На днях вийшов у прокат один з найочікуваніших фільмів Крістофера Нолана — біографічна драма "Оппенгеймер" про творця атомної бомби.
Джуліус Роберт Оппенгеймер - одна з найсуперечливіших постатей XX століття. Американський вчений очолював так званий Мангеттенський проєкт, що розробляв ядерну зброю. Вперше атомну бомбу застосували у серпні 1945 року в японських містах Хіросіма й Нагасакі, і це назавжди змінило хід історії та погляди людства.
Реальну історію цієї людини спробував дослідити для ВВС Future Бен Платтс-Міллс.
Був ранок 16 липня 1945 року, Роберт Оппенгеймер у науковому польовому таборі чекав миті, що мала змінити світ. За 10 км від нього, в пісках пустелі Хорнада-дель-Муерто в Нью-Мексико, мало відбутися перше у світі випробування атомної бомби під кодовою назвою "Трініті".
Оппенгеймер був на межі нервового виснаження. Тієї ночі він спав лише чотири години. Він завжди був струнким, але після трьох років роботи в Мангеттенському проєкті його вага впала до 52 кг. При зрості 178 см вчений виглядав дуже худим.
За кілька хвилин до старту за вченим уважно спостерігав армійський генерал. "Оппенгеймер... ставав все більш напруженим. Він ледве дихав. <...> Останні кілька секунд він дивився прямо перед собою, і тут блиснув гігантський спалах, за яким невдовзі пролунав низький гуркіт вибуху, і його обличчя розслабилося, з'являлося безмірне полегшення".
Ми, звісно, не знаємо, що промайнуло в його думках у цю доленосну хвилину. Його брат згадував, що він просто вигукнув: "Спрацювало!"
Друг і колега Оппенгеймера Ісідор Рабі теж спостерігав за ним з певної відстані: "Я ніколи не забуду його ходу, те, як він виходив з авто... він ішов як герой вестерну... поважно так. Як людина, яка зробила свою справу".
Пізніше Оппенгеймер скаже, що побачивши містичну грибоподібну хмару, згадав рядки зі священного писання індусів "Бхагавадгіти": "Тепер я — смерть, великий руйнівник світів".
Той день 1945 року став одним з поворотних моментів в його житті, описаних істориками Каєм Бердом та Мартіном Дж. Шервіном в біографічній книзі "Оппенгеймер. Тріумф і трагедія американського Прометея", що лягла в основу фільму Крістофера Нолана.
Випробування було успішним, але Оппенгеймер, за словами друзів, виглядав пригнічено. "Кілька тижнів Роберт був дуже спокійний і поміркований, — згадував один з них, — він розумів, що сталося".
Одного ранку, нарікаючи на неминучу долю японців, він сказав: "Ці бідні маленькі люди, бідні маленькі люди". Однак вже за кілька днів знову став зосередженим й вимогливим.
На зустрічі з військовими колегами Оппенгеймер ніби зовсім забув про "бідних маленьких людей". За словами Берда й Шервіна, він натомість зосередився на умовах використання бомби: "Звісно, не можна скидати її під час дощу чи туману… Чи надто високо – інакше ціль не буде уражена достатньо точно".
Коли менш ніж за місяць після операції "Трініті" він оголосив колегам про успішне бомбардування Хіросіми, один з присутніх помітив, як Оппенгеймер у цей момент "напружився й підняв руку над головою, як звитяжний боєць".
Присутні "вибухнули" шаленими оплесками.
Оппенгеймер був емоційним й інтелектуальним серцем Мангеттенського проєкту: він більше, ніж хтось інший, зробив атомну бомбу реальністю.
Джеремі Бернштейн, який працював з ним після війни, переконаний, що ніхто інший не зміг би цього зробити. "Якби Оппенгеймер не був директором Лос-Аламосу, я переконаний, що Друга світова війна закінчилася б... без використання ядерної зброї", - написав Бернштейн у своїй біографії 2004 року "Портрет загадки".
Сам Оппенгеймер був складною людиною.
Берд і Шервін називають його "загадкою": "фізиком-теоретиком, що мав харизматичні якості великого лідера, естетом, який культивував двозначність".
Вчений і "першокласний маніпулятор уявою" - так описав його інший друг.
За словами Берда й Шервіна, суперечливість в характері Оппенгеймера, схоже, проявилась в ранні роки.
Майбутній вчений народився в Нью-Йорку 1904 року в сім'ї багатих євреїв, які емігрували з Німеччини. Його батько заробив статки на торгівлі тканинами, а мати була художницею.
Попри розкішне життя, друзі дитинства згадували Оппенгеймера як незіпсованого і щедрого. Шкільна подруга Джейн Дідісхайм пам'ятала його як хлопця, який "надзвичайно легко червонів", був "дуже тендітним, рожевощоким і сором'язливим...", а також "дуже розумним".
В дев'ять років він вже читав філософські твори грецькою й латиною і захоплювався мінералогією — блукав Центральним парком й писав листи до Нью-Йоркського мінералогічного клубу про свої відкриття. Листи були настільки ґрунтовні, що Клуб запросив його виступити з доповіддю.
Інтелектуальна натура певною мірою сприяла самотності юного Оппенгеймера, пишуть Берд і Шервін. Він ігнорував гендерні очікування суспільства - не цікавився спортом, не бився з однолітками, згадує двоюрідний брат майбутнього фізика. "Його часто дражнили й висміювали за несхожість на інших хлопців". Але батьки були переконані у його геніальності.
"Я відплатив батькам за довіру, розвинувши в собі неприємне его, - скаже пізніше Оппенгеймер. - Не дуже весело гортати сторінки книги й казати іншим: "Так, так, звісно, я це знаю".
В старших класах він зацікавився хімією й продовжив вивчати її у Гарвардському університеті.
Там психологічна вразливість Оппенгеймера проявилась ще більше: його тендітна зарозумілість й тонко замаскована чутливість, здавалося, шкодила йому.
У листі від 1923 року, опублікованому у збірці 1980 року під редакцією Еліс Кімбал Сміт і Чарльза Вайнера, він писав: "Я працюю й пишу силу-силенну тез, нотаток, віршів, оповідань і всякої всячини… Створюю щось смердюче у трьох різних лабораторіях. Спілкуюсь з кількома заблукалими душами, їду кудись на вихідні, щоб перетворити низькосортну енергію на сміх і втому, читаю грецькою, роблю помилки, не можу знайти на своєму столі листи і шкодую, що не помер. Вуаля".
Ще більшим випробуванням став переїзд до Британії, де Оппенгеймер навчався в аспірантурі в Кембриджському університеті.
Емоційний стан Роберта погіршувався. Він був дуже закритий і невпевнений у собі. Крім того, скаржився на погані стосунки зі своїм наставником, Патріком Блекеттом. Роберт любив Блекетта і всіляко шукав його схвалення, але Патрік поводився суворо, вимагаючи від нього більших результатів. Блекетт, можливо, не надавав цьому великого значення, однак у запаленій уяві Оппенгеймера відносини з наставником породжували гострі переживання.
Наприкінці осені 1925 року Роберт зробив вчинок, який продемонстрував глибину його страждання. Через відчуття власної нікчемності він "отруїв" яблуко взятими в лабораторії хімікатами й залишив його на столі Блекетта.
На щастя, Блекетт не з'їв яблуко, але витівка дійшла до університетського керівництва, й постало питання про відрахування.
Після переговорів Роберту дозволили залишитися в університеті тільки за умови регулярних сеансів у психіатра. Лікар діагностував психоз, але згодом вирішив, що Оппенгеймер є безнадійним випадком, і що "подальший психоаналіз принесе більше шкоди, ніж користі".
Згадуючи той період, Оппенгеймер казав, що у різдвяні канікули серйозно думав про самогубство.
Наступного року, під час поїздки в Париж, його близький друг Френсіс Фергюсон розповів, що зробив пропозицію своїй дівчині. У відповідь Оппенгеймер спробував задушити його: "Він кинувся на мене ззаду й обмотав навколо моєї шиї ремінь від валізи, - згадував Фергюссон, - Я зміг вирватись, а Роберт упав на підлогу і заплакав".
Але там, де психіатрія виявилась безсила, на допомогу прийшла література.
За словами Берда і Шервіна, Оппенгеймер прочитав книгу, яка, схоже, стала для нього одкровенням. Цією книгою був роман Марселя Пруста "У пошуках втраченого часу" — містичний, екзистенціалістський текст, що знайшов відгук у змученій душі Оппенгеймера.
Він вивчив напам'ять уривок з книги про жорстокість. Тема ставлення до страждання підштовхувала його до духовних і філософських текстів протягом усього життя і зрештою зіграла значну роль в роботі, що визначила його репутацію.
Оппенгеймер повернувся до університету з легшим ставленням до життя. "Я відчув себе добрішим і терпимішим", — згадував він.
У 1926 році він вирішив вивчати квантову фізику в Геттінгенському університеті в Німеччині під керівництвом фізика Макса Борна.
Це стало поворотним моментом в його житті. Наступного року він здобув докторський ступінь й став частиною спільноти, що сприяла розвитку теоретичної фізики. Багато з тих вчених зрештою приєдналися до Оппенгеймера в Мангеттенському проєкті в Лос-Аламосі.
Після повернення до США Оппенгеймер провів кілька місяців у Гарварді, а потім переїхав до Каліфорнії, де йому запропонували викладацьку посаду в Каліфорнійському технологічному інституті.
Роберт намагався знайти внутрішню рівновагу. Він писав молодшому брату про романтику та свій постійний інтерес до мистецтва.
У Каліфорнійському університеті Оппенгеймер тісно співпрацював з експериментаторами, інтерпретуючи результати ядерних досліджень.
Пізніше він писав, що був "єдиним, хто зрозумів, про що йдеться". За його словами, кафедра, яку він зрештою створив, виникла через необхідність розповісти про улюблену справу: "Пояснюючи свої напрацювання спочатку викладачам, а потім усім, хто був готовий слухати".
"Я був дуже важким викладачем", - згадував Оппенгеймер, але саме завдяки цій ролі він відточив харизму й інші навички, які знадобились йому в Мангеттенському проєкті. Один з колег згадував, як учні захолювались ним. "Вони копіювали його жести, манери, інтонації. Він дійсно вплинув на їхнє життя".
Оппенгеймеру ще не виповнилося тридцяти, а він, схоже, вже прагнув відстороненості від земної метушні. Інакше кажучи, хотів взаємодіяти з фізичним світом як науковець, зберігаючи при цьому дистанцію.
Зачарований східною філософією, він знаходив спокій у містицизмі. В 1933 році він вивчив санскрит і прочитав в оригіналі священний текст індуїзму "Бгагавад -Гіта". Пізніше він казав, що це одна з книг, яка сформувала його життєву філософію.
У листі до свого брата від 1932 року Оппенгеймер пише: "Я думаю, що ми повинні з глибокою вдячністю вітати все, що вимагає дисципліни: навчання, наш обов'язок перед іншими людьми та суспільством, війну, особисті неприємності й навіть брак коштів для існування, адже тільки це дозволить нам отримати хоча б крихту відстороненості. Й тільки так ми знайдемо спокій".
Його близький друг і колега Ісідор Рабі пізніше дав своє власне пояснення: "Він чітко розумів фізику, дивлячись на те, що вже було зроблено, але він відчував, що там значно більше загадкового й невідомого, ніж було насправді… він відкидав важкі, грубі методи теоретичної фізики, обираючи містичну галузь вільної інтуїції".
У середині 1930-х Оппенгеймер зустрів Джин Тетлок. Вона закінчувала перший курс факультету медицини Стенфордського університету. Краса й меланхолійність дівчини полонили Роберта.
За словами Берда і Шервіна, Джин Тетлок була складною натурою, і тільки така жінка була здатна привернути увагу фізика, наділеного гострим психологізмом. За словами спільного друга, вона "була гідна Роберта в усіх сенсах. Вони мали багато спільного".
Оппенгеймер неодноразово робив пропозиції Тетлок, але вона йому відмовляла. Пара продовжувала іноді зустрічатись навіть після того, як у 1940 році Оппенгеймер одружився з біологинею Кетрін (Кітті) Гаррісон.
У 1943 році, коли Оппенгеймер очолив Мангеттенський проєкт, Кетрін переїхала разом з ним до Лос-Аламосу. Вона брала участь у роботі проєкту — зокрема, досліджувала шкідливий вплив радіації на людський організм.
З 1939 року думка про те, що в руках нацистів може опинитись атомна бомба, хвилювала фізиків більше, ніж політиків. А лист Альберта Ейнштейна вперше привернув до цього питання увагу найвищого керівництва США.
Власне, це й стало одним з найважливіших стимулів для започаткування американської атомної програми.
Оппенгеймер був одним з вчених, яким доручили серйозніше вивчити потенціал ядерної зброї.
У серпні 1942 року американська армія організувала спільну роботу англійських й американських учених-атомників над використанням атомної енергії у військових цілях, і всі дослідні групи почали працювати за одним планом, який отримав назву Мангеттенський проєкт.
Оппенгеймер мріяв зібрати всіх вчених в одній лабораторії, в одному центрі, де фахівці всіх галузей працювали б над створенням атомної бомби під єдиним керівництвом.
Він переконав у цьому керівників армії США. А восени 1942 року генерал Гровс, начальник Мангеттенського проєкту, запропонував йому особисто очолити цю єдину лабораторію.
В Лос-Аламосі Оппенгеймер застосовував свої міждисциплінарні знання.
Англійський фізик-ядерник австрійського походження Отто Фріш згадував, що Оппенгеймер запросив до співпраці не лише вчених, а й "художника, філософа та кілька інших несподіваних персонажів, без яких, на його думку, цивілізоване суспільство було б неповним".
Після війни ставлення Оппенгеймера до атомної бомби змінилося. Далися взнаки наслідки бомбардувань Хіросіми й Нагасакі.
Він називав ядерну зброю інструментом "агресії й терору", а збройну промисловість "справою диявола". У жовтні 1945 року на зустрічі з президентом Труменом він сказав: "Я відчуваю, що мої руки в крові". На що Трумен заявив, що в нього самого на руках "удвічі більше крові", але немає сенсу нарікати на це.
Під час роботи над бомбою Оппенгеймер переконував колег у тому, що як вчені вони не несуть відповідальності за її використання, а лише виконують свою роботу. Кров, якщо вона буде, - на руках політиків.
Однак пізніше його впевненість похитнулась. Як розповідають Берд і Шервін, працюючи в Комісії з атомної енергії, Оппенгеймер виступав проти розробки нової зброї, зокрема, потужнішої водневої бомби, шлях до якої проклала його робота.
Ця антивоєнна позиція викликала гнів деяких політиків. В 1954 році уряд США провів розслідування щодо Оппенгеймера й позбавив його допуску до секретних даних, що поклало край його участі в політичній роботі.
На захист вченого стала академічна спільнота. У статті для The New Republic 1955 року філософ Бертран Рассел зазначив: "розслідування показало, що він припустився помилок, одна з яких з точки зору безпеки - досить серйозна. Але жодних доказів нелояльності чи того, що вважалося б зрадою, не було. Вчені опинилися перед трагічною дилемою".
У підсумку, після широко відомого політизованого слухання в 1954 році, Оппенгеймера позбавили допуску до секретної роботи.
Не маючи відтоді прямого політичного впливу, він продовжував читати лекції, писати праці й працювати в галузі фізики.
Десять років по тому (1963 року) президент Джон Кеннеді нагородив ученого премією Енріко Фермі на знак політичної реабілітації.
Оппенгеймер одночасно пишався своїм технічним здобутком й відчував провину за його наслідки. Він не раз говорив, що "бомба була просто неминуча".
Останні 20 років життя вчений очолював Інститут перспективних досліджень у Принстоні, штат Нью-Джерсі, працюючи разом з Ейнштейном та іншими фізиками.
Як і в Лос-Аламосі, він приділяв особливу увагу міждисциплінарній роботі й вірив у те, що наука потребує гуманітарних дисциплін, щоб краще зрозуміти її наслідки, пишуть Берд і Шервін. Для цього він запрошував до співпраці поетів і психологів.
Пізніше Оппенгеймер став розглядати атомну енергію як проблему, яка перевершила інтелектуальні інструменти свого часу, як, за словами президента Трумена, "нову, надто революційну силу, щоб аналізувати її в рамках старих ідей".
Атомна бомба з'явилась в результаті досліджень. Але вона також була результатом здібності й готовності Оппенгеймера уявити себе людиною, яка могла б її зробити.
Описуючи суперечливу натуру Оппенгеймера, його мінливість, постійний баланс між поезією і наукою, його звичку кидати виклик простим поясненням, можливо, ми ідентифікуємо якості, які зробили його здатним створити атомну бомбу.
Затятий курець з підліткового віку, Оппенгеймер протягом життя страждав від туберкульозу. Він помер від раку горла у 1967 році у віці 62 років.
За два роки до своєї смерті, у рідкісний момент спокою, він відокремив наукову практику від поетичної. На відміну від поезії, сказав він, "наука полягає в тому, щоб навчитися не робити ту саму помилку знову".
Джерело ВВС
