У майбутньому країни Перської затоки можуть продовжувати співпрацю з Іраном в окремих сферах.
Нещодавно оголошений Меморандум про взаєморозуміння між США та Іраном, який передбачає 60-денне перемир’я, відновлення судноплавства в Ормузькій протоці та створення бази для майбутніх переговорів про ядерну програму й санкції, виглядає радше як тимчасова пауза, ніж як справжній прорив. Він може знизити градус напруги тут і зараз, але навряд чи здатен усунути самі причини нестабільності в регіоні. Глибинні суперечності між Іраном і арабськими країнами Перської затоки залишаються на місці, а отже, ймовірність нових криз нікуди не зникає.
Ця угода ще раз показує важливу річ: безпека держав Перської затоки досі значною мірою залежить не від рішень їхніх власних столиць, а від того, що вирішують у Вашингтоні, Тегерані чи Єрусалимі. Хоча країни регіону роками ведуть дипломатичні контакти, будують канали зв’язку та намагаються уникати прямої ескалації, вони все одно залишаються втягнутими в гру великих держав. Саме тому будь-яка нова криза в Перській затоці швидко перетворюється не лише на локальну, а на міжнародну проблему.
Сьогодні цю ситуацію можна зрозуміти через три різні типи відносин: партнерство з необхідності, партнерство за обставинами та партнерство за власним вибором. Колись взаємодія між Іраном і країнами Перської затоки була переважно вимушеною. Їх змушували контактувати географія, енергетика і страх перед відкритим конфліктом. Іранські ракети, діяльність союзних йому угруповань та ризики для судноплавства в Ормузькій протоці робили діалог не просто бажаним, а неминучим. Коли ж у регіоні загострювалася війна чи наростала напруга, країни Перської затоки особливо гостро відчували власну вразливість.
Усе це підтверджує один простий висновок: сусіди, які мають спільне море, спільні торговельні маршрути та спільну енергетичну інфраструктуру, не можуть просто ігнорувати один одного. Навіть якщо політичні відносини погані, економічні та безпекові зв’язки все одно змушують шукати механізми співіснування. Саме так і виникає партнерство з необхідності — не через довіру, а через відсутність альтернативи.
Новий меморандум між США та Іраном відображає саме цю логіку. На відміну від глибших і більш структурованих домовленостей, він лише відкриває двері для майбутніх переговорів. Це не комплексний план миру і не реальне вирішення регіональних проблем. Він не дає відповіді на ключові питання безпеки, не зменшує напругу між Іраном та його сусідами і не гарантує, що нова ескалація не повториться. Якщо домовленість зірветься, або якщо до нової хвилі напруження активно долучаться інші сили, зокрема хусити, держави Перської затоки знову опиняться під ударом. Тоді бажання говорити з Іраном напряму лише посилиться.
Але однієї лише необхідності завжди було замало. Саме тому країни Перської затоки будували ще й партнерства за обставинами. Найпомітніший приклад — співпраця зі Сполученими Штатами. Американські військові бази в Бахрейні, Катарі, Кувейті, Саудівській Аравії та Об’єднаних Арабських Еміратах стали важливим елементом стримування Ірану. Для багатьох урядів регіону це був спосіб зберегти баланс сил і почуватися впевненіше перед загрозою з боку сильнішого сусіда.
Втім, така модель має і зворотний бік. Присутність іноземних військ робить регіон безпечнішим лише частково. Вона не усуває ризику, а іноді навіть підвищує його, бо будь-яке загострення ситуаціїї автоматично створює загрозу для країн, де розміщені ці сили. Саме тому держави Перської затоки не можуть повністю покладатися на зовнішні гарантії. Їм доводиться не лише чекати захисту ззовні, а й самостійно будувати відносини з Іраном.
Хорошим прикладом стало зближення Саудівської Аравії та Ірану у 2023 році за посередництва Оману, Іраку та Китаю. Це показало, що навіть у дуже складних умовах діалог може дати реальні результати. Відновлення дипломатичних відносин допомогло знизити ймовірність прямого тиску на Ер-Ріяд, зменшило напругу навколо війни в Ємені та дало Саудівській Аравії більше простору для маневру. Для країни, яка реалізує масштабні економічні плани в межах «Візії 2030», це було особливо важливо: стабільність потрібна не лише для політики, а й для розвитку, інвестицій і міжнародного іміджу.
Проте остання криза довела, що навіть покращення двосторонніх відносин не завжди захищає від ширшої регіональної турбулентності. Географія не змінюється, енергетичні ринки залишаються пов’язаними, а морські шляхи — вразливими. Тому країни Перської затоки, як і раніше, можуть опинитися в зоні ризику, навіть якщо формально підтримують непогані відносини з Тегераном.
Особливо це відчули Об’єднані Арабські Емірати. Абу-Дабі вклало чимало зусиль у відновлення контактів, розширення торгівлі та зниження напруженості після атак на танкери у 2019 році й ударів хуситів у 2022 році. Але нова хвиля кризи показала: покращення відносин саме по собі ще не означає захист від наслідків конфронтації. Звідси й більш стриманий підхід: взаємодія з Іраном потрібна, але не варто очікувати, що вона повністю убезпечить регіон.
Саме тут виникає третій підхід — партнерство за власним вибором. На відміну від вимушених або нав’язаних обставинами контактів, це добровільна співпраця, яка базується на спільних інтересах, прагматизмі та розумінні того, що регіональна стабільність вигідна всім. Таке партнерство не означає, що сторони погодяться в усьому. І воно не скасовує конкуренції. Але воно дає можливість діяти там, де інтереси збігаються.
Потенціал для цього вже існує. Між Іраном і країнами Перської затоки є економічна взаємодоповнюваність: торгівля, логістика, туризм, енергетика, інвестиції. Усе це може стати не лише джерелом прибутку, а й основою довіри. Навіть під час складних політичних моментів люди продовжують їздити, торгувати, співпрацювати, здійснювати паломництво. Саме такі зв’язки часто виявляються міцнішими за гучні заяви політиків.
Практична співпраця не обов’язково має починатися з великих і гучних проєктів. Часто важливіші скромні, але реальні кроки: канали зв’язку для кризових ситуацій, домовленості про безпеку на морі, екологічна співпраця, окремі механізми в енергетиці. Саме такі інструменти допомагають знизити ризик помилок і не допустити, щоб дрібний інцидент переріс у масштабне протистояння.
Водночас новий конфлікт посилив позиції Корпусу вартових ісламської революції всередині Ірану й укріпив його військово-економічну роль. Це означає, що майбутній Іран може стати більш жорстким і менш схильним до компромісів. Для країн Перської затоки це ускладнює глибше політичне зближення, але не скасовує потреби в діалозі. Навпаки, саме за таких умов механізми стримування, зв’язку й управління кризами стають ще важливішими.
Для США це також урок. Якщо Вашингтон хоче зберегти вплив у регіоні, йому доведеться будувати більш рівноправні відносини з арабськими державами Перської затоки, даючи їм більшу роль у формуванні спільних рішень. Йдеться про співпрацю в протиповітряній обороні, морській безпеці та нерозповсюдженні зброї, але не за моделлю, де рішення ухвалює лише одна сторона, а на засадах рівноправного партнерства.
У підсумку майбутнє відносин між Іраном і країнами Перської затоки залежить не від того, чи зникнуть усі розбіжності. Вони, навпаки, нікуди не подінуться. Головне питання в іншому: чи зможуть регіональні гравці перетворити вимушене співіснування на свідоме співробітництво. Ті, хто зуміє це зробити, матимуть більше шансів на стабільність, безпеку й розвиток у світі, де непередбачуваність і непевність стають новою нормою.
Джерело — The National Interest
