Автор: Timothy Snyder | The Financial Times
Переклад: https://t.me/in_factum
Володимир Путін, автор найжахливішої війни нашого століття, переконаний, що давній священицький літопис освячує нескінченне кровопролиття. Правда про цей витвір мистецтва — «Повість временних літ» — допомагає нам розгледіти істину щодо російської війни. Його герой, данський вождь Рьорек, веде нас до іншого шедевра — шекспірівського «Гамлета». Нам знадобиться мистецтво, аби осягнути трагедію, адже зустріч Путіна з Трампом в Алясці минулого тижня не пояснюється, як ми воліли б вірити, зручними поняттями на кшталт національного інтересу.
Путін — цинічна людина, засновник політики постправди, в якій процвітає Трамп. Та в основі найглибшого цинізму часто ховається одна наївна ідея. У Путіна це — уявлення про давню, неперервну й святу історію Росії, що охоплює Україну. «Повість», цей мішаний збірник, укладений монахами середньовічного Києва, стала для нього своєрідним пророцтвом.
У своєму передвоєнному тексті та в довгому інтерв’ю Такеру Карлсону минулого року Путін подає життя Рьорек як відправну точку сакральної історії, в якій Росія мусить вдертися в Україну. Минулого тижня в Алясці Путін назвав українців «братнім народом» зі «спільними коренями», яких слід силоміць звільнити від їхньої помилкової віри в те, що вони — окремий народ.
Насправді «Повість» розповідає про появу скандинавів у східнобалтійському регіоні в ранньому Середньовіччі. Один із ранніх протагоністів — Рьорек дев’ятого століття, чиє ім’я в літописі пишеться як «Рюрик». У записі за 862 рік слов’яни нібито просять скандинавів правити ними. Цей малоймовірний поворот, здається, запозичений зі скандинавської саги, адже данці та шведи полюбляли виправдовувати грабунки «запрошеннями» від місцевих жителів.
Данець, на ім'я Рьорек, ймовірно, справді замирив землі в східнобалтійському регіоні. Але він ніколи не бував у Києві, що за тисячу миль від місця його висадки, як і його люди. Мине ще століття, перш ніж скандинави почнуть оселятися в Києві. У будь-якому разі, події середньовічної Східної Європи не зобов’язують майбутні держави воювати одна з одною через тисячоліття — так само як каролінзька історія не змушує Францію вдиратися в Бельгію чи майянське минуле не вимагає від Мексики нападу на Гватемалу.
Історія Рьорека важлива з іншої причини: вона вчить про міфічну політику уявних династій. Монахи в Києві, пишучи століттями пізніше в державі, відомій як Київська Русь, хотіли показати, що їхні покровителі — спадкоємці славетної традиції. Тож вони зробили Рьорека героєм, залишили його в балтійському регіоні, наділили біблійним довголіттям, змусили народити дитину на смертному ложі, а потім таємно перевезти того немовляти до Києва як спадкоємця. Ми можемо впевнено стверджувати, що цього не було. Математика не сходиться, а археологічні дані — переконливі.
Монахи використовували далеке минуле, аби підтримати своїх сучасних правителів і підкреслити їхню перевагу над суперниками в балтійському регіоні. Вісімсот років по тому Путін застосовує їхній текст — «Повість» — для того самого, але в значно грандіознішому масштабі. Нібито це означає, що Москва мусить панувати над Києвом, хоча Москви навіть не існувало в епоху дев’ятого століття, описану в літописі.
Москва стала центром влади під монголами. Після Рьорека інші скандинави взяли контроль над Києвом. Їхні монахи написали «Повість», намагаючись обґрунтувати свою першість. Ця держава — Київська Русь — розпалася після монгольських навал XIII століття. Більшість її земель увійшла до Великого князівства Литовського. Нове місто Москва, що було в північно-східній провінції Русі, потрапило під ханів, які обирали місцевих лідерів для збору данини.
Після двохсот років такого панування московські правителі, скинувши монгольське ярмо, вирішили створити більш величну версію свого минулого. Тож вони повернулися на сімсот років назад, вихопили Рьорека з «Повісті» й вигадали династію Рюриковичів. Петро Великий, засновуючи свою Російську імперію 1721 року, пішов ще далі, привласнивши скандинавську назву «Русь».
Данський вождь Рьорек не заснував Київську Русь чи будь-яку іншу державу; навіть якби й так, абсурдно вважати, що її середньовічна історія виправдовує бомбардування українських міст сьогодні. Його легенда вчить нас про фікції влади й веде до іншої легенди про механізми влади.
Ми дізнаємося значно більше про подібного Рьорека з середньовічного збірника «Діяння данів», написаного Саксоном Граматиком наприкінці XII століття. Вчені сперечаються вже століття, чи це та сама особа; здається, ймовірно, що так, хоча в обох оповідях є легендарні елементи. Тут Рьорек-данець — язичницький вікінг, «біда християнського світу». Успадкувавши землі від батька в східнобалтійському регіоні, він вирушає збирати данину. У цій версії слов’яни жили зовсім близько до Балтійського моря. «Діяння данів» збігається з «Повістю» в ключовому: данець здійснює владу над слов’янами. У той час і в тому місці це було звичним. Потім Рьорек повернувся додому. Записи свідчать, що він грабував чи правив частинами сучасних нідерландського та німецького узбережжя аж до 870-х років.
Родинна історія Рьорека, за Саксоном, веде нас до знайомої міфічної території. Кар’єра Рьорека почалася (за Саксоном), коли його батько вбив улюбленого сина бога Одіна, а потім помстився інший син Одіна. Саме тоді, після смерті батька, Рьорек вирушив у балтійську авантюру, збираючи данину. Якщо «Повість» утримує його в балтійському регіоні, аби він народив сина на смертному ложі, то «Діяння данів» повертає його до Данії з дочкою Геруттою.
Як принц у Данії, за Саксоном, Рьорек спостерігав за суперництвом двох братів-вождів — Фенга й Орвенділа. Вражений завоюваннями Орвенділа, Рьорек віддав йому Герутту в дружини. Фенг із заздрості вбив брата й сам одружився з Геруттою. Усе це бачив син Орвенділа — онук Рьорека. Юнак удавав божевілля, аби уникнути вбивства від дядька, й планував помсту. Його звали Амлет. Шекспір назвав його Гамлетом.
Рьорек стоїть за завісою найвеличнішої шекспірівської драми. Але він не стоїть біля початків російської державності. Путін, здається, справді вірить у свою версію східноєвропейського минулого й у те, що війна потрібна, аби, так би мовити, зробити її правдою. Можна вірити в щось нереальне, а потім втілювати це, залучаючи інших у жорстоке перетворення. Ганна Арендт назвала це тоталітаризмом.
Це може здаватися божевіллям — стверджувати, що землю слід завойовувати через уявний етнос, неправильно прочитаний із хиткої оповіді в давній «Повісті», де міста захоплюють немовлята, війни вирішують борцівські поєдинки, а правитель гине через пророцтво про коня. Або ж це політика, яка перебудовує світ у смерті й руйнуванні, аби він відповідав мистецтву.
Століттям раніше, коли Російська імперія канонізувала історію Рьорека, українські мислителі обирали інший шлях. Вони винайшли соціальну історію (Михайло Грушевський), пояснювали необхідність міжкультурних зустрічей для самоусвідомлення (Іван Франко) та державотворення (В’ячеслав Липинський), привласнювали елементи класичного минулого Скіфії та Греції (Леся Українка). Ці автори нині переживають ренесанс. Поки гуманітарні науки квітнуть у розтерзаній війною Україні, де українці видають інноваційні глобальні історії, держава-агресор впроваджує крайні форми історичної політики, нав’язуючи офіційний погляд на вічну, незайману Росію.
Якщо диктатор на кшталт Путіна може стверджувати, що минуле завмерло в певній точці, то все, що сталося в будь-який інший момент, стає метафізично неправильним і підлягає жорстокому покаранню. Якщо правда в тому, що Україна належить Росії в 2020-х через те, що російський диктатор знає легенду про вікінга 860-х, то десятки мільйонів людей, які там мешкають, не мають голосу у своїй ідентичності: їм лишається лише прийняти страти, тортури, викрадення дітей.
Середньовічна метафізика зливається з постправдівською пропагандою. Коли війна Путіна розпочалася ще 2014 року, претензії на давні права збіглися з хвилею роботи в соціальних мережах: приховуючи російське вторгнення в Крим та інші частини півдня й південного сходу України, підтримуючи Brexit, а потім — президентську кампанію Трампа. Путінський помічник Владислав Сурков значною мірою відповідав за постправдівський поворот у російській політиці та зовнішній політиці: до моделі, де одна країна може вдертися в іншу на підставі байки про минуле, заперечувати це за допомогою витончених тактик у соціальних мережах у сьогоденні й досягати значного успіху.
Цей успіх був цілком реальним. Реакція адміністрації Обами на російське вторгнення 2014 року була нерішучою й недостатньою. Brexit таки стався. Трампа обрали президентом. Сьогодні ми часто забуваємо, що російське вторгнення в Україну почалося понад десять років тому й охопило Донбас. Ця амнезія, спричинена гібридною війною, має наслідки для майбутнього. Трамп подає Донбас як щось, що Україна може просто віддати, хоча території, які вона досі утримує, містять оборонні лінії, фортеці-міста, важливі природні ресурси, тоді як Росія намагається завоювати регіон уже 11 з половиною років.
«Гамлет» веде нас до вкрай специфічної слабкості американської політики за Трампа. Сурков, путінський ідеолог першого вторгнення, був одержимий цією п’єсою. У своєму репортажі з Москви тієї епохи Пітер Померанцев описує розмову з професоркою літератури про її сюжет. Для неї все було очевидним: Норвегія проникла в данську еліту своїми агентами, Гамлета маніпулювали до божевілля, аби дестабілізувати данський двір, а державний переворот норвезького принца Фортінбраса був планом від початку.
Як слабша держава, що веде війну в Східній Європі, може підірвати потужнішу державу? У шекспірівській драмі Норвегія стверджує, що воює з Польщею, але по дорозі захоплює Данію — значно сильнішу державу, від якої нещодавно зазнала поразки. Параноїдальна (і, можливо, правильна) інтерпретація, запропонована співрозмовницею Померанцева, дає підказку.
Росія нині веде війну в Східній Європі. І в контексті цієї війни вона домінує у дворі свого сильнішого суперника — США. Адміністрація Трампа здає позицію за позицією. За Трампа Путіну більше не загрожує засудження за незаконне вторгнення та масштабні воєнні злочини Росії. Стандартні засоби стримування майбутніх війн — суди, репарації, розміщення військ — поступаються наперед, без жодної компенсації. Військова допомога США Україні вже двічі припинялася й, судячи з усього, просто вичерпається.
Фортінбрас — привабливіший персонаж, ніж Путін, а Трамп, на відміну від Гамлета, здається, не дбає про свою країну. Та навіть лиходії мають трагічні вади, і в Трампа це — марнославство. Судячи з пресконференції в Анкориджі, Путін це чудово розуміє.
Пастка, в яку потрапив Трамп, була розставлена ще 2016 року, коли Кремль доклав зусиль, аби допомогти його президентській кампанії та перемогти Гілларі Клінтон. Американці придушують це знання: Трамп навчив своїх людей використовувати слово «містифікація», а пресу залякали. Ми маємо коротку пам’ять у найкращі часи й не віримо, що нас легко обдурити іноземцям.
Але російська політика була цілком реальною — і Путін, і Трамп це знають. На «пресконференції» без запитань Путін зупинився на своїх міфах про минуле, а Трамп заговорив про обурення тим, що люди пам’ятають російську фактор в його кампанії 2016 року. Цього не було, сказав Трамп, а віра в протилежне — наслідок «містифікації», яка сумно завадила його «фантастичним відносинам» з Путіним керувати політикою.
З кремлівської перспективи Трамп був їхньою людиною від початку. Десять років тому Кремль мав усі підстави вірити, що президентство Трампа слугуватиме їхнім інтересам як засіб хаосу й ослаблення США. Російська офіційна преса 2024 року чітко дала зрозуміти, що Трамп — їхня велика надія на перемогу в Україні. Якими б іншими принадами не володіла Росія, сам факт попередньої підтримки в поєднанні з його особистим марнославством — достатньо. Інша людина могла б впоратися інакше: так, вони мене підтримували, але це не мало значення, я б переміг у будь-якому разі; а тепер, коли я переміг, покажу Росії, наскільки я незалежний.
Як і Путін, Трамп — надзвичайно цинічна людина, постправдівський політик. А в основі його цинізму — власна наївна ідея: що він справді сам собі господар. Потреба Трампа наполягати, що Росія ніколи його не підтримувала, ставить його під владу росіян, які це робили. Путін може просто кивати: так, усе було містифікацією. А потім Трамп і Путін єднаються в жахливих речах, завданих їм обом. Світло мучеництва зарезервоване для Трампа й Путіна, зважаючи на все, що «ми» — як сказав Трамп в Анкориджі — витерпіли разом. Українців ігнорують. В Алясці про справжню жертву сотень тисяч покалічених і вбитих навіть не згадали.
Погляд Путіна на Україну — божевілля, але в ньому є метод. Стверджувати, що Україна — «братній народ», як зробив Путін в Алясці, означає посилатися на стару історію Рьорека й водночас робити претензію на владу: я, воєначальник і диктатор, можу зробити фальш правдою, вбиваючи людей, усуваючи докази протилежного. Трампу не обов’язково розуміти містицизм, аби знайти в ньому втіху. Росія — давня нація, велика держава; їй слід дозволити робити, що заманеться. Це просто порядок денний світу, може сказати собі й нам Трамп; не наслідок піддатливої політики США, не химерна праця американського президента, спійманого на марнославстві. В Алясці дві історії злилися воєдино, на очах у всіх.
Можливо, це не дивно, адже історія «Гамлета» та історія Рьорека — насправді одна історія. Без скандинавських саг, без священицьких літописців у Данії та Києві ми не мали б знаменитої шекспірівської драми, а росіяни — своєї легенди про походження. Нам потрібно знати мистецтво, аби зрозуміти політику міфічних династій і божевільних пасток. Розуміння історій — це бачення, як обман і самообман розпочали війну й нині продовжують та поглиблюють її.
Ані «Повість временних літ», ані «Гамлет» не фіксують факти так, як ми уявляємо, що це робить пресконференція двох президентів в Анкориджі. Але «готовність — це все». Мистецтво готує нас бачити: наприклад, що заплутаність двох чоловіків важливіша за політику, яку ми воліли б спостерігати, і що держава гниє зсередини.
