Історія Римської імперії сповнена доволі цікавих та інтригуючих моментів, безсумнівно це унікальний досвід в історії людства, який вже ніколи і ніхто не зможе повторити. В історії Риму спостерігається безліч злетів та падінь, інколи настільки болючих, що державі доводилось боротись за своє виживання. Окрім ситуацій, коли сам вічний Рим знаходився в облозі та під його стінами гуляли чи то пуни чи то галли, пізніше виникали конфузи, за яких Риму доводилось боротись за свої кордони, території та політичну цілісність. Криза III століття є доволі колоритною та показовою. Обширні території Римської держави в контексті політичної нестабільності та слабкості центральної влади вплинули на різного штибу розколи та відокремлення, а також втрату територій. Внаслідок кризи, Римська держава ненадовго “розкололась” на Галльську імперію, Пальмірське царство та власне Римську імперію.
На території східних римських провінцій в 267-273 рр. існувало так зване Пальмірське царство, яке часто люблять називати сепаратистським, хоча з цим можна і посперечатись. В своїй короткій історії царство мало трьох офіційних правителів, де Зенобія, була фактично регентом при своєму малолітньому сині Вабаллаті. Всі три правителі - вихідці з однієї сім’ї та навіть більше, є подружжям та їх сином, який в реальності ніколи особливої влади не мав. Отож, в цьому дописі я спробую викласти коротку історію Пальмірського царства з більшою конкретикою, якої в межах “українського інтернету” фактично не існує. Приємного читання!
Рим і Пальміра: від союзників до ворогів.
Історія міста Пальміра достатньо тісно пов’язана з Римом, адже окрім кінцевого протистояння повсталого Пальмірського царства з Римською державою, їх історія сягає корінням ще набагато раніше. Пальміра, будучи в більшості своїй торгівельним містом, мало доступ до екзотичних товарів сходу, таких як дорогоцінні тканини, спеції, тощо. Користуючись вільним проходом через територію персів, пальмірські купці отримували доступ до ринків екзотичних для Європи товарів, що неабияк цікавило в свою чергу римлян. Тим паче, саме місто розташовувалось достатньо близько до провінцій, які контролював Рим. Особливість втім полягає в тому, що більшу частину історії римляни не намагались влізати у внутрішні справи Пальміри, та просто наділяли її своєрідним “захистом” та намагались тримати союзницькі відносини, тримаючись ідеї дипломатичного впливу, аніж завойовницького. Цей загадковий оазис здавалось, процвітав лише в умовах своєї широкої свободи та внутрішньої автономії, що з військовим вторгненням та контролем було б не можливо встановити наново. До того ж, сама Пальміра знаходилась так би мовити, за межами “римського впливу” на сході. Втім, це не заважало окремим політикам чи полководцям бажати отримати місто.
Першим про кого нам відомо з римлян, хто мав на меті отримати Пальміру — був Гней Помпей. Під час громадянської війни і протистояння з Цезарем, Помпей заявляв, що Пальміра — повинна бути в складі Риму та повністю підкорятись республіці. Він мав ідею приєднати Пальміру до нової провінції — Сирії у 64 р. до н.е. Так як місто залишилось перебувати фактично незалежним, зрозуміло, що у Помпея нічого не вийшло, можливо, в першу чергу, саме через брак ресурсів, які повністю йшли на внутрішню боротьбу.
Наступним місто “зажадав” Марк Антоній, під час боротьби з Октавіаном Августом. Він звинуватив жителів міста в невизначеному статусі, буцімто вони знаходячись посередині між Римом та Персією не займали чіткої позиції, адже будучи торговцями, ставили перш за все власний прибуток та корисливі цілі. Про це нам повідомляє Аппіан, який писав, що вершники Антонія мали на меті пограбувати місто, використавши вищезгадані звинувачення, тоді як реальною ж ціллю було збагачення. Вершники зайшли в місто, де вже нікого та нічого дорогоцінного не було, адже жителі переправили все цінне майно через річку та озброївшись луками, були готові надати гідну відсіч будь-кому, хто наблизиться, швидка реакція пояснюється тим, що хтось заздалегідь повідомив жителів Пальміри.
Октавіан, який здобув перемогу у громадянській війні, не приділяв уваги Пальмірі. Принаймні, ми про це не знаємо. Натомість його наступник, Тиберій, побачив у місті економічний потенціал та сприяв його розвитку. Так, Тиберій зайнявся питанням охорони караванів та доріг, що були життєво необхідною артерією для міста. Окрім того, він інвестував у відновлення храму Баалаа — головного божества для міста, який був повторно освячений у 32 р. н.е.
Наступним, хто після Тиберія допоміг місту, став Траян, який збудував дорогу, що з’єднала місто з регіоном Євфрату, яка була надзвичайно корисною для торговців. Окрім того, він “переніс” основну торгівлю з міста Петри, саме до Пальміри, що було неабияким економічним поштовхом. Також, був сформований особливий загін з пальмірських громадян, а саме вершників на верблюдах, що повинні були захищати дороги під час переходу римського війська. В самій Пальмірі до того ж, з’явились окремі римські когорти, а також чиновники, збільшується ще й кількість латинських імен. Син Траяна, Адріан, особисто відвідував місто приблизно в 129-130 рр. н.е., де йому влаштували пишне прийняття, за яке з власного карману заплатив один з впливових купців. Саме під час візиту Адріана згадується кілька римських когорт, що були розквартировані в місті. Після свого візиту, імператор надав місту друге ім’я: Адріана, та надав йому статус колонії, включивши це місто в склад Римської імперії.
Останнім імператором про взаємодію якого з Пальмірою відомо перед Авреліаном — це Луцій Вер, за якого пальмірські гарнізони, а точніше прославлені лучники, зайняли ряд відвойованих у персів фортець, таких як наприклад відома Дуро-Европос (близько 160 р. н.е.), де до цього вже існувала велика община пальмірців.
Правління Одената. Передумови становлення царства.
Історію Пальмірського царства доцільно було б розпочати з правління Одената, людини, що за свої 17 років володарювання фактично створила умови для виникнення царства. Хоча сам Оденат і не проголошував Пальміру як самостійне царство, його правління все ж, було вже основним фундаментом.
Оденат, син Хайрана, внук Вахабаллата, походить з дуже молодої династії, її започаткував його прадід, Насор. Всі попередники Одената мали не пальмірські імена, а радше арабські, що говорить про його походження. Сам же Оденат мав також і грецьке ім’я: Герод, син Афенодора, а також як громадянин Риму, ще й латинське: Луцій Септимій Оденат.
Народився Оденат в 220-х роках. В молодості він імовірно служив разом зі своїм батьком у допоміжних війська римлян. Ставши правителем Пальміри, він достатньо швидко почав концентрувати довкола себе владу та покращувати власні позиції. Вперше Одената згадується 252 роком, де його зазначають на статуї, яку пожертвувала міська рада. Його згадують як почесного сенатора, екзарха Пальміри, він — сімпозіарх бога Бела на цей рік, тому його і згадують. Примітно, що посада екзарха — володаря Пальміри, застосувалась вперше, що і свідчить про вміле користування власними багатствами, зв’язками та авторитетом. Цю посаду він отримав імовірно під час правління Філіпа I Араба, та скоріше за все, особисто знав імператора, за часи своєї служби в армії. Його брат, Гай Юлій Пріск, намісник сходу, імовірно теж міг докласти “руку” для свого земляка, що б допомогти йому в кар’єрному зростанню. Варто відзначити і те, що для отримання такої високої посади в місті та інших посад в самому вже Римі, потрібно було мати щонайменше мільйон сестерціїв, що було великою сумою.
Головною проблемою залишалась наявність агресивних персів, що час від часу вторгались на землі Риму та вимагали значних сил, для утримання кордону. Другий шахіншах сасанідів, Шапур I, розгромив римське військо 252 році при Барбаліссі, та зайшов в Сирію і, можливо захопив Антіохію. Після цієї поразки, римська армія на сході переставала існувати, через зазнані втрати. Єдиною перепоною на шляху персів виявилось ополчення міста Емеса, на чолі з місцевим жерцем, що змогло дати відсіч персам та зупинити їх просування глибше в Сирію.
Не зважаючи на такі серйозні зміни та загрозу самому місту, Оденат дальші продовжував своє зростання, отримуючи від імператора Валеріана нові посади. Збереглись також свідчення, що датуються вже VI ст. н.е., буцімто Оденат надсилав подарунки Шапуру під час його вторгнення, та пропонував стати його васалом, на що шахіншах наказав викинути всі подарунки в річку. Але, скоріше за все ця історія, як і більшість інших біографічних відомостей з життя Одената, є лишень вигадками та міфом.
В кінці 257 року Оденат отримує від Валеріана титул консула, що фактично означало довіру кордону з персами саме пальмірському царю, поруч з тим, даючи йому велику кількість повноважень. В деяких фінікійських містах, таких як Тіра та Сідон, збереглись надписи, де Одената зазначають саме як консула, висловлюючи свою повагу. Новим поштовхом для широкомасштабних бойових дій стало прибуття на схід Валеріана. В цей час перси захоплюють Дура-Европос, де помирає весь пальмірський гарнізон, що було великим ударом для міста. Однак, найбільшим ударом стало те, що через падіння Дура-Европоса, Пальміра втратила можливість торгувати зі сходом, а також лишилась своєї важливої та впливової факторії. До Пальміри потекли біженці, а вхід купцям до Персії було закрито, що сильно знизило дохід міста. Останній караван датується 247 роком, а всі подальші — це уривки з текстів, де торговці дякують Белу за те, що вони з боєм повернулись до Пальміри.
В 259 році, Валеріан зазнав поразки в битві при Емесі та був захоплений в полон, що стало сильним ударом по римським військам, від яких залишились лишень невеликі шматочки. Оденат в цей час планував вторгнутись до Месопотамії, та навіть встиг зруйнувати місто Нахардея, але змушений був відступити і полишити свої плани, через загрозу просунення військ Шапура. Розсіяним перським військам, що відправились грабувати римські провінції, ніхто не міг нічого протиставити, настільки ситуація була поганою. Існує один міф, згідно якого, Оденат завдав поразки основним силами Шапура відразу після взяття в полон Валеріана, але скоріше за все, успіхи були набагато скромнішими. Оденат так чи інакше зібрав під своїм початком значні сили з пальмірського ополчення та протистояв окремим перським загонам.
Залишки ж римських військ, зібрались під керівництвом Макріана — завідуючого казною при Валеріані, в Емесі.
Макріан проголосив своїх двох синів, Макріана Молодшого та Квіета августами, та забрав значну кількість сил, відправившись з ними на Рим, залишивши в Емесі свого воєначальника — Балісту, або ж Калісту. Узурпатор швидко зазнав поразки в Фракії, де вбили обох Макріанів. Оденат же, не втручаючись до цього в вихор подій, направився до Емеси, де містяни відчинили перед ним ворота та видали Квіета, а Баліста ж, втік з рештою військ. Щоправда, кара його теж настигла: його було перехоплено та розбито пальмірським володарем.
Після цього єдиною персоною, що залишалась на римському сході з широким авторитетом та достатніми силами, для захисту провінцій від Персії, залишився саме Оденат. Він був тим, кого поважали залишки римських військ, та тим, хто міг зібрати власне військо, що б не допустити повторного вторгнення Шапура. Новий імператор Галлієн змушений був мовчки миритись з цим порядком речей та приймати його, що б не викликати конфлікт з самим Оденатом, який міг би призвести до спроби повстання.
Близько 261 року Оденат зібрав значне військо та вирішив відправитись в військовий похід на Месопотамію, маючи намір розгромити Шапура та захопити його столицю, Ктезифонт. Основна ідея полягала в створенні клієнтського царства, що було б васалом римської імперії. Для цього, Оденат приймає титул царя царів, кинувши особистий виклик Шапуру, що було неабияким зухвалим рішенням. Щоправда, нам не відомо про кінцевий результат походу, Оденат міг зазнати поразки під стінами Ктезифонта, або просто зняти облогу, передбачивши марність спроб взяти штурмом гарно укріплене місто. В будь-якому разі, кампанія Одената провалилась, як і ідея створення нового царства. Титул, взятий Оденатом, не мав ніякої ваги для римського імператора, що продовжував збирати податки з східних провінцій та назначати на адміністративні посади власних людей.
Про останні роки життя Одената відомо достатньо мало. Близько 267 року на провінції Малої Азії вторглись герули, а також нависла загроза персів. Імператор Галлієн наказав пальмірському вождю відправлятись і відбити вторгнення. Разом зі своїм старшим сином від першого шлюбу, він зняв облогу з Гераклії Понтійської і загалом зміг відбити вторгнення герулів, але в момент тріумфу, його та сина вбив підісланий вбивця. За іншою версією, Одената було вбито вже на весіллі свого друга, в Емесі. Різні автори повідомляють своїх замовників вбивства Одената, серед них могли бути: племінник, що заздрив успіхам дядька, імператор Галлієн, побоюючись впливу пальмірського вождя, або ж його друга дружина Зенобія, що мала на меті взяти владу до своїх рук та поставити на престол вже свого сина, Вахабаллата. Від себе додам, що імовірно сюди можна додати і Шапура, який розумів загрозу та мав на меті відкрити собі шлях для завоювання сходу.
Слава Одената закінчилась, правивши 18 років, йому вдалось досягти значного піднесення економіки Пальміри, яка втратила на секунду, свій шлях до сходу та можливість до заробітку основних коштів. Завдяки укладеним політичним союзам з арабськими племенами, він зумів створити достатньо сприятливу ситуацію для зростання міста як і політичного центру регіону. Йому вдалось сконцентрувати великі війська в своїх руках та повноваження, будучи буквально імператором: воєначальником з необмеженими повноваженнями на певний термін. Зокрема, він також був носієм титулу dux — тобто вождь, а в посмертних згадках йому приписують також титул dux romanorum — вождь римлян, що частково правда, враховуючи його право на керування римськими легіонами та офіцерами.
Правління Зенобії та Вахабаллата. Становлення та занепад Пальмірського Царства.
Після смерті Одената та його старшого сина, в Пальмірі залишився молодший син Вахаббалат та його друга дружина, Зенобія. Її біографія на диво ще більше оповита таємницями, ніж її чоловіка. Майже всі античні автори зазначають про неї лишень неймовірну красу, привабливість та навички спокусниці. Ніхто не зазначає, наскільки вмілим вона виявилась політиком та управителем, дорікаючи лише Галлієну, буцімто його слабкість була настільки велика, що навіть жінка змогла взяти до своїх рук владу, хоча і дуже красива, прошу помітити!
Династія Зенобії вела свій рід начебто до Клеопатри та навіть Селевка, засновника держави селевкідів. Невідомо наскільки це правда, але може виявитись і цілком реальністю, враховуючи складну систему шлюбних договорів на близькому сході.
Армія, яку зібрав Оденат для захисту Малої Азії, після його смерті, на диво не розбіглась, та перейшла так би мовити, у спадок до його дружини та малолітнього сина. В той же час, в Римі помирає Галлієн, союзник Одената. Його наступник, Клавдій II готський, прозваний так на честь своєї перемоги над готами, не мав часу та достатніх ресурсів і сил, що б вмішатись в справи східних провінцій і навести там порядок, розпорядившись, хто віднині стане головною персоною регіону. Шлях для Зенобії був повністю відкритий, враховуючи величезний спадок, залишений для неї чоловіком. Щоправда невідомо конкретно, що відбувалось під час правління Клавдія, адже у самій Пальмірі спочатку зберігалась достатньо нестабільна ситуація: хоч Зенобія була дружиною Одената, а Вахабаллат його сином та наступником, міська еліта була не зовсім рада виконувати їх накази, тож скоріше за все, новій цариці спочатку довелось зміцнювати власну владу та “переконувати” місцеву знать підкоритись. Окрім того, Вахабаллата проголосили царем царів, а пізніше — dux romanorum, що б підкреслити його намір керувати римським військом на сході та мати обширні повноваження, на кшталт свого батька.
Бажаючи покращити власне становище та спостерігаючи слабкість римської влади на сході, Зенобія, користаючись військами, зібраними ще Оденатом, вирішила діяти. Спочатку, вона захопила Антіохію та прилеглі до міста території. Місто здалось без бою, відкривши перед її військом ворота. В самій Антіохії розпочалась чеканка монет, на яких зображували як Вахабаллата так і саму Зенобію.
Наступною ціллю став Єгипет, та жага до контролю майже всіх караванів на сході, та надзвичайно важливих портів, таких як Александрія. До Єгипту відправились значні пальмірські сили, які очолив Септимій Забда. Нещодавні заворушення в долині Нілу, великі пальмірські общини та спорідненість культури і прояв доброзичливості та милосердності, призвели до того, що Зенобії підкорилась годувальниця Риму, фактично без жодного бою. Тим паче, намісник Єгипту відплив по наказу Клавдія для боротьби з середземноморськими піратами. Отримавши негативні звістки, він повернувся та на деякий час зміг втримати ініціативу, але Забда швидко повернувся з підкріпленням і розгромив військо губернатора, який покінчив життя самогубством.
Дещо пізніші автори зазначали, що під час повстання в Єгипті, очільник у лиці так званого Темогена, буцімто сам закликав пальмірську царицю допомогти їм встановити новий порядок. Імовірно, Темоген був верховним жерцем Александрії. Цікаво щоправда те, що чиновники в своїх папірусах продовжували згадувати як римського імператора так і пальмірського царя Вахабаллата, таким чином дещо розриваючись між тим, кому підкоритись та до чиєї сторони доєднатись. Свідчення про заклик Темогена про допомогу видається менш правдоподібним ще і тому, що збереглись скарги єгиптян на ім’я римського імператора, з закликом повернутись до регіону, адже пальмірські окупанти знущаються над місцевим населенням.
Забда не став затримуватись в Єгипті, та взявши з собою 70 тисячний військовий корпус, повернув назад до Пальміри, залишивши в регіоні лише 5 тисяч військових. Це говорить про те, що сили були достатньо незначними та критично необхідними та майбутніх кампаній, що викликало ідею контролю лише основних міст, таких як Александрія в Єгипті до прикладу, чи то Антіохія в Сиріїї.
Жорстокий спротив зумів протиставити Legio III Cyrenaica, що квартирувався в Бострі. Імовірно, третій легіон не зміг витримати натиск пальмірського війська та був розбитий. Щоправда пізніше, храм Бога Сонця в Пальмірі, пограбував саме цей легіон, який помстився за свою поразку та пограбування храму Юпітера в Бострі.
Паралельно цим подіям було проголошено нового імператора — Авреліана, одного з солдатських імператорів. Імовірно, Зенобія мала намір дипломатично владнати конфлікт, зазначаючи, що Вахабаллат — має намір бути в положенні батька, з широкими повноваженнями на сході та можливістю керувати римськими військами.
Поруч з тим, Забда відправляється в нову кампанію до Малої Азії, де ситуація повторюється як в Єгипті, Леванті і Сирії. Всі міста відкривають свої ворота та присягають на вірність Зенобії. Вдалось взяти Анкару, а за нею, слідом мало стати місто Нікея, де жителі чинили опір та готові були до спротиву. Якби Нікея пала, для Забди відкривався перехід до Балкан, де незрозуміло як би повернулась історія. Втім, наданий нікейцями опір та вторгнення Авреліана до Єгипту змусили пальмірців відступити. Це був зеніт могутності та величі Пальмірського царства.
Варто зазначити, що Зенобія поводила себе як достатньо мудра правителька. Не збереглись свідчення про надмірну жорстокість пальмірських військ, а той факт, що майже всі підкорені міста здавались без бою, говорить нам про довіру до нової цариці. Римський схід, виснажений політичною та економічною нестабільністю, постійною загрозою зі сторони перських сил, змусили місцевих до відчайдушних кроків, одним з яких стало проголошення Пальмірського царства. Підтримку надавали також і сусідні арабські кочові племена, союз з якими уклав ще Оденат, заручившись їх широкою підтримкою. Пройшло зовсім небагато часу від смерті Одената, що б схід забув його подвиги та те, як він рятував їх від перських вторгнень, тому на Зенобію покладались великі надії.
В її армії знаходились різні контингенти, такі як пальмірське ополчення, включно з знаменитими лучниками, сирійці, значну кількість складали арабські вершники на верблюдах, імовірно також були присутні найманці, колишні римські легіонери, що вирішили залишитись у війську пальмірського царства, та можливо інші невеликі контингенти з Малої Азії та Єгипту.
Довкола Зенобії також формувався свій власний правлячий двір, що говорило про набуття нею статусу визнаної правительки. Доволі неочікуваним гостем виявився філософ Кассій Лонгін. Він був тісно пов’язаний з сходом, але відправився до Афін, що б викладати там. Вирішивши провідати друзів в Емесі, він назавжди залишиться там. Його допустили до правлячого двору Зенобії, де він представить панегірик про Одената, представляючи його як ідеального платонівського правителя-філософа. Приблизно ж в цей самий час, в Пальміру прибувають представники нової релігії — маніхейства. Деякі джерела, переважно маніхейські, повідомляють нам про те, що Зенобія пройнялась новою релігією та почала його сповідувати.
Але як вже згадувалось, Авреліан не збирався чекати, знаходити політичний компроміс, а навіть навпаки, був готовий до військового придушення повстання, адже для римлян це було саме сепаратистське утворення, яке потрібно було знищити. Як зазначалось, Авреліан розпочав свій визвольний похід з Єгипту, де вже після квітня 272 року ім’я Вахабаллата зникає з папірусів, що означає про перехід провінції під контроль Риму.
Зенобія вирішує піти на крайній всій зухвалий, політичний крок. Вона проголошує Вахабаллата імператором Риму, а себе його співправителькою. Такий крок зумовлений відкиданням масок політичних інтриг, та початком відкритого протистояння не просто за римський схід, а вже за посаду римського імператора. Монетний двір в Антіохії навіть встиг відчеканити невелику кількість вкрай рідкісних монет, де Зенобія та Вахабаллат зазначаються як імператори. Втім, деякі монети виглядають надзвичайно невдалими, з великою кількістю помилок та невдалих зображень, серед яких зокрема, Зеноія, яку викарбували як Салоніну — дружину Галлієна, яка також фігурувала на денаріях.
До кінця не зрозуміло, наскільки довго Зенобія контролювала Малу Азію, але здалась вона вся без бою, лише одне місто спробувало зачинити ворота перед армією Авреліана та чинити спротив, але вже дуже швидко міщани здались та сподівались лише на милосердя імператора. Генеральний бій було вирішено дати поблизу Антіохії, на рівнині Імма. Септимій Забда, весь час до цього відступавший, володів набагато меншим військом чим Авреліан, що зрозуміло через його швидкий вихід з Малої Азії та здачу регіону без бою. В битві основною міццю та ударною силою пальмірців була важка кавалерія, імовірно катафратки, яких Авреліан наказав виснажувати, постійно вдаючи, нібито римська кавалерія відступає. Достатньо виснаживши важких вершників, римська армія завдала вирішального удару та розбила пальмірське військо.
Забда відступив до Антіохії, де заради втихомирення міщан та недопущення заворушень, провів деякий спектакль: він провів вулицями міста буцімто полоненого Авреліана, натякаючи на те, що пальмірське військо одержало верх. Це допомогло приспати уважність міщан і дало можливість відступити до Емеси, разом з Зенобією та рештками війська. Битва під Емесою була також програною, звідки вже Забда відступив до Пальміри. Важливим аспектом слугує те, що в цей час Пальмірське царство було на цей час в дуже поганих відносинах з більшістю арабських вождів, що грало лише на руку римлянам, які отримали найкращого союзника в пустелі, що міг охороняти дороги, не допускати засідок та допомагати їжею. Так як відстань між Пальмірою та Емесою була невеликою, вже дуже швидко Авреліан направив свої війська для останнього бою. Врешті-решт, 272 року, Пальміра пала.
Одна з версій розповідає, що Зенобія спробувала втекти з міста разом з усіма своїми коштовностями та сином Вахабаллатом до персів, але була схоплена та видана римлянами. За іншою версією, під час спроби втекти, її настигли римські загони та затримали. Війну було програно, а Пальмірське царство перестало існувати.
Зенобію провели вулицями Риму в одному ряду поруч з германськими вождями та Тетриком — правителем галльскої імперії. За однією з версій, її провели в надзвичайних коштовностях, настільки важких, що нести тягар їй допомагав перський блазень.
Цариці зберегли життя та дозволили дожити останні роки на одній з вілл на Тибрі, де вона одружилась, як і її діти, з представниками сенаторських чинів в самому місті. Римом ще довго ходили її нащадки.
В самій Пальмірі владу передали місцевому сановнику Луцію Септиму Апсаю, кандидатура якого була затверджена самим Авреліаном, а в місті залишили невеликий, але елітний кінний загін, для підтримки порядку.
