П'єрджузеппе Фортунато: Нам потрібно знайти шлях до мирного співіснування та співпраці, виправляючи соціальну та економічну шкоду, завдану останніх трьох десятиліть. Посилення неліберальних режимів у Західній Африці, включаючи державний переворот у Нігерії в липні, є одним із побічних ефектів економічної незахищеності та політичної нестабільності, спричинених ринковим фундаменталізмом.
Гіперглобалізація вичерпана. Дим комерційної війни, між Китаєм і Сполученими Штатами, за якою послідувала справжня війна в Україні та нещодавно на Близькому Сході, посилюється полум’ям постійно зростаючої нерівності та стагнації в оплаті праці, які спонукали популістів на негативну реакцію в неліберальних режимах у багатьох країнах, що розвиваються. Навіть найбільші прискорювачі глобалізації тепер визнають, що вона принесла односторонні переваги та що загрози, які стали очевидними під час пандемії, і катастрофа ланцюга поставок, не дають виправдання слабкому регулюванню та низькій вартості робочої сили.
Перспективи світової економіки невизначені. У США, адміністрація Джо Байдена проводить корекцію курсу, дивлячись всередину, заради економічної безпеки, прагнучи глобального панування. Багато інших країн використовують цей підхід і тепер дивляться на двосторонні відносини, по суті, як на ігри з нульовою сумою. Верховенство геополітики означає, що торгівельні війни та економічні санкції можуть стати постійною рисою міжнародної торгівлі та фінансів.
Уникнення сценарію, який унеможливить отримання взаємної вигоди від співпраці та надання глобальних суспільних благ критичної важливості, таких як світ у межах планетарних кордонів і глобальне громадське здоров’я, покладається на визнання багатополярності та відмову від мети переваги. Це також вимагає усунення соціальної та економічної шкоди, завданої десятиліттями центральної ролі ринку в умовах гіперглобалізації, відновлення духу післявоєнного Бреттон-Вудського консенсусу, залишаючи більше простору для внутрішніх цілей.
Здавалося б, незворотній
Сьогоднішні біди сягають корінням у 1990-ті роки. Після краху Берлінської стіни, західні економіки розширили свою модель, скориставшись своїм домінуючим становищем на світовій арені, засновану на ринковому фундаменталізмі, щоб регулювати відносини між країнами через «лібералізацію» торгівлі та потоків капіталу. Щоб переконати «ринки», тобто основні фінансові інституції, у своєму зобов’язанні не втручатися, вони запустили, здавалося б, незворотний процес делегування влади зовнішнім правилам і автономним, «технократичним» агентствам.
Ніде це не було так очевидно, як у рішенні замінити Генеральну угоду, яка регулює міжнародну торгівлю, Світовою організацією торгівлі в 1995 році. Країни, що приєдналися до СОТ, також підписали «права інтелектуальної власності, пов’язані з торгівлею» ( TRIPS), що містить суворі правила щодо патентів і авторського права, які сильно обмежили простір для антимонопольних ініціатив проти монополій. Вони прийняли інститут міжнародних трибуналів для інвесторів у торговельних угодах, що значно зменшило їх маржу для прийняття політики, яка може вплинути на прибутки транснаціональних корпорацій. Загалом, вони віддали зовнішнім правилам значну частку внутрішніх обов’язків, пов’язаних із торгівлею, технологіями та інвестиціями.
Важливі питання були виключені з внутрішньо політичного порядку денного в багатьох демократичних країнах, а політики все більше підзвітні корпораціям, ніж виборцям. Тридцять років гіперглобалізації призвели до різкого зростання концентрації глобального ринку та поширення рантьєризму, за допомогою якого найбільші світові корпорації намагаються захистити свою ринкову владу користуючись діяльністю з пошуку ренти, такої як лобіювання або систематичне зловживання законами про інтелектуальну власність. Як і у випадку з піднесенням Медічі у Флоренції епохи Відродження, ринкова влада накопичує політичну владу, у свою чергу посилюючи ринок.
Зростання нерівності
Іншою стороною медалі є нерівність, яка досягла безпрецедентних висот як у промислово розвинутих країнах, так і в країнах, що розвиваються, що спонукало деяких вчених говорити про новий Золотий вік. Насправді, хоча глобалізація була пов’язана з інтеграцією між країнами, вона також призвела до дезінтеграції всередині окремих економік.
Ще один парадокс полягає в тому, що найбільше виграшу від глобалізації отримали ті країни, які не грали за її правилами. За останні три десятиліття, понад 800 мільйонів китайців вирвалися з бідності — 70 відсотків світового скорочення бідності відбулося в Китаї. Це точно було б неможливо, якби Китай не звернувся до світових ринків і не став експортерською супердержавою. Але Китай ігнорував ідею глобалізації, звичайно, по духу, до і після свого вступу до СОТ у 2001 році. Його промислова політика була ключовою для перетворення країни на фабрику для всього світу і, зрештою, на конкурента США в технічно інтенсивних секторах.
Нарешті, протягом майже 30 років, що відокремлювали нас від Уругвайського торговельного раунду, система, яка освячує егоїстичний утилітаризм, виявилася абсолютно неспроможною забезпечити основні глобальні суспільні блага вчасно та справедливо. Лише подивіться на загальмовані переговори щодо скорочення викидів парникових газів і ганебні дебати щодо відмови від ТРІПС (розширення доступу країн, що розвиваються), до вакцин проти Covid-19.
Полікриз
Пандемія злилася з тим, що нещодавно було названо «полікризою». Цей кластер взаємозалежних і взаємопов’язаних глобальних загроз — висока заборгованість і зростання процентних ставок, інфляція і криза вартості життя, що підживлює соціальні заворушення, геополітичне протистояння, пов’язане з продовольчою та енергетичною кризами, а також стрімка катастрофа зміни клімату та втрати біорізноманіття — сприяння «низькій балізації» або «повільній балізації», частково змінюючи тенденції епохи гіперглобалізації.
Цей сценарій зловісно нагадує кінець бронзового віку між 13-м і 12-м століттями до нашої ери: серед взаємопов’язаних криз, інфекційні хвороби, віспа, бубонна чума та туляремія — проклали шлях до широкомасштабного колапсу суспільства. У той час, Середземномор’я характеризувалося інтенсивними торговими потоками та важливими епізодами масової міграції, яку історики пізніше визначили як досучасну глобалізацію.
Перші реакції на цю заплутану ситуацію та на нещодавню геополітичну напругу невтішні. У багатьох столицях рішення в цій складній кон’юнктурі, здається, переважно надихаються «реалістичною» школою міжнародних відносин, а не універсалізмом.
«Змагання великих держав»
Переважно американські реалісти стверджують, що відсутність наднаціональної влади для встановлення порядку — неминуче породжує анархію в міжнародній системі, яка вимагає від раціональних держав покладатися на себе для досягнення безпеки. Таким чином, держави переслідують свої інтереси, через накопичення відносної, часто матеріальної влади. За таких умов, конкуренція та конфлікт є природними та неминучими. Як сказав Джон Міршаймер, «світ наречений на постійне змагання великих держав».
Міністр фінансів США Джанет Єллен нещодавно заручилася підтримкою союзників Америки, для створення більш стійких ланцюжків поставок серед надійних партнерів за допомогою «підтримки друзів». Адміністрація переглядає прогалини у внутрішньому виробництві та ланцюгах постачання, в тому числі для напівпровідників, акумуляторів високої ємкості та рідкоземельних металів, де домінують іноземні країни. Ці ініціативи викликали побоювання глобального економічного відокремлення, особливо тому, що США та інші розвинуті економіки прагнуть уникати своїх аналогів, що розвиваються.
Це занепокоєння посилюється довгим списком заходів, прийнятих або обговорюваних, що відображає рішучість розвинутих економік самотужки вирішувати питання регулювання торгівлі між собою та рештою світу. Цей список, що постійно зростає, включає конкуренцію за субсидії, заборону на торгівлю продуктами вирубки лісів, зобов’язання щодо належної обачності, покладене на європейські компанії, регулювання проти примусу, інструмент взаємності в державних закупівлях та виняткові торговельні заходи, впроваджені в контексті пандемії та геополітичної напруги. Захист внутрішніх інтересів, через торговельну політику та регулювання з боку багатих країн, — ризикує підірвати промисловий суверенітет країн, що розвиваються.
Перебалансування прерогатив
Забезпечення національної безпеки, за відсутності глобального примусового органу, — не обов’язково означає світ конфліктів і мінімальну економічну взаємозалежність. В епоху гіперглобалізації більшість держав не змогли впоратися з напругою між національною демократією та глобальними ринками, більшість зрештою помилково обмежили демократію в інтересах мінімізації витрат на міжнародні операції. Зараз нам потрібно змінити баланс між прерогативами національних держав і вимогами відкритої економіки.
Шлях попереду вузький, оскільки нам потрібно розширити сферу національної демократичної політики та виправити соціальні контракти, водночас відродивши багатостороннє управління для подолання глобальних надзвичайних ситуацій. Відправною точкою має стати визначення пріоритетів внутрішнього порядку денного та стабільності. Це важливо для відкритої економіки. Щоб подолати недовіру та підтримувати багатостороннє співробітництво, ми повинні забезпечити більш справедливий розподіл вигід від виробництва та торгівлі та забезпечити громадянам більшу безпеку та впевненість перед обличчям змін.
Таким чином, національно-демократичним органам влади слід надати більше можливостей для регулювання ринків і впливу на їх результати у такий спосіб, який був можливий за Бреттон-Вудського режиму. Це спричинить за собою більш дозволені правила щодо інтелектуальної власності, субсидій і стандартів і дасть національним урядам можливість змінювати свої правила та податкові режими. Країни різні і на різних рівнях розвитку. Плюралістичний підхід, що передбачає прийняття та повагу до різних політичних та економічних систем, а також до різних підходів до управління та промислової політики, між різними націями, — важливий, для підтримки соціального та економічного прогресу.
Багатополярний світ
Однак, відновлення національно соціальних контрактів недостатньо. Нам потрібно реформувати глобальне управління та розбудувати потенціал для надання глобальних суспільних благ. Як показала пандемія, у нашому взаємозалежному світі ніхто не в безпеці.
У цьому багатополярному світі, де багато країн здатні формувати реальність, здобувати легітимність і підтримувати консенсус, — нам потрібно розширювати глобальну спільноту, надаючи більше голосів в системі ООН і бреттон-вудських фінансових установах. Глобальні громадські інституції мають бути підзвітними своїм повним членам, відкритими до різноманітних точок зору, усвідомлювати нові голоси та мати збалансовані системи вирішення спорів. Слід уважно поставитися до закликів країн глобального півдня щодо більшої ролі в глобальному управлінні, які прозвучали під час Генеральної Асамблеї ООН у вересні.
Нарешті, принцип спільної, але диференційованої відповідальності, у світі різних обставин, між державами в багатосторонній системі, яка прагне виробляти глобальні суспільні блага та захищати глобальні суспільні блага, не слід забувати, коли йдеться про клімат і торговельні переговори. Якщо ми хочемо просунутися в цих делікатних питаннях, потрібен позитивний порядок денний: економіки, що розвиваються, не можуть перевантажуватися, і їм слід зберегти простір для підтримки пріоритетів соціального та економічного розвитку, одночасно зменшуючи викиди парникових газів.
Джерело — Social Europe
