Таємничість зеленого гаю так і манить своєю чарівною загадковістю, яка, ніби промінчик довгожданого сонця, невимовно закликає підійти ближче та поглянути в казковий сад, який оберігають могутні дерева так само, як пильні сторожі на брамі замку захищають сон та спокій прекрасної принцеси. Підійдемо ближче, та обережно, щоб ніжні пелюстки троянд не змінили свого невловимого відтінку від неочікуваного товариства, яке, певно, ніколи не бачило такої казкової рослини в усій розкоші свого цвітіння. Густолисті дерева вітально нахиляють свої віти, ласкаво пропонуючи спробувати їхні стиглі плоди, що тяжіють до долу у пошуках давнього спочинку, щоб одразу неперевершений смак полонив думи всякого, хто сміло вирішив насолодитися результатами кропіткої праці володарки цього пречудового саду. В пучині пахучої садовини, ніби в глибинах нещадного та холодного Атлантичного океану, могутні пагони ховають, на перший погляд, пересічну жительку непримітного селища, яке тільки здатна відтворити людська свідомість. Мрійлива та спокійна, її звали Елла. Вона ніжно торкається паростків тюльпанів, які подарували ретельно висаджені цибулини в знак вдячності за жіноче старання.
– Ось так, мої любі, ростіть сильними та гарними, – ніжно шепочучи купу компліментів, від яких вже будь-яка дівчина відчула б на своїх щоках поцілунок яскравого рум’янцю, жінка обережно клала саджанці півоній у землю. Її обличчя було оповите ніжною посмішкою, проте Елла залишалася зосередженою на своїх рухах, як вмілий хірург, який розуміє, що життя пацієнта в його руках. Раптом ніжний потім лагідних слів перервала гримаса болю, за якої послідував глибокий сухий кашель. Прийшовши до тями, вона продовжила свою ювелірну роботу, ніби нічого не сталося. Здавалося, що довершеність цього моменту ніщо не може зіпсувати, і пташки так само будуть енергійно виспівувати грайливі мелодії, які надихали молодих письменників на романтичні вірші коханим, а барвистий гай буде цвісти і пахнути за участі милосердної берегині.
Однак одного дня цей райський сад позбувся найголовнішого елементу, без якого все стає смертним. Чого ж вартують ці нещасні творіння без своєї володарки. Її руки надали цим рослинам краси та могутності, а ласкавий погляд, яким мати дивиться на своє новонароджене дитя, обігрівав променистим теплом. Її останні слова лунали тихо, як мелодія, яка неминуче закінчує своє звучання, погляд повільно, ніби жінка хотіла востаннє попрощатися з кожним елементом своєї домівки, обводив контури старих меблів та зупинився на обличчях своїм дітей.
– Любі мої, до цього дня я не мала й думки про те, щоб просити у вас чогось, – її вуста перетворилися в чітку лінію, а ніжно блакитні очі блукати в хащах вагань, шукаючи відповідь на питання, чи варте воно того, щоб казати. Згодом, знайшовши рішучість, вона мовила далі, – проте, в честь пам’яті тих днів, коли ви, як ця бідна рослинність, тягнулися до мого дотику та ласкового слова, пообіцяйте мені хоч часу від часу навідуватися до них та доглядати. В них моя душа, мій спокій та щастя.
Видно було, що стара хотіли додати щось ще та хворобливий кашель перервав її. Вона схилилася до вікна та поглянула на творіння своєї любові. Троянди змінили свій колір на більш темний, дерева та кущі похилися, здавалося, навіть їхні плоди відчувалися гіркими на смак. Вони відчували, що з господаркою щось не так. Ніхто не вітає їх туманного ранку, ніхто не поливає їх у пообідню спеку, ніхто не сидить з ними ввечері і не розповідає чудернацькі байки, а коли місяць вправно заміняє сонце, вони не чують ніжне “на добраніч”, яке обіцяє, що завтра все повториться.
Стоячи тут, на місці, де колись давно був цей витвір людської наполегливості, навіть не віриться, що ці пеньки та голе віття були пишним садом, а гнилі та засохлі стебла віддалено нагадують ті мальовничі квіти, які колись могли втішити найвибагливіше око. Діти Елли так і не виконали її останньої волі. Без милосердної володарки це місце втратило свою магію та красу так само, як ці нещасні рослини втратили її.
