Будь-яка справа вимагає бажання, часу, навчання та віри в себе. Але коли приходить поразка, сили покидають тіло і здається, ніби ти дійсно в халепі. В голові кружляють думки: «Може, це не моє? Бо он у інших виходить, а в мене ні».
Пастка, знайома, набридлива. Звісно, можна сказати, що порівнювати себе з іншими — це завідомо програшна справа. Включити філософа та психолога та розіграти карту «порівняй себе самого з минулим». Ми це проходили, знаємо.
Але в такі хвилини не хочеться бути свідомим дорослим, замість цього включається дитяче «пожалійте мене».
І в цьому стані, коли чую таке от від інших, кажу: «А що поганого в тому, що не вийшло? Чому тільки виграшні речі гарні? Коли все виходить, вдається, втілюється. В чому така велика проблема програшу?»
Завжди чую: «Не знаю». Від інших.
Зараз я задаю сама собі те саме питання.
Що поганого в тому, що програю? Чи в тому, що тут можна сказати: «Я не така»?
Як смішно це звучить зараз. Чи можна програш взяти як причину визначити себе неправильною? Дурість. Ми такі, які є, і це не змінить ані виграш, ані програш. Неважливо, чим займаєшся. Ніяка перемога і ніяке цькування не змінять особистість. Вчинки нас визначають, досягнення підносять, програші розчаровують. Але це всього лише додаток до людини. Але не її суть.
Ось такі вечірні думки щодо того, чи може моя колега, яка працює менше, впоратися з роботою краще за мене. Бо я навчила всьому, дала старт і бачу шалені успіхи, але ось це дитяче «може, це не моє» вирішило погратися з моїм мозком.
На що відповім. Неважливо, яка я, що в мене виходить погано чи добре. Чи виходить у інших краще чи гірше. Це не змінить моєї цінності і не визначає мене як особистість.