Будучи молодшою, я завжди думала, що американці знайшли спосіб контролювати своє підсвідоме — раз у них так відкрито дозволена зброя. Думала: які молодці. В них немає бажання повбивати одне одного, буквально. Мабуть, думала я, це така психологія: якщо зброю не забороняти, як наркотики, то нею і не хочеться користуватися.
Ставши дорослішою, я подумала: якби родина дозволяла мені наркотики, алкоголь, дала б мені повну свободу замість грамотного, люблячого, з обмеженнями і строгостями виховання — де б я була зараз?
Останнім часом, у мене все частіше виникає гостра думка, яка, наче лезо, інколи розрізає ілюзію «американської мрії».
Щоразу як я бачу розкол на ґрунті ненависті в США — партійний, расовий, релігійний, соціальний. Або коли агенти ICE, схожі на наших тітушок, закривши обличчя, загрібають на вулицях усіх підряд, а люди ховаються від них, як від бандитів. Щоразу як читаю негативну риторику, яка лунає з Білого дому до власних громадян. Коли бачу, як демонтується конструкція США — податкова, судова система, пенсійні механізми, демократична система, виборчий механізм, як перекроюється система контролю над ринками, наглядові органи над якістю освіти, їжі, медицини.
Коли бачу, як Волл-Стріт по барабану на те, що відбувається всередині США, — мене знову і знову відвідує ця думка: це країна, повна зброї.
Раніше здавалось, у США все під контролем. Вся ця зброя — під контролем свідомих і озброєних до зубів американців. Подумаєш, шутінги часті в школах, з ким не буває.
Я виросла на ілюзії повного контролю того озброєного експерименту, який Сполучені Штати Америки над собою поставили.
Виявляється, у США десятиліттями існували серйозні політичні та фінансові перепони для повноцінного дослідження того, як доступність зброї впливає на насильство й безпеку людей.
Тобто весь наратив, що США перемогли власну природу ненависті, агресії і насильства, — мильна булька.
Бо, як виявилося, у США існують і закони, і наглядові органи, і системи контролю за обігом зброї. Але науковці, які досліджують вплив доступності зброї на поведінку людей і безпеку суспільства, десятиліттями змушені працювати в умовах політичного тиску, законодавчих обмежень, скорочення фінансування та бюджетів, непропорційно малих для масштабів проблеми.
Це не риторична фігура. Це конкретна історія з конкретною датою, іменем і сумою.
Перша серія: 1996
У 1993 році «The New England Journal of Medicine» друкує роботу Артура Келлермана: наявність зброї в домі не робить дім безпечнішим — навпаки, збільшує ризик убивства.
На той момент у CDC (Центри з контролю та профілактики захворювань у США) є невеликий, але живий напрямок: приблизно 2,6 мільйона доларів на рік на дослідження вогнепального насильства. Дрібниця в масштабах федерального бюджету. І саме ця дрібниця виявилась нестерпною.
NRA (Національна стрілецька асоціація США) лобіює конгресмена Джея Дікі з Арканзасу, і той вставляє в проєкт закону про асигнування 1996 року поправку: жодна копійка коштів CDC на профілактику травм «не може бути використана для просування контролю над зброєю».
Формально — не заборона досліджень. Формально — лише заборона «адвокації». Але одночасно з поправкою Конгрес забирає з CDC ті самі 2,6 мільйона і перекидає їх на дослідження черепно-мозкових травм.
Сигнал прочитаний правильно. Керівництву CDC ясно дали зрозуміти, що підтримка досліджень зброї може загрожувати всьому бюджету агентства.
Це і є ключовий механізм. Не пряма заборона — вона б виглядала непристойно навіть у 1996 році. А ефект замороження: юридично можна, політично — самогубство.
Приблизно два десятиліття CDC уникає будь-яких досліджень вогнепального насильства через страх фінансових санкцій. Фінансування падає на 96%, академічних публікацій — на 64% між 1998 і 2012 роками.
Марк Розенберг, який очолював тоді Національний центр з профілактики травм, згадував пізніше: він порівнював зброю з автомобілями. У 1970-х США вклали серйозні гроші в дослідження безпеки доріг і машин — і смертність у ДТП обвалилась. «Вони знайшли, як позбутися автокатастроф — але не автомобілів. Чому ми не можемо зробити те саме зі зброєю?»
Поправка Дікі поховала цю можливість. У 1999 році під політичним тиском Розенберга виштовхують із CDC. Сам Дікі під кінець життя публічно шкодував про свою роль.
Запізніле прозріння Джея Дікі
А тепер повернімося до людини, з якої почалася ця історія. До конгресмена Джея Дікі.
Минали роки. В Америці відбувалися масові розстріли — у школах, кінотеатрах, громадських місцях. І поступово сам автор поправки, яка фактично паралізувала федеральні дослідження вогнепального насильства, почав змінювати свою позицію.
У 2012 році Дікі разом із Марком Розенбергом, колишнім керівником напряму профілактики травматизму CDC, уже публічно закликав повернути наукові дослідження.
А у 2015 році Дікі визнав, що шкодує про наслідки своєї поправки.
Він пояснював, що не мав наміру зупиняти науку. Хотів лише не допустити використання державних грошей для політичної кампанії проти володіння зброєю.
Але вийшло інакше.
Два десятиліття, протягом яких можна було досліджувати причини насильства, шукати закономірності, розробляти методи профілактики, були значною мірою втрачені.
І ось що цікаво. Дікі не закликав відібрати в американців зброю. Він закликав повернути науку. Ту саму науку, якій колись допоміг перекрити фінансування.
Пауза, часткова відлига
У 2013 році, після Ньютауна (масового вбивства у школі «Сенді-Хук» у грудні 2012 року), Обама президентським меморандумом уточнює: поправка Дікі не забороняє федеральне фінансування досліджень вогнепального травматизму.
Тонкий гачок, але живий. У 2018 році, після Паркленду (масового вбивства у старшій школі «Марджорі Стоунман Дуглас» у місті Паркленд, штат Флорида, де загинули 17 людей), федеральний звіт додатково прояснює — досліджувати причини вогнепального насильства можна.
У 2019 році Конгрес нарешті виділяє перші за 23 роки 25 мільйонів доларів на профілактичні дослідження вогнепальних травм. Половина — CDC, половина — NIH (Національні інститути охорони здоров'я).
З 2020 по 2022 рік CDC і NIH виділили відповідно близько 49 і 100 мільйонів доларів. Кількість клінічних досліджень зросла на 90%, публікацій — на 86%.
Щойно змінили режим — з-під льоду одразу пішов ріст. Це важливий емпіричний факт: попиту на знання не бракувало. Бракувало лише дозволу знати.
Тридцять років потому. А що з наукою?
У 1996 році американська наука про збройне насильство опинилася в ситуації, коли досліджувати одну з найважливіших проблем громадської безпеки стало надзвичайно складно.
Минуло майже чверть століття.
І лише у 2020 році Конгрес США відновив цільове фінансування досліджень травматизму та смертності від вогнепальної зброї.
На ці цілі виділили 25 мільйонів доларів на рік: по 12,5 мільйона для Центрів контролю та профілактики захворювань (CDC) і Національних інститутів здоров'я (NIH).
Двадцять п'ять мільйонів доларів. На всю країну. На рік. Мізерно мало.
Для держави з населенням понад 340 мільйонів людей це приблизно сім центів на одного мешканця. І це в країні, де щороку десятки тисяч людей гинуть від вогнепальної зброї.
Важлива деталь: федеральне фінансування не дозволяло використовувати дослідження для політичної пропаганди контролю над зброєю. Тобто науковці мали досліджувати проблему, а не агітувати за певне політичне рішення.
У 2024 році у США від вогнепальної зброї загинули 44 447 людей, із них 27 593 — унаслідок самогубств, а 15 364 — унаслідок убивств.
При цьому кількість убивств із застосуванням зброї зменшилася на 15,8% порівняно з попереднім роком, тоді як кількість самогубств із її застосуванням досягла історичного максимуму.
Станом на 2026 рік ця сума так і залишилася незмінною — по 12,5 мільйона доларів для CDC та NIH. Шість років потому — ті самі 25 мільйонів на країну з населенням понад 340 мільйонів людей.
Чи достатньо таких коштів, щоб відновити науковий напрям, який десятиліттями залишався без належної державної підтримки?
Принаймні, завдяки цим коштам, науковці знову отримали можливість систематично досліджувати причини самогубств, домашнього насильства, випадкових пострілів, масових убивств та способи запобігання трагедіям.
Чи вдалося відновити втрачене?
Дослідження, опубліковане у 2024 році в журналі JAMA Surgery, проаналізувало розвиток американської науки про збройне насильство з 1985 до 2022 року.
Автори вивчали фінансування, наукові публікації та зареєстровані клінічні дослідження.
І результати виявилися дуже показовими.
Після відновлення федерального фінансування кількість наукових публікацій у цій галузі зросла на 86%, а зареєстрованих клінічних досліджень — на 90%. Це результати порівняння періодів 2017–2019 та 2020–2022 років.
Дослідники виявили чіткий зв'язок: що більше коштів виділялося на науку про збройне насильство, то більше з'являлося наукових робіт і досліджень.
Якщо навіть відновлення порівняно невеликого фінансування супроводжувалося таким зростанням наукової активності, то скільки досліджень могло б відбутися за умови належної підтримки?
Адже десятиліттями на вивчення цієї проблеми виділялися мізерні, як для такої великої країни, кошти.
Тому цілком логічно припустити, що велика кількість досліджень так і не відбулася.
А разом із ними було втрачено і знання, які допомогли б запобігти людським трагедіям.
Бо наука — це не кран із водою, який можна перекрити на двадцять років, а потім відкрити й отримати той самий результат.
Це дослідницькі колективи, підготовка фахівців, довгострокові спостереження, накопичення даних і наукова спадкоємність. Втрачені десятиліття неможливо повернути одним бюджетним рішенням.
Відновлення наукової інфраструктури потребує років. А зруйнувати її можна значно швидше.
Історія поправки Дікі вже показала, що відбувається, коли політична боротьба починає визначати можливості науковців досліджувати суспільну небезпеку. Сьогодні американська наука має значно більше даних, ніж тридцять років тому. Але перед нею стоїть старе питання.
Чи зможе вона продовжувати дослідження незалежно від того, наскільки незручними виявляться їхні результати?
Адже зброя не зникає від того, що її перестають досліджувати. І небезпека не стає меншою лише тому, що про неї вирішили не знати.
Але що саме досліджували науковці? І чому результати цих досліджень викликали такі гострі суперечки? Щоб зрозуміти це, повернімося на кілька десятиліть назад.
Коли зброя перестає бути просто предметом
А тепер поговорімо про дослідження, які змусили науковців поставити під сумнів одне з найпоширеніших переконань: зброя сама по собі нейтральна, а все залежить виключно від людини, яка її тримає.
Здавалося б, логічно. Пістолет, який лежить у шухляді, нікого не ненавидить. Не має намірів. Не здатний самостійно ухвалювати рішення.
Але чи означає це, що його присутність ніяк не впливає на людину?
Ефект зброї. Експеримент 1967 року
У 1967 році американські психологи Леонард Берковіц та Ентоні ЛеПейдж провели експеримент, який започаткував цілий напрям досліджень.
Вони вивчали, чи здатна сама присутність зброї посилювати агресивні реакції людини.
Учасників експерименту навмисно дратували, а потім створювали ситуації, в яких поруч перебували предмети, зокрема вогнепальна зброя. І виявилося, що за певних умов роздратовані люди демонстрували сильнішу агресивну реакцію саме в присутності зброї.
Зверніть увагу: зброю ніхто не застосовував. Вона просто була поруч.
Це явище отримало назву weapons effect — «ефект зброї».
Пізніше дослідники почали вивчати не лише агресивну поведінку, а й думки, асоціації та сприйняття інших людей. У 2018 році було опубліковано метааналіз 78 незалежних досліджень за участю 7 668 людей. Результати показали, що присутність зброї може активізувати агресивні думки та вороже сприйняття ситуації.
Щоправда, не всі ефекти виявилися однаково надійними після перевірки можливого викривлення результатів публікацій. Тому було б неправильно стверджувати, що кожна людина, побачивши пістолет, стає агресивнішою.
Але й називати зброю психологічно нейтральним предметом ми вже не можемо.
Якщо присутність зброї може впливати на психологічні реакції окремої людини, то яку роль вона відіграє в суспільстві, де право володіти нею є важливою частиною культури?
Це ще не відповідь. Але це вже серйозний привід для досліджень.
Зброя для захисту і для самогубства. А що говорить статистика?
Перенесімося у 1992 рік.
Група американських дослідників на чолі з Артуром Келлерманом публікує в авторитетному медичному журналі The New England Journal of Medicine результати дослідження самогубств у двох округах США.
Науковці порівнювали домогосподарства, в яких сталися самогубства, із подібними домогосподарствами, де таких випадків не було.
Вони враховували низку інших чинників ризику: вживання алкоголю, наркотиків, психічні захворювання, соціальні обставини.
І отримали результат, який важко було проігнорувати.
Наявність вогнепальної зброї вдома була пов'язана з підвищенням шансів самогубства в домашніх умовах у 4,8 раза.
Але й це ще не все.
Коли дослідники окремо проаналізували умови зберігання зброї, виявилося, що в домівках із зарядженою зброєю статистичні шанси самогубства були приблизно в 9,2 раза вищими, ніж у домівках без зброї.
У домівках із незарядженою зброєю — у 3,3 раза.
Це результати статистичного дослідження, а не доказ того, що зброя сама викликала суїцидальні думки.
Але тут важливо зрозуміти механізм. Людина може переживати психологічну кризу. Страх, відчай, втрату, сильне емоційне потрясіння. І така криза не обов'язково триватиме вічно.
Але коли поруч є легкодоступний засіб, застосування якого часто призводить до смерті, наслідки короткочасного імпульсу можуть стати незворотними.
Зброя не обов'язково породжує бажання померти. Але її доступність може значно збільшити ймовірність того, що суїцидальна криза завершиться смертю.
І це вже зовсім інший погляд на пістолет, придбаний для захисту власної родини.
А тепер — убивства
У 1993 році та сама дослідницька група опублікувала ще одну роботу.
Цього разу науковців цікавило, чи захищає наявність зброї мешканців будинку від убивства. Було проаналізовано випадки вбивств у трьох американських округах. І знову результати виявилися несподіваними.
Наявність вогнепальної зброї вдома була пов'язана з підвищенням скоригованих шансів убивства в цьому домі у 2,7 раза.
Але найцікавіше — хто саме становив небезпеку.
Виявилося, що підвищений ризик переважно стосувався вбивств, скоєних членами родини або близькими знайомими.
Тобто йшлося не лише про злочинця, який увірвався до будинку з вулиці.
Небезпека могла перебувати всередині самого дому.
Звичайно, це не означає, що кожен власник пістолета небезпечний для своєї родини. І не доводить, що вогнепальна зброя не може врятувати життя під час нападу.
Але результати ставили під сумнів уявлення, що сама наявність зброї автоматично робить домівку безпечнішою.
І ось тут історія набуває зовсім іншого змісту.
Дослідження, які не хочеться помічати
Маємо три важливі наукові спостереження.
Перше: сама присутність зброї за певних обставин здатна впливати на агресивні реакції людини.
Друге: доступність зброї пов'язана зі значно вищим ризиком смертельного завершення суїцидальної кризи.
Третє: наявність зброї вдома не гарантує безпеки від насильства. І за певних обставин може бути пов'язана з підвищеним ризиком убивства.
Це не три докази одного й того самого механізму. Це різні дослідження, які висвітлюють різні сторони проблеми.
Але разом вони змушують поставити дуже незручне запитання.
Чи не створює суспільство, яке масово озброюється заради безпеки, додаткові ризики для самого себе?
Але замість того щоб розширювати дослідження, перевіряти результати, шукати винятки, досліджувати випадки успішної самооборони та розробляти способи запобігання насильству, американська політична система пішла іншим шляхом.
Почала обмежувати фінансування науки, яка ставила незручні запитання.
Замість того, щоб перевірити, чи мають рацію дослідники, політична боротьба почала впливати на саму можливість проводити такі дослідження.
Що відбувається з колективною свідомістю суспільства, яке вважає зброю символом власної безпеки, але не готове досліджувати небезпеку, пов'язану з нею?
Друга серія: 2025–2026
І ось тут починається те, що робить ситуацію якісно іншою, ніж у 1996 році.
Тоді дослідження стримували бюджетними рішеннями та політичним тиском. Тепер під загрозою опинилася сама дослідницька інфраструктура.
Квітень 2025 року.
Адміністрація Роберта Ф. Кеннеді-молодшого розпочинає масштабну реорганізацію Міністерства охорони здоров’я та соціальних служб США (HHS). Скорочення торкаються і Центрів контролю та профілактики захворювань — CDC.
За оцінкою колишнього директора відділу профілактики насильства CDC Джеймса Мерсі, підрозділ втратив близько трьох чвертей персоналу.
Серйозно постраждали й команди, які забезпечували роботу систем збору статистики травм і смертності, зокрема WISQARS.
А без надійних даних неможливо ані встановлювати закономірності, ані перевіряти ефективність заходів запобігання насильству.
У січні 2026 року видання The Trace підсумувало масштаби скасування дослідницьких грантів: CDC та NIH припинили фінансування проєктів приблизно на 20 мільйонів доларів, а ще близько 80 мільйонів припало на Міністерство юстиції, Міністерство внутрішньої безпеки та інші федеральні установи.
І це лише дослідницькі програми.
У квітні 2025 року Міністерство юстиції скасувало 373 гранти загальною вартістю близько 820 мільйонів доларів. Вони підтримували широкий спектр програм громадської безпеки: від допомоги жертвам злочинів до профілактики насильства, роботи з молоддю та оцінювання ефективності правоохоронних заходів.
За підрахунками Ради з питань кримінального правосуддя, скорочення зачепили 554 організації у 48 штатах і територіях США.
Паралельно змінювалася політика регулювання зброї.
У квітні 2025 року Міністерство юстиції скасувало політику «нульової толерантності» щодо продавців зброї, які навмисно допускали серйозні порушення федеральних правил.
Того ж року адміністрація запропонувала скоротити бюджет ATF більш ніж на чверть. А Reuters повідомляло, що близько 80% агентів відомства залучили принаймні до частини завдань з імміграційного контролю.
І ось новина вже жовтня 2026 року.
9 жовтня ATF оголосило, що припиняє застосування низки федеральних вимог щодо реєстрації та попереднього дозволу на виготовлення або передачу певних категорій зброї та глушників.
Це рішення не скасовує всіх перевірок і не поширюється на всі види зброї. Але воно демонструє, наскільки суттєво змінюється федеральна політика.
І тут я хочу повернутися до слів Девіда Гемевея з Гарварду.
Ще навесні 2025 року, порівнюючи нові скорочення з обмеженнями 1990-х років, він назвав попередні втрати дрібницями порівняно з теперішніми.
Він попереджав, що навіть у разі зміни політичного курсу відновлення втраченої інституційної пам’яті потребуватиме більше часу, ніж тривалість одного президентського терміну.
І це, на мою думку, найтривожніше.
Наукову інфраструктуру можна скоротити за кілька місяців. А відновлювати її доведеться роками.
У червні 2026 року Комітет із питань асигнувань Палати представників США схвалив бюджетний законопроєкт на 2027 фінансовий рік.
І в ньому знову запропонували припинити спеціальне фінансування досліджень збройного насильства в CDC.
Причому обґрунтування виявилося дуже цікавим.
У пояснювальних матеріалах комітет зазначив, що CDC історично приділяв недостатньо уваги дослідженню випадків, коли застосування зброї для самооборони допомагало запобігти злочинам і загибелі людей.
Але хіба це не привід розширювати дослідження, щоб отримати повнішу картину?
Станом на жовтень 2026 року це бюджетна пропозиція, а не остаточне рішення про припинення фінансування.
У затвердженому бюджеті CDC на 2026 фінансовий рік відповідне фінансування збережено.
Ба більше, CDC опублікував інформацію про запланований на 2027 рік конкурс дослідницьких грантів, присвячених запобіганню насильству із застосуванням вогнепальної зброї.
Звичайно, оголошення про майбутній конкурс ще не гарантує, що кошти на нього будуть остаточно виділені.
Отже, наука продовжує працювати.
Але її майбутнє знову стало предметом політичних і бюджетних суперечок.
Моя думка
На мою думку, Сполучені Штати Америки ставлять над собою дуже небезпечний експеримент.
Ті кошти, які з такими перепонами й так неохоче виділяються на дослідження збройного насильства, психологічних чинників ризику та профілактику його наслідків, — ніщо порівняно з масштабом проблеми й ресурсами, які, на моє переконання, необхідні для її розв'язання.
Йдеться про людей. Про їхній психологічний стан, страхи, агресію, соціальні конфлікти. Про суспільство, у якому величезна кількість зброї перебуває в приватних руках.
Коли я вивчала цю тему та стан наукових досліджень збройного насильства у США, мені постійно спадала на думку відома фраза, яку приписують Антону Чехову:
«Якщо в першому акті на стіні висить рушниця, то в третьому вона має вистрілити».
Звичайно, Чехов говорив про драматургію. Про те, що кожна деталь у творі повинна мати своє призначення.
Але експеримент, у якому колективне підсвідоме американського суспільства стає дедалі більше озброєним, триває. І ми ще не знаємо, до чого він призведе.
А науки, яка могла б систематично досліджувати цей процес і його наслідки, на мою думку, досі недостатньо.
Натомість є впливове збройове лобі, політичні перепони для досліджень і численні випадки стрілянини — на вулицях, у школах, у громадських місцях.
