Друкарня від WE.UA

Перший пост

Ще в 2011 році, коли я навчалась на останньому році школи, я мріяла про свій особистий блог.

Яка банальщина, особливо тоді, коли це робив кожен другий одноліток.

І саме цікаве не в тому, що я мріяла вести блог, а в тому, що кожен раз, починаючи, я писала максимум 2 пости.

Тоді мені здавалась шаленою лише одна думка про те, як хтось прочитає мої сміховинні тексти. Іншим разом мене лякала думка, що цього взагалі ніхто не побачить, хоча я так старалась. Трохи пізніше мене кидало в паніку від думки, що отримаю негативний коментар з хейтом щодо помилок або несуразності змісту та суті.

Здається, я досить довго шукала причини і багато думала про речі, які в цілому не вимагали детального розжовування.

Чим більше думок, тим менше енергії на втілення задуму. Це я зараз така вумна. А раніше лише ходила довкола, і все.

Був в мене такий гарний знайомий, який казав таку фразу: «менше думай», як же сильно це дратувало тоді.

«Чого це я маю менше думати! На те ми й люди, що кожну думку розглядаємо з різних сторін та виважено приймаємо рішення!» Так-так, ви все вірно зрозуміли, тоді це точно була якась прокрастинація.

Ну що сказати, дитячі забаганки по типу бути впізнаваним, популярним автором, якого читають та обговорюють, досі живуть в мені.

Вони правда трансформувались у щось дивне та специфічне, але про це згодом.

В день, коли я сіла писати свій найбільший твір, який мала на меті точно дописати, зрозуміла дещо дивне: мене трусить. Я сиділа над блокнотом, писала омріяний роман, бачила перед собою чітку послідовність подій сюжету і при цьому боялась. Все тіло дрижало, як від лихоманки, в горлі збився ком від невисловлених за роки слів, сльози навернулись, а в горлі відчувався дивний присмак. Я говорила, а голос був не мій, занадто низький, дивний, ніби забракло повітря, щоб вимовити слова. Насправді я все одно не зможу описати вам цей стан. Це загальна паніка від розуміння, що ти робиш і як це буде виглядати.

Мені знадобилось багато місяців, а точніше десь три роки, щоб зрозуміти та прожувати ту мить. Я бачу три причини, чому моє тіло так реагувало.

Перша, страх бути не почутою, коли те, що ти пишеш, не цікаво читати. І вся робота, яку проробиш, піде на смарку, ще не дійшовши до публікації.

Друге, страх бути почутою, але не прийнятою, коли те, що пишеш, засуджують та знецінюють. І навіть якщо знайдеться пара людей, які оцінять, це не буде загальним визнанням, якого шукала я.

Третє, страх бути почутою та прийнятою. Найкращий розклад, вірно? Але в цьому ще більший страх. Бо можна написати першу книгу влучно, але це виявиться везінням і це буде єдиний гарний твір на все життя.

Дуже схоже на те, що колись відчула, сідаючи писати коротенькі твори в блозі, вірно?

(Та як на мене, це шалене безумство так багато думати, коли навіть не впевнений у тому, чи взагалі вийде майбутній роман колись у друк).

Ці три стани тоді переплелись в мені. Я бажала цього і боялась одночасно.

Думаю, внутрішній тиск це саме гірше, що може бути в житті будь-якої людини. Немає нічого жахливішого, ніж саморуйнування та самокритика в справі, яка навіть не розпочата.

Звісно, було багато творів, які я розпочинала опісля цього випадку. Але окрім того роману я більше нічого не завершила до кінця.

Чому? Думаю, важко прийняти власну неідеальність. Можливо, найкраще, що можна зробити, щоб менше думати, це не почати або не завершити?

То до чого все це.

Якщо повернутись на початок.

Думаю, моя особиста проблема в тому, що я невірно розумію поняття успіху.

Інколи те не ідеальне, що ти зробив, це найкращий результат, якого можна чекати.

Не мільйон підписників і не шалений тираж. Не позитивні відгуки на твір чи визнання як геніального творця.

Мабуть, успіх це коли ти не боїшся бути.

Ви чекали фрази «самим собою»? :)

Ні, просто БУТИ. Поганим для інших. Не ідеальним для себе. Неправильним та дурним для критиків.

Бо найскладніше в житті це прийняти свою недосконалість.

Саме тому я сіла за ці рядки. Бо як би сильно Олені з 2011 не хотілось бути популярним автором, лишається Олена 2026, яка нарешті хоче просто бути. На цих рядках. У цьому тексті.

Бо цей не досконалий, з помилками та одруками, з дивними фразами, текст це те, що колись лежало в душі та голові, а зараз на цьому електронному аркуші. Найбільш не ідеальний і в цьому він найкращий.

Статті про вітчизняний бізнес та цікавих людей:

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Олена
Олена@Clock_hand

1Довгочити
3Перегляди
На Друкарні з 16 листопада

Це також може зацікавити:

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Це також може зацікавити: