Протягом всього шкільного навчання в дітей є твори усної народної творчості. Це не сама улюблена тема. Я б скоротила кількість творів та не розмазувала б по класах. Але точно не відміняла б вивчення. Вся література пішла з фольклору, то варто базу знати.
Одначе подається фольклор криво-косо. Просто навалом пісні-легенди-приказки.
Натрапила на збірочку 1984 року — Зачаровані казкою. Казки зібрані фольклористом П. В. Лінтуром на Закарпатті. Перед казками йде розповідь про те, де, в кого та за яких обставин почув казку автор. В принципі, це типова практика для фольклорних збірок — вказівка міста, часу, імені оповідача, умов запису. До чого я все це веду — така саме передмова повинна бути й у шкільних підручниках перед текстами, що вивчаються.
Чому?
- критичне мислення. Про нього зараз багато говорять, але критичне мислення починається з простого запитання: “Звідки ми це знаємо?” Народна казка не виникла в підручнику сама собою. Хтось почув її від живої людини, записав, перевірив, зберіг. Це чудова нагода поговорити про те, що таке усне джерело, як інформація передається від людини до людини, чому існують різні варіанти однієї казки і чому важливо знати походження будь-якого тексту.
- адекватність матеріалу в підручнику. Якщо серйозно ставитися до відбору матеріалу, то в підручник не пролізе різна фігня із кабінетної міфології а-ля Чорнобог та Берегиня.
- знайомство з професією фольклориста та світом науки. За підручниками стоїть праця конкретних людей: хтось роками їздив селами, спілкувався з людьми, записував їхні розповіді, порівнював різні версії, упорядковував матеріал. Так діти дізнаються, що існує професія фольклориста, етнографа, антрополога, культоролога. Якщо давати таку інформацію з різних предметів, то в кінці шкільного життя в дитини накопичиться певний список професій. Поступово діти відкриють для себе, скільки різних професій існує поза лікар/юрист/програміст.
- прикольні завдання — зібрати вдома як справжній фольклорист приказки, пісні й т. п.
