Вам здавалося, що ви любили завжди щось, чого ніколи не було у вашому житті? Здавалося, що все те примарне є справжнє щастя, щось далеке і зовсім не земне...
Кляті ілюзії солодким медом стікають по вухах, але ще приємніше по серцю. Ці добрі спогади змішуються з тим захмарним ідеальним майбутнім, де є він і вона... лежать горілиць на пахучій траві, де поміж гілками дерев видніється чисті небеса, де повік скалічені душі затихли у хмарах, споглядаючи світ звичайних земних утіх. Ось...він і вона, галявина спокою, шелест листя чи шепіт весіннього інтермецо. Ось... багатостраждальна земля - тепла і вже майже без смороду війни. Родюча земля вбирає їх кохання, сонячні промені та ласку натруджених рук всіх її людей. Світ сповнений надії, гарячих сліз, щирих обіймів, спраглих цілунків...весь цей світ змішався, переплівся пальцями їх рук, застиг у погляді, причаївся у диханні, крутився на кінчику язика, протікав по їх венах, перетворився на метеликів унизу живота, пульсував у скронях. Вони бачили один одного, розуміли без слів, що...жити...як хочеться жити, торкатися один одного, бачити те, чого не видно, читати поміж рядків та робити важливі дурниці. Невже вільні, крилаті та знову єдині? Невже хтось напився кривавих вин?
Чи це просто тил?
Просто...сни. Його-її солодкі сни. І тільки мертві душі серед начебто живих. І мертві ще не заздрять...тим...живим.
