Ну що ж… Сьогодні у нас огляд на мальопис від видання Inker. Я вже якось писала про них, коли оглядала іншу їхню роботу – «Окоп для закоханих». Тому якщо цікаво, почитайте минулий текст. Формат допису буде такий:
- загальна інформація про комікс
- трохи про сюжет
- мої деякі доповнення, які допоможуть зрозуміти контекст
- плюси та мінуси твору
Сьогоднішня робота на яку ми подивимося – це «Я не другий сорт». Вона опублікована 28 липня 2023 року в рамках проєкту «Моя НЕфейкова історія», мета якого показати як пропаганда і фейки можуть чинити згубний вплив на життя людей. Тобто, це грубо кажучи інтерв’ю, яке перетворили на комікс. Над мальописом працювали – Олександр Дьомін, Діана Лановець, Ірина Костишина.
Коротко про сюжет. Головна героїня – Юлія Коваленко – уродженка міста Лисичанськ (Луганська область). Ця історія про виховання людей в російськомовному середовищі. Про те, як насаджували думку, що російська мова – це ознака еліти, а українська – «селюцького» походження. Плюс Юлія протягом історії шукає себе, своє коріння і своє місце у житті.
Я не змогла пройти мимо цього мальопису, бо він фактично про мою землячку. Тому деякі моменти можу навіть доповнити. Ситуація з мовою дійсно була спірною. Тобто, були ті хто розмовляв українською або на діалекті (не суржиком), а були і ті, хто «щебетал» російською. Як так вийшло. Є декілька причин.
Історична складова. Відразу примітка – я не історик і тому можу в чомусь помилятися. Якщо серед читачів є більш освічені в цьому питанні люди – залюбки почитаю ваші коментарі. Російська імперія, а потім і Радянський Союз завжди намагалися «освоїти» території Лисичанську. Якби смішно не звучало, але перше село, яке мало подвійну назву Верхнє та Третя Рота (це приблизно мій район – Червона), і фактично стало початком майбутнього міста, було створено за вказівкою імперії. А потім перша вугільна шахта з’явилася. І пішло поїхало. Тобто, спонукання для створення міста було видобування ресурсів. Але є один момент, який не треба забувати. Коли формувався саме Лисичанськ, навколо нього вже були інші села, які в майбутньому стали його частиною. З огляду на старожилів (та такі в нас були), які так чи інакше ще застали Верхнє та Третю Роту, я можу зробити висновки, що населення все ж таки було більш україномовне. Ситуація з мовою почало більш змінюватися під час радянщини. В багатьох районах міста свого часу були побудовані заводи і туди (за звичною традицією) присилали багато радянських спеціалістів (різної національності) у тому числі і росіян. Я точно знаю, що в районі ГТВ була ціла вулиця росіян, які там оселися з часів побудови заводу. Насправді, подібна практика була звичною. І це доволі сильно вплинуло, як на мовну ситуацію в місті, так і на відношення до неї. Ми ж не забуваємо хто тут вважав себе «елітою».
Школи і взагалі освіта. Це окрема тема. Але якщо коротко описати (наскільки я зможу), то доволі довгий час російська мова вважалася основною. І це не дивно, бо в Радянському Союзі вона була державною. Але головна проблема полягала у тому, що після отримання Незалежності фактично ситуація стала 50 на 50. Зараз поясню, що маю на увазі. В нашому місті майже всі школи мали по декілька класів – А, Б, В тощо – і один обов’язково був російським класом. Як вже вище зазначала, це масова історія, але були й винятки. Наприклад, школа в якій я навчалася (школа №3) була повністю україномовна. І не поділена на «абетку». Російську ми вивчали лише, як факультатив. Повертаючись до інших шкіл. Повністю російські класи зникли ближче до впровадження реформи НУШ (Нова українська школа). А це, на хвилиночку, приблизно десь 2017 рік. Може трохи раніше.
Звісно це не всі причини. Але якщо ще заглиблюватися, то треба буде писати не допис, а книгу з назвою «Чому так, а не інакше?». Тому переходимо до плюсів та мінусів.
Плюси:
- Мені дуже сподобалося, що в мальописі вставлені коментарі експерта з дезінформації – Олександра Гороховського. Він на прикладі роз’яснює про фейки, які тоді (в часи розказаної історії) були в нашому інфопросторі. Це і про «сорти українців», і про «наркотики на Майдані» тощо.
- Тут гарно передана атмосфера 2014 року. Те, як люди відносилися до ситуації в країні і те, з якими труднощами стикалися люди.
Мінуси:
- Це більш суб’єктивний момент, але мені не дуже сподобався візуальний стиль.
- Деяка фрагментарність оповіді. Але з урахуванням кількості сторінок, це не дивно. Бо в маленький комікс неможливо впіхнути усі етапи життя так, щоб воно ще й плавно було.
Мальопис має право бути. Чи варто читати? Так. Особливо, якщо вам цікаво подивитися на життя людей з Луганщини.
Не дивлячись на усі негаразди і, навіть, на те, що Лисичанськ був створений не без допомоги росіян, він завжди був і буде українським. Це проявляється у всьому. У звичаях, у поглядах, у сімейних історія, у діалекті і суржику (бо він був завжди більш україномовний)… І так можна сказати про кожне місто, яке зараз знаходиться під окупацією. Я щиро вірю, що настане день, коли знову зможу повернутися до малої Батьківщини під блакитно-жовтим стягом.
Текст підготовлений в рамках проєкту UKR story.
