Перші враження

Я прилетіла до Японії на початку квітня. Тут це вже тепла і дуже красива пора.

Клімат Токіо відчутно відрізняється від нашого, адже місто розташоване на 15 градусів південніше Києва, а океан знаходиться зовсім поруч.

Перший же ранок радо продемонстрував характер весняного вологого субтропічного клімату та зустрів мене проливним дощем. Лило стіною, але холодно не ставало. Великі важкі краплі наввипередки летіли з неба, боролися з вітром та з приємним шурхотом розбивалися об теплий асфальт.

Треба було йти в університет, знайомитися з новою робою.

Так і є. Поки я зібралася та вийшла з дому, хмари вже десь поливали сусідні міста, а до Бункьо повернулося сонце.

Найпершою увагу привертала тиша та малолюдність вулиць.

У центрі величезного мегаполісу, у країні, в якій катастрофічно не вистачає місця, вулички були настільки затишними, що в це просто не вірилося.

11 година робочого понеділка. Ні машин, ні людей на вулицях практично не було. Повітря після дощу повнилося звуками живого міста та ароматами рододендронів.

Це просто неймовірно, як на такому обмеженому, вкрай урбаністичному просторі уживаються щільна забудова, ідеально рівний асфальт і величезна кількість рослин!

Щоб краще зрозуміти, наскільки все компактно, варто звернути увагу на тротуари. Вони тут є далеко не скрізь. Через брак місця функцію тротуару часто виконує частина загального дорожнього простору, відокремлена суцільною білою смугою.

Ще один елемент міського простору дуже звертав на себе увагу, варто тільки глянути вгору. Вулиці, як павутинням, скрізь обвиті дротами. Навіщо їх стільки? Це ж країна високих технологій, чому все оце добро просто висить, переплутане, над головами перехожих?

Живучи у країні зі стабільним сейсмічним фоном, ми навіть не задумуємося, скільки різних комунікаційних ліній знаходяться довкола нас, бо вони зазвичай сховані під землею. А тут трусить ледь не по кілька разів на тиждень. Інколи трусить так, що земля зсувається разом з асфальтом. Рити яму кожного такого разу, щоб усунути пошкодження одного дроту, - не раціонально, довго, трудозатратно та дорого. Приїхати, поставити драбину та скрутити дріт, що висить у повітрі, значно простіше. Хоча, звісно, і тайфуну скрутити голову такому дроту теж простіше. Але кого хвилює дріт, коли вже немає ні стовпів, ні будинків, до них підключених.

Забігаючи наперед, скажу, що так воно тут не скрізь. У Токіо чимало районів, як правило з більш новою забудовою у сучасному стилі, де дроти приховані під землею.

Зате тут багато кількарівневих парковок. Як я вже згадувала, автомобіль у Токіо - це дуже дорого. Парковочні місця тут коштують не набагато дешевше за нерухомість, бо місця не вистачає.

Так само і велосипеди. Люди залюбки ними користуються, але зберігати велосипед у крихітній квартирці вкрай незручно. А якщо їх ще й два, а якщо ще й дитячий…

Поміж щільної забудови впродовж своєї десятихвилинної подорожі на роботу я зустріла штуки чотири будівельних майданчиків. Вони всі мали різний розмір та масштаб, але, незалежно від цього, вражали компактністю та акуратністю.

Чим більше дивлюся на місцеве будівництво, тим більше складається враження, що японці грають у Тетріс просто посеред величезного міста.

З причин тієї ж високої сейсмічної активності у купі з історичним контекстом забудови району тут практично немає звичних нам довжелезних багатоповерхівок на 5 – 10 під’їздів. Будинки високі та вузенькі, стоять надзвичайно близько один до одного і засмучено дивляться короткозорими віконечками у сусідські стіни.

Так от забудовники просто виймають такий будинок з місця майбутнього будівництва, закривають ділянку розсувною ширмою і ставлять спеціального працівника на вході, щоб він кланявся, пильнував перехожих, показував їм, як обійти майданчик, координував рух вуличного та спецтранспорту. Якщо будівництво велике, таких працівників зазвичай буде двоє.

Все робиться швидко, безпечно, абсолютно без бруду. Гупати починають не раніше 8 ранку, закінчують десь о шостій вечора, у вихідні та святкові дні не будують.

Вибачте, а як же зелений паркан, слизькі незакріплені належним чином дошки, калюжі, бруд, ями, перегороджена половина вулиці? Виходить, це просто традиція? Можна будувати і без цього?

Вже ближче до університету вулиці стали ширшими, а рух жвавішим.

Здивована та приємно вражена затишністю міських кварталів я стояла на перехресті в очікуванні зеленого світла світлофора і далеко не одразу усвідомила, що машини їдуть з іншого боку дороги.

Японія – одна з країн світу, що не була британською колонією та має лівосторонній рух, який обрала для себе самостійно. Проте ви тут навряд чи побачите на асфальті попереджувальний напис Look right, зроблений для безпеки приїжджих, як у Британії.

Країна дуже довгий час залишалася закритою майже для всього світу, лівосторонній рух для місцевих – це повсякденна, природна та непомітна річ. Мені здається, вони поки що ще просто не звикли аж настільки думати про іноземців та як вони. Це не тому, що про нас тут не турбуються (рівень турботи про людей у Японії заслуговує окремого допису), а тому що для формування уміння побачити світ очима інакших має пройти більше часу у тісній взаємодії з ними.

Я рада, що потрапила до Японії саме зараз, а не, скажімо, років через десять чи десять років тому, оскільки вона вже відкрита для іноземців, сюди потроху приходить англійська як мова міжнародного спілкування, місцеві діти вже не лякаються європейців, проте зміни ще не стали настільки масовими та глибокими, щоб значно вплинути на автентичність.

Звісно, Японія сьогодні вже не така, якою була ще відносно недавно, але це точно найсамобутніша з країн, де мені доводилося бувати.