ЧАРІВНЕ СТВОРІННЯ
Дівчина, яка одного разу чула соловейка у листопаді, здогадалась, що то був не простий пташка, а чарівний. Вона вирішила, що тільки чарівні птахи і тварини і люди варті того, щоб їх шукати.
Але траплявся все якийсь непотріб – барвисті папуги у золотих клітках, вгодовані домашні коти, штучні інтелігенти з електронними цигарками та інша свійська скотина. Як вони могли подобатись їй раніше? Як вона могла піти топитися через них? Невже вона так плекала своє нещастя, що геть нічого не бачила навкруги?
Чим більше вона шукала незвичайного, тим більше уникала людей. То в поле вийде, квітками милуватися, то у ліс піде до старих дубів, слухати як сивочолі буркочуть – на весь світ скаржаться. А найбільше любила гуляти під дощем. Коли всі брехуни ховалися по своїх квартирах і вулиці ставали безлюдними здавалося, що ось-ось вона зустріне когось...
І чим більше уникала людей, тим сильніше вабила їх до себе. Одні казали, що вона надзвичайно вродлива, інші заперечували і казали, що вона освічена та розумна, треті мовчки всміхалися, знаючи, що вся справа в її доброті. Чого вони хочуть від мене, обурювалася дівчина. Навіть не здогадуючись, що в пошуках казкових птахів, звірів та людей і сама стала чарівним створінням.
ЧОРТ
Жив Чорт серед людей – вони йому не заважали, і він їх не чіпав.
Якось бавився Чорт вогнем, люди побачили і давай канючити – дай, Чорте, і нам вогню. Йому не шкода, дав вогню – люди пообпікалися, хати попалили та ну Чорта лаяти! Образився Чорт та пішов у ліс жити.
В лісі зробив собі лука та стріли. Підгледіли люди і кажуть – навчи, Чорте, і нас стріляти. А він їм – ідіть геть. Але вони все навчи та навчи, як діти малі. Пройти не дають. Навчив їх Чорт стріли пускати, аби відчепилися. Бавилися люди луками, бавилися, аж когось вбили. Рідні вбитого здійняли ґвалт. Хто винен? Нумо за Чортом по лісу ганятися з вогнем та стрілами. Ледь Чорт від них втік.
Пішов у гори. Дістав заліза з-під скелі та зробив ножичка. Сидить паличку стругає. Але і тут його люди знайшли. Хотіли побити, але як побачили залізного ножа, то забули для чого прийшли. Кажуть, дай нам ножичка, Чортику, а ми більше за тобою не будем ганятися. Чорт плюнув, кинув ножа на землю та пішов геть – навіть не став чекати що люди з залізом зроблять.
Отак і повелося: блукає Чорт світом, шукає тихого місця – чи в паровий котел під високим тиском залізе, чи мідним дротом з ніг до голови обмотається, чи стане малесеньким і у шпаринку між протоном і нейтроном заб'ється – а люди за ним, підгледять що він там робить і як мавпи собі повторюють. А як накоять лиха – бо нетямущі, – то давай Чорта сварити.
ТИША
Спочатку чути було тільки Тишу. Коли Ніхто заграв на сопілці, він робив це так майстерно, що ані трохи Тиші не турбував. Ніхто забув про сопілку, пісню підхопили цвіркунчики, але вона залишилася такою ж гармонійною, як і на початку. Шепотіло листям Старе Дерево, шаруділи жучки та плескали крильцями метелики – але від всіх цих звуків Тиша ставала тільки прозорішою і чистішою. Навіть хробачки сумлінно дотримувались закону рівноваги.
Коли прийшли люди, то в усьому прислуховувалися до Перших Двох, і майже не розмовляли – та й що важливого могла сказати людина?
Дехто дуже хотів, щоб його теж слухалися і шанували, але був неспроможний створити бодай щось. Тож вирішив зробити так, щоб люди забули про Тишу і Нікого.
Почав з того, що став підкладати людям непотріб. Непотріб вимагав до себе уваги кидаючись під ноги, обтяжуючи кишені та засліплюючи своїм блиском очі. Аби хоч якось навести порядок, довелося давати непотребу імена. Ці нові слова спричинили безлад у мові. Потрібно було все більше говорити, щоб зрозуміти один одного, і все менше лишалося часу прислухатися порад Тиші.
Потім Дехто став підкидати приладдя. Приладдя інколи ставало у пригоді, але й створювало надокучливий шум. За цим шумом люди ледве чули один одного, а про Тишу вже і не згадували.
Останнім Дехто підкинув пристрій, якій видавав звуки подібні до людських голосів. Людина щось казала у слухавку і отримувала відповідь начебто від своїх друзів чи рідних.
Так Дехто змусив людей забути Тишу та позбавив їх спілкування один з одним.
ЗІРКА (2)
Парубок, який колись ходив на пошуки зірки, запрацював та відпустив бороду. Все, за що брався, виходило доладним. Але чим більше слави, тим більше він відчував неспокій, все йому було не те.
Виліпить глека, розпише так, що очей не відвести, порадіє, помилується – а за тим насупиться, подумає щось, та ну глека об підлогу!
Або – зводять хату, він візьметься причілок різьбити, та так виріже, що всі стануть та роти пороззявляють: звірі на причілку живіші ніж у лісі. Хазяїн йому дякує, а він все ріже та ріже. Птахи з наличників здається ось-ось зірвуться та полетять у небо. Хазяїн вже боятися починає, досить, каже, а він і далі ріже – посварилися, парубок плюнув та пішов, навіть платні за роботу не взяв.
Вийшов у поле, над яким небо бездонне, та сидить, думає. Навіщо йому гроші, навіщо слава людська? Ех, краще побачити один раз зорю та померти, ніж все життя возитися з глеєм та дошками.
Досидівся до глупої ночі, аж бачить – покотилася. Зірвався і як був, так за нею слідом і кинувся. Всю ніч біг, дивом ноги не переламав. На ранок дістався того горба, з-за якого на село щороку наповзала зима, хвильку постояв, подумав яким боком краще обійти та рушив далі.
На сьомий день підійшов до міста та вже здалеку бачить чорний дим над дахами – і тут лиха накоїла зірка. Лячно, але увійшов до брами.
А там виявилось, що дим не від пожеж – а з високих труб. Та й містяни не божевільні, хоч і дуже заклопотані: одні б'ють залізо важкими молотами, так, що залізо тоненько і жалісно кричить; інші пораються довкола дивних машин, які скрегочуть зубами та бризкають слиною; треті складають або читають довжелезні документи.
До кого звернутися? Знайшов кількох ледащих, які від самого ранку вже були п'яні та веселі. Привітався та спитав, чи бува не проходила зірка містом?
Ті сміються у відповідь – яка зірка? Твоя зірка, кажуть, то шматок скелі, що літає небом, аж тільки коли починає падати, тоді тільки на мить спалахує. Як вона може вулицями ходити?
Здивувався парубок та почав їм розповідати що він знає, що бачив та чув. Але п'янички тільки сміються. А щодо іншого міста – всі митці від початку були вар'ятами, от і привиділось їм. Парубок згадав величні палаци, стрункі мармурові колони, зворушливі голоси поетів на майдані та давай сперечатися.
П'янички привели вченого у брудному халаті та з прищем на носі. Парубок не хотів вірити спочатку – як така людина може щось про зірки знати? – але вчений говорив дуже переконливо, показував малюнки з розумних книжок та гладив товсте черево.
Але ж слід, засумнівався парубок, веде до вашого міста? Який такий слід, з підозрою спитали містяни.
У полях, там де ступила зоря, трави ставали зеленішими, розпускалися яскраві квіти, а пташки ще довго співали дзвінкіше і веселіше; у лісах засохлі стовбури дерев оживали і пускали зелені пагони. Навіть тут, у місті, поміж битих пляшок та недопалків з тріщин асфальту виросли та розквітли жовтенькі кульбабки; а на небагатьох деревах, попри осінню пору, з'явилося молоде листя.
Цього разу разом з п'яничками розреготався і вчений. Яка трава, які квіти? А дерева незабаром спиляємо, щоб зробити шлях ширшим, казали вони та хитали головами. Йди краще додому, зроби таку саму машину як в нас, що буде длубати землю, топтати рослини, жерти звірів і людей – і тоді будеш знати все на світі.
Опустив парубок голову, замислився тяжко. З усіх боків його оточували чудернацькі апарати, в небі гули моторошні подоби велетенських птахів. П'янички були дуже освіченими та знали багато такого, про що парубок навіть і не чув. Певно, що й справді мешканці далекого білого міста всі були божевільними, і ніяких зірок не існує, є тільки мертве каміння, що безупинно кудись несеться у крижаній порожнечі.
А дорогою додому навіть відчув полегшення – тепер, коли знає що таке зоря, він зможе зі спокійним серцем жити як всі.
ЗІРКА (3)
Живе парубок як всі, інколи лише згадує та дивується – як це так, що одне місто збожеволіло від появи зорі, а інше навіть не помітило її? Слід було б ще в когось розпитати. Але хтось так бреше, хтось так – а сказати напевне ніхто не може.
Що робити, вийшов у поле, довго чекав, та нарешті дочекався. Цього разу зоря впала за рікою, десь там, де вітер випасав отари біленьких кудлатих хмаринок.
Перейшов брід, день іде, два, три – нічого. Тиждень – і сліду не видно. Дев'ятого дня зустрів старого діда при дорозі, хотів спитати – але в того на руках бандура так чудернацьки співа, що заслухався: то сумно забренить, аж сльози на очі навертаються, то навпаки – розвеселиться та задзвенить, що на місці не встоїш, ноги самі танцювати починають.
Замовкла бандура, а парубок довго ще не міг слова вимовити. Тільки коли вже дід підвівся і зібрався йти, парубок в нього питає, чи бува не бачив зірки.
Бачив, відповів дід. Вчора танцювала Вона на ось цій галявині, а моя бандура всю ніч для Неї грала та співала.
Здивувався парубок. Якщо танцювала, то значить не мертвий камінь, але чому тоді старий не збожеволів?
Дід розсміявся – люди, поміж яких я виріс, казали, що я вар'ятом народився.
Парубок пригадав, що теж саме чув про художників і поетів.
Ні, пояснив дід. Якби люди у місті з мармуру були вар'ятами як я, то вони б не зводили храмів, не намагалися б помістити кожну піщинку золота до скарбниці, кожен вірш – до бібліотеки. А мандрували б світами, босоніж та з бандурою у руках. І коли повз них пройшла зірка, вони могли б піти за нею слідом, як це вже багато років роблю я. Але через здоровий глузд вони виявилися прикутими до палаців, до кораблів повних товарів та до грубих фоліантів з віршами сивої давнини. Вони не втратили розум, коли Вона пішла від них – це їхні серця розірвалися навпіл.
Але навіщо тоді люди у місті вкритому чорним димом брешуть, що зірка – це лише уламок скелі, розгнівався парубок.
Вони не брешуть, зі смутком відповів бандурист. Коли подібна людина тільки гляне на зорю – та втрачає частку свого тепла. А коли багато вчених оточать зірку з усіх боків, розглядають її байдужими очима та сперечаються розумними словами – вона обертається на холодний камінь.
ЗЛОДЮЖКА (2)
Хто мав руки – працювали, хто розум – давали іншим раду, а хто серце – ті пісні складали. Один тільки ледар сидів осторонь та пальцем в носі колупав.
Побачив Дехто ледащого і зрадів. Що це ти, каже, сидиш голодний та без даху над головою? Хіба це справедливо, що в інших і хати є, і їсти є, а в тебе – нічого?
Аж заплакав ледар, так йому себе шкода стало.
Не плач, я тебе навчу, пообіцяв Дехто.
Сидить ледаще в новій хаті, наймити тарілки підносять, він тільки жує та ковтає та горілкою запиває.
Дехто знову починає шепотіти на вухо – хіба ти не розумніший за інших?Ледащий огледівся – хата простора, всюди на полицях щось лежить, навіть не знати що воно і навіщо. І працювати не довелось. Певно що розумніший! Забув тільки, що те все Дехто навчив як дістати.
Чому тоді люди інших прислухаються, а тебе – ні, питає Дехто.
Розізлився ледащий, кулаком по столу хрясь! Аж таргани зі стелі посипалися.
Нічого, каже Дехто, я тебе навчу.
Сидить ледар у палаці та все розповідає людям як і що робити, скільки податку подавати та як по вулицях ходити. А коли хтось розумний рота розкриє, то люди самі ж його чи батогами посічуть, чи багнетами поколють. Добре навчив Дехто!
Та тільки, як це вийшло, що люди пісні складають, а ледащий – не може? Взявся Дехто його вчити. Вчить-вчить, вчить-вчить – а так досі і не навчив. Бо і сам не вміє.
Всі казки Нескінченності та Безпочатковості на Аркуші - https://arkush.net/book/24508
