зникає палац мій…в холодній халупі нудьги та мовчань відраховую кроки свої…на шиї ліхтар хитався у ритмі кроків моїх… - хитався промінням у сивий туман, у морок буденності побутування. і я сходжу сходами наче униз, у темінь, у прірву, угруз у чорну діру…о, Музо! бачу тебе там - стрімко ідеш ти по зорях та поміж зірок! легка та велична у Всесвіті творень, руйнацій, відроджень та безголосого болю у непроглядній пітьмі…але був тобі шлях - уквітчаний промінь веселки.
41.коли дощ за вікном…
і була шумлива оповідь дощу…і блукання вітру у саду…«і блукання те без парасольки…» - всміхнувся я…і вслухався у дощ, споглядав бешкети вітру. пив каву. і було то навесні, тепер, нині, саме в цю мить. і була поряд самотність…і було сумно - сумно, бо вітер руйнував красу розквітлого саду…і означало це не що інакше, як те, що весна ставала вже минулим, спогадом без прощання та останнього слова….весна йшла з мого саду.
лишала мені спокій та щемливе відчуття втрати. втрати… - чого?..часу? чи отої краси, яка буяла цвітінням під дзвінке мелодійне щебетання птахів?…і самотність… - вона завжди неочікувано тихо з’являється. постає навпроти мене, сідає поряд і ми п’ємо каву разом. іноді їй пропоную гарячковий напій. вона більше чомусь полюбляє мартіні…але «не гребує і горілкою»… - знов усміхнувся я «…бо ми споріднені душі, я та самотність…і не згадати який вже оце рік…» - запалив сигарету. прислухався до одкровень дощу, який все настирніше калатав краплинами по віконному склу…але ж як журливо шелестить листя! журливість ця аж огортає душу важкою безнадійною безвихідністю, незворотністю втрати часу…«…і скільки ж його, того часу, ще там лишилося?…дещиця…нічого…» - прошепотів у зітханні я.
…допив каву. заплющив очі. так, чуття мої (подумалось раптом мені) стали як оте скло (незворушно байдужі?…), в яке барабанить дощ. певне, останній дощ цієї весни. весни, яка пройшла крізь мене, а я і не відчув навіть. лише квіти явили мені звабливість оновлень - явили на якусь лише мить…як же важко знаходитись в темряві та звідти милуватись барвистим веселковим світлом сонячного світу - милуватись без відчуття відчаю посеред суєтного, жваво рухливого життя…і усе - під шумливу оповідь дощу.
рвучкий вітер блукає садом, руйнує його дивовижне цвітіння…весна бо вже майже минуле, вона останнім кроком у спогади. лишає лиш відчуття втрати чогось дуже важливого - чи то часу, чи то краси, чи світла радості…і було сумно від того…і холодно. о! і була кава…кава із самотністю наодинці.
