Альбом, що став квінтесенцією творчості Костянтина. Мікс лоуфайного інді/слакер року, з шумним шугейзом та плаваючими дрім-поп гармоніями. Але, як я вже казав на стрімах: «це лоуфай, який звучить не як лоуфай», бо тут просто шикарний саунд-дизайн та продакшн.
І якщо дивитися на цей альбом як «лебедину пісню» цього проекту, в якій автор ставить жирну крапку найбільш довершеним та дорослим своїм твором, то все стає очевидно. Ми чуємо, що він став майстром фузових звукових ландшафтів, який навчився приборкувати непередбачувану неохайність слакер року.
Різке та ріжучє дзижчання більше не звучить тут як звичайний для цього жанру атрибут автентичності. Натомість, воно тут чітко спрямовано для гри з динамікою та підсилення емоційних піків, які постійно виринають з оксамитового «ділейнового» моря. Враховуючи, що це найбільш болісний альбом музиканта, то такі випади справляють враження «жадібних ковтків повітря» та жесту боротьби проти спокійного прийняття дійсності, яку втілюють оманливо-спокійні «сонні» гармонії.
Адже що може бути солодшим ніж просто віддатися течії та припинити чинити опір, просто прийняти все як є, розслабитися та підкоритися лінивій «внутрішній гармонії»? Це герой зрештою й робить. Він «засинає» повільно розчиняючись в етерному морі спокою, усвідомлюючи, що він зробив все що міг, та зробив це до біса гарно. Тож чому не можна спокійно та красиво піти під довжелезну та гіпнотичну дрім-поп версію ембіенту, під час якої Костя кричить нам «до побачення», пиляючою фузовою гітарою?
Напевно більш влучного та епічного прощання від plaaaato важко було навіть уявити. Він зробив все максимально емоційно та стильно, змусивши помираючу зірку сяяти як ніколи яскраво. Найкращий перформанс який я чув за довгий час та безумовно ДостобісаГарнаНоваМузика.
