Від лиця Сільвестера буде вестися ця розповідь. Сільвестер — хлопець спокійний, тихий, замкнений у собі, носить темний одяг, навчається у восьмому класі. Він не так давно змінив школу. Тільки освоївся. Йому було спочатку некомфортно тут: нові люди, нові вчителі, нові знайомства... все нове. Але хоча б нема строгих вчителів, які багато вимагають, нема того, що не влаштовувало Сільвестера у минулій школі.
Сільвестер просто стояв у коридорі, дивлячись у телефон, і раптом до нього вирішила звернутися однокласниця — висока така, з пофарбованим у фіолетові й блакитні відтінки волоссям. Він аж напружився, коли вона зупинилася біля нього. Невже щось потрібно?
— А ти...? Сільвестер, так? — Заговорила до нього вона.
— Так, — не подаючи виду, що нервує, відповів він, — а що?
— Просто цікаво. Ім'я незвичне. І завжди ти один?
— Ну, так.
— Я теж. Може будем ближче знайомі?
— А чому б ні..
— Мене Коулет звати, якщо раптом забув, — вона протягнула руку. Сільвестер потиснув її, але швидко відпустив. — Чому в нашу школу перевівся?
— Ну.. я сам захотів.
— Яясно. Чому, якщо не секрет?
— Ну.. з 8 класу все змінилося, саме вчителі...
— І як, краще тут, у нас?
— Так.
— А до того вчився у якій школі?
— №2..
— А, знаю її. І шо, наскільки погані там вчителі?
— Ну, вимогливі.. мені з цим важко було.
— Терпіть вимогливих не можу. Особливо тих, що вважають, що їх предмет у всьому №1.
— Так, і таких знаю..
— Ще й ЗНО лякають.
— Так..! Вони тиснуть! Типу.. "ти н-нездара, якщо не здасиш ЗНО".. — Було помітно, що Сільвестера це трохи пригнічувало. Але водночас він спіймав себе на думці, що йому вже й якось спокійніше при розмові з однокласницею.
— От подібне від нашої англічанки напевно будеш чуть. Та ви що, не дай Боже не знати як... — Коулет зітхнула, — ...знайти власні значення та відповідні власні вектори для квадратної матриці. Як я це запам'ятала..? Коротше отак, бомжами будем, якщо на 200 балів не будем все знати. — З сарказмом сказала вона.
— Ну, комусь математика і може знадобитися, але...
— Але не всім то дано. І не всім потрібно. І нащо вона обов'язковий предмет? Що мене найбільше турбує, так це те що нас залякувати починають ще задовго до самого ЗНО, що бл@ть як не здаш його — так все, станеш ніким.
— Так..! Мені кажуть...
— Та знаєш, як не здаш достатньо добре — так і буде. Це життя твоє кардинально не змінить.
— Напевно то так..! Але.. чому ВСІ про це кажуть так, наче хочуть, щоб ми вчилися у стражданні...
— Типу щоб мотивувати готуватися. Але це хрінова мотивація..
— Ех....
— Я взагалі тільки роблю вигляд, що щось роблю. А так... та пофіг на те навчання. Ненавиджу, коли змушують навчатись.
— Розумію..
— Вдома не контролюють. Тому багато лайно-дз просто ігнорую, навіть сьогодні. А ти? Читав параграф?
— Так..
— Яясно. Цей во, дзвінок скоро. Ладно, я пішла.
І Коулет пішла в кабінет.
Після уроку до Сільвестера підійшла, можна сказати, його нова подруга, — Коулет:
— Що як? Я от знаєш що думаю? Начхати і на уроки, і на все... Прогуляємо літературу?
— Та ні, ну ти що..
— А хотілося б... Я б так і зробила. Але ж здадуть.
— Мгм..
Минуло пару тижнів. Коулет частіше підходила до Сільвестера, вони говорили про всілякі дрібниці, уроки, вчителів тощо. Він вже майже звик до її присутності. І одного разу...
— Чуєш, — звернулась до Сільвестера у своїй манері Коулет, — Що ти, постояти за себе не можеш?
— З чого ти взяла?
— Та я просто бачила, як Шейд з "Г" класу тобі каже: "ну що, дурень?", а ти мовчки повз нього пройшов.
— Та а що йому казати. Ігнорую.. Хай лісом іде.
— Ну то так і треба було сказати!
— А далі? Не хочу нариватися.
— Та що ти, вмазав би раз і більше б не чіплялись!
— Ні.. оточуючі можуть навішати клеймо на мене.. А мене ітак вважають дивним, напевно..
— А на мене клеймо "панк" навішали. Ну, може люди й праві... Ладно. Пішли на вулицю, дещо розкажу?
— Ок.
Вони разом пішли на вулицю. Мовчали кілька секунд, потім Коулет каже:
— ...Ну коротше. Просто справедливості добитися хотіла. З одними дебілами постійно сперечалася. Вони мене спровокували, і я ледь їх не побила. Так вони пожалілися директору, потім хоба, — і вся школа про це дізналася! Тільки от ніхто не знає, що вони були самі не святі. Буллили молодших.
— ..Ніфіга собі.
— Та й таке.. доказів у мене не було.
— Було б добре їх покарати..
— Да я щось більше цих телепнів у школі не бачила.
— Ясно.
Вони просто стояли мовчки хвилинку. Потім Коулет дістала пару цигарок і покрутила їх у пальцях.
— Палиш?
— Ні...
— А спробувати хочеш?
— Прям тут..?
— Ага. Давай, швидше думай.
— ...Давай.
Сільвестер сам не розумів, нащо погодився, напевно не хотів виглядати перед Коулет "дурно".
— Тримай. Цією стороною тримай. Ага, так. — Вона підпалила йому цигарку. Він відразу після першої ж затяжки закашлявся.
— Бл@, що, реально не палив ніколи?
— Кха... ні.
— Схоже, тепер будеш.
(АВТОРКА ПРОТИ КУРІННЯ.)
Сільвестер не зрозумів, чи це жарт.
— Ага... Кхе!
— Ти багато не вдихай. Буквально отак, — вона тримала цигарку двома пальцями, затягнула трохи диму й видихнула. Сільвестер робив так само.
— Ну і як?
— Та.. нормально.
— Я у баті цигарки свиснула. Надіюсь не помітив.
Наступного дня у школі...
— Е, чуєш, Сільвеестер? — Майк вимовив ім'я хлопця так, що відразу відчувалася вся його неповага до нього. Сільвестер відчував тільки пригнічення, так ще й сором за своє ім'я.
— Чого? — Тільки це вимовив він.
— А ти мені тут не чого'кай, ти...
— Майку, згинь, — з'явилась та грубо звернулась до того хлопця Коулет. Сільвестер глянув на неї.
— А то шо? — Запитав Майк.
— Згинь, кажу.
— Сільвестере, шо з лицем? — Усміхнувся Майк.
— "Що з лицем" хочеться спитати у тебе!
— Не поняв.
— А хочеш понять? Дзеркало подарую. П**дуй від нас, — продовжувала агресувати дівчина.
— Ой, та ну, шо ти знайшла у цьому лохі?
— Тобі яке діло? До речі. Забув про Макса? Все ще можу розказати декому що він натворив!
Майк пішов собі, буркнувши щось під носа. Після цієї ситуації враження залишилися неприємними. Коулет, ніби не звертаючи на те увагу, запропонувала Сільвестеру:
— Почапали сухариків похаваємо.
— Ем.. вибач, грошей з собою немає.
— Тоді я пригощаю.
— Дякую.
— Пішли, по дорозі розкажу дещо. Коротше Кейта пам'ятаєш?
— Так.
— Він школу щось закинув взагалі. Щось не видно його.
Вони довго говорили на різні теми. Сільвестера раніше трохи насторожував характер Коулет, але з часом він до неї звик. Вона була єдиною його подругою у новій школі. Йому цікаво було з нею спілкуватися.
Коулет розповідала про свої принципи, яких завжди притримувалася...
— Кажуть ти не маєш права висловитися, затикають рота, а я БУДУ висловлюватися. Мене не *6е що скажуть. Я зроблю ВСЕ, щоб їх правилам наперекір! І нехай думають, що схочуть. І ТИ, чуєш, роби те що заманеться ТОБІ, буде краще по життю.
— Ну.. не в моєму випадку.
— Чого?
— Та неважливо...
Після цієї розмови вони мовчки пішли на урок хімії. Ось вчитель вже зайшов у клас, і урок розпочався.
— А чо ти спокійний такий?! Нас точно будуть питати, а я он скільки пропустила тієї х.... — Казала до Сільвестера Коулет.
— Відповідати буде Сільвестер, — сказав вчитель.
"П*здець", — подумала Коулет.
Та для нього це було не так страшно. Він готовий був відповідати. Він трохи запинався, але все зміг. І сам собі здивувався.
— ...І таким чином це...
— Достатньо. А непогано. Виправив оцінку! Так тримати.
— Дякую.
— Наступною буде... Коулет, давай-но. Ти теж, мабуть, нас приємно здивуєш.
— Дідько... Поможи, — попросила вона Сільвестера.
— Чим я поможу?..
— Підручником...!
— Ми слухаємо, Коулет.
— Ну... Загалом.... — Дівчина дивилася в підручник.
— Сільвестере, закрий підручник, — зробили йому зауваження.
Він послухав і так і зробив.
— ...Цю теорію вигадав відомий хх... Хімік, наче... як його... Андерсон..? Ну, він проводив якийсь там експеримент.. досліджував... Ну...
— Скажи чесно, ти готувалася?
— Ні.
— Дуже погано. У тебе лише одні пропуски. Як виправляти будемо?
— Не знаю.
Після того випадку Коулет стала частіше прогулювати школу. І Сільвестер сидів за партою один. Він думав про неї, і чому вона одиначка. От чому її інші наче не вважають "своєю"? Потім замислився щодо себе, а що думають про нього?.. Може називають дивним? Це було пов'язано із зовнішностю: невеличкими синякями під очима, одягом, бо сорочка і штани завжди чорні, все чорне, аж до шкарпеток; серйозний або іноді втомлений вираз обличчя, невеселий, іноді суха інтонація... що ж про нього думають? Оскільки він не розкривав справжньої особистості, і дійсно ніхто не знав який він. Та він, хоч і не бажав нікому поганого, і був нормальним хлопцем, вважав себе ізгоєм. Якимось не таким.. і дивним. То й не спілкувався ні з ким. І так його кругообіг думок не втихав, допоки не продзвенів дзвінок.
Кінець першої збірки.
Дякую за прочитання!
